Yuriy Zirchenko Юрій Зірченко

* 1950  

  • "Ну в мене здібності такі трошки вище середнього. Я вчився добре, в школі обіцяли золоту медаль, але звичайно не дали, бо дитині «неблагонадьожних» батьків медалі не дають, в університеті теж червоного диплому не дали, я вчився добре, я любив свою спеціальність, мені геологія надзвичайно подобалася, тому що дуже цікава наука. Наука про землю – там і мінералогія, там і петрографія, там і металогенія. Я з задоволенням... Я от так… Факультет наш на Грушевського, а там же Драгоманова поряд, якраз університетська бібліотека, то я так. Заняття, дієтична їдальня – пообідав, і я до пізнього вечора, бібліотека працювала до 10 години, я кожен день в бібліотеці, брав там собі усі курсові робив, готувався. Я дуже любив. Ну, але коли таке от сталося, коли КГБ в університеті вмішалося – все пропало. Вся любов моя. Я був ініціативний завжди, у будь-якому колективі, де я працював. Я не сидів там, не чекав, що моя там хата скраю. Я завжди ініціативу проявляв і завжди з того мені позитив виходив, коли боком вилазило. Коли треба критикував, а коли подобалося – хвалив. Активний був, міг і наукою займатися і викладацькою роботою, я міг і розказати те, що мене цікавило, дисципліни, все було підготовлено, але... поламали мені то все... і я таким вийшов калікою на старості років."

  • "Був епізод такий. В п’ятому класі, я ще вчився, по-моєму, вчився в Бориславі, Тустиновичах, 5. школі. Батько десь знав, що в Києві є художня школа-інтернат і батько малював, у нього хист був природній. В юності хтось його трошки вчив, він мав навики, не знаю де. Але батько хотів віддати мене в ту школу інтернат. Там були свої умови, треба було надіслати свої малюнки, взірці, певні умови: на природі, з натури, ще щось. І ще один хлопчик був, він подавав хороші надії в малюванні, з сусіднього класу, я в "Б", а він в "А". Був такий Роман Зарицький. Тато нас почав готувати – ми ходили на природу, на озеро, ми малювали фарбами, олівцями, в основному акварель, гуаші не було, були олійні фарби. Тато малював олійними і я малював олійними. От вислали, ну і.. тато обох нас готував. Ромчика взяли, мене не взяли, хоча тато казав, що деякі мої робити були цікавіші. Мене не взяли, бо в Ромчика тато був ветеран «Великой отечественной», а мій тато був «неблагонадежным». Ромчика взяли, мене не взяли. Не попав в цю школу, от так між батьків, хоча старалися цю тему дітям не говорити, бо ті проговоряться і буде ще клопіт."

  • "До речі, ще був цікавий такий епізод. Сестра двоюрідна Наталка, вона на п’ять років старша, розказує. Не знаю, два роки не всі ще діти говорять, а я вже лепетав, говорив, і ні одного слова українською не знав. Приїхав москаль. Приїхав з Сибіру, а там вже виховують яничарів. Власне чому, причина була чому мене відправили з чужою жінкою, я ж міг рік дочекатися. Але після двох років як я відвідував дитячі табори, дитячі будинки.. діти там хворіли, вмирали. Теж був шанс не дожити. Дві причини – або міг померти, або відправили б в дитячий табір. Звичайно, там російською мовою все вчили і всі повинні були розмовляти російською. Я українського жодного слова не знав, потім почав освоюватися. Ще один такий епізод то, видно, самі ранні. Десь після приїзду, якщо то була весна, в березні мені виповнялося два роки, десь весною бабця привезла мене. І перше, а дитину ж треба нагодувати, зварила мені манної каші. Поставила тарілку переді мною. І ця манна каша була гаряча. Може, бабця не додивилася. І я, звичайно, зразу ложку і в рот, і мене сильно обпекло і я ту тарілку кинув в бабцю. І на тому закінчилося моє саме перше частування. Отакий був епізод, то тоді мені ще не було трьох років. То я пам’ятаю...того не пам’ятає ніхто, навіть бабця не пам’ятала. «Ви пам’ятаєте, як я в вас тарілку кинув?». Ніхто не пам’ятав, бо то був епізод нетиповий. Видно, був стрес в дитини і запам’яталося."

  • "А, епізод. В Трускавці ми на краю міста жили і там недалеко було якесь підприємство, державне підприємство, там була кузня. Кілька хат і кузня, мені було цікаво, бо там машини якісь були, старі штудебекери, як метал, але розбиті були.. І кузня була, я туди заглядав, мені десь роки 3 було, вони мене проганяли. Іскри скачуть, гарячий метал лякали мене. Ну і вже родичі – бабця, цьоця Міля – теж мені приділяла увагу –мамина рідна сестра. Вона не заміжня була, я там є на фотографії з нею. Вона трошки стидалася, бо коли йшла зі мною по місту, а вона була не заміжня, хлопці думали, що то її дитина, От вона трошки мене і сторонилася. Дома то звичайно вона мене любила і доглядала за мною, а по місту вона то... І вони мене щоби я не ходив на ту кузню : «Зараз міліція прийде, ховайся десь». Я під ліжко ховався. От, такі епізоди були в дитинстві. До кузні, щоб я не ходив вони мене міліцією налякали: «Може прийти, але ми тебе не видамо, ховайся». Ото була така гра."

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lvov, 20.05.2021

    (audio)
    délka: 02:10:15
    nahrávka pořízena v rámci projektu Paměť Ukrajiny
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Vrátil jsem se ze Sibiře jako dvouletý chlapec

Jurij Zirčenko po návratu z tábora v babiččině zahradě
Jurij Zirčenko po návratu z tábora v babiččině zahradě
zdroj: pamětník

Jurij Zirčenko se narodil na Sibiři v táboře nucených prací, kde byli internováni jeho rodiče, a to 15. března 1950 ve městě Stalinsk (dnes Novokuzněck) v Kemerovském rajónu tehdejší Ruské sovětské federativní socialistické republiky. V táboře prožil první dva roky života a opustil ho v roce 1952, rok před propuštěním své matky Sofije Zirčenko. Na Ukrajinu ho přivezla Anna Čaban, matčina spoluvězeňkyně, se kterou se společně plavily na sibiřských vorech. Po příjezdu na Ukrajinu žil se svoji babičkou a tetou ve západoukrajinském městě Truskavec. Po škole nastoupil na geologickou fakultu Univerzity Ivana Franka ve Lvově. Vojnu si odsloužil u tankového regimentu v Ovruči, v Žitomirské oblasti. Po vojně a výpravě s přáteli do Tajgy se podílel na geologické expedici do Jakutska. Pracoval jako výzkumník na geologické fakultě, pokračoval ve studu, napsal dizertaci. Tu ale už neobhájil, protože byl v roce 1984 byl z politických důvodů přinucen fakultu opustit. V roce 1990 vstoupil do Ukrajinské republikánské strany Levka Lukjaněnka. Angažoval se ve veřejném životě - byl členem Lvovské regionální unie politických vězňů a poslancem regionální rady.