Darya Hermak Дарія Гермак

* 1936  

  • "Ну я по-перше, шо я була дуже послушною, мене дуже цікавили політичні ситуації. Я дуже переживала за кожен той, де десь там вбили, десь там когось вбили, вже там то. І ви знаєте, я так те душею переживала за то всьо, мені так хотілося помогти, шоб того не було. Вот і тому я включилася в ті процеси, за шо я і була суджена. То в 10 років я вже ходила зв’язковою в ліс. Дитина. Шо то 10 років? Я тепер невелика, а в 10 років, то я зовсім дитина. О. І я, ви знаєте, і мені, хоть я боялася, але я якесь получала якесь задоволення, я хоть шось шось помагаю. Якесь задоволення получала від того. Хоть я розуміла, шо мене могли і вбити, бо стріляли за мною, ну але я знала на шо я іду, не жалію."

  • "Ви знаєте, я ж не знала, шо я… шо де то до Львова їхати, як то шо. Я тільки знала дорогу Нижанковичі, бо то колись був наш район, і я там ходила за книжками. То пере… через річку, я поїхала в той, Нижанковичі. А потом через поля, пішки. Мала, якийсь мені там дали такий деревляний чемодан такий збитий, такий якись якось таке, як якась палка така, коробка. Ручка, і я там той во суконка собі, білизну. То таке, то шо я вже собі сама купила. І там всім я їх везла. І то, і їду через ті поля, то ше щастя що дощ не падав. Але роса, обросиласі, всьо. Через ту річку перейти, я мусила визуватись і йти боса. Змерзла, мокра вся. І йду, нарешті, вийшла моя сусідка, вона з переселенців, а в сусідній хаті жила. Ну так, де вивезли людей, як то колись було, переселенців тих. Вона: “Дарцю, де ти сі то взяла, дитино, шо ти тут поле робиш?” Ну так раз пообнялися, поцілували. Вона сі розплакала, я. І вона вже так везла додому, чи мама знає. Я кажу: “Я їм писала, я не знаю, чи получили лист чи ні”. Вона каже: “Чекай, я тебе заведу, але слухай мене”. Було так, шо, прийшла вона зайшла до хати, я стою в сінях. І так дивлюся, думаю: “Боже, я тут виросла”, дивлюся на ті стіни. І тут мені комок, знаєте так мені то. Вона зайшла, каже: “Слухайте” - до мами – “Катерино”, до тата, - “пане, ну, Григорію. Сусіди”, - каже, - “сусіди, я привезла до вас”, - то було якраз перед школою, так через два дні вже вересень був, - “до вас на квартиру вчительку, візьмете чи ні? І каже: “Вона немає де йти, і то пізно, в сільраду вже не йде, та я вже так думала, може ви її візьмете”. Тато: “Ну, та я знаю. Та я знаю”. Я стою, я вже переступила поріг, знаєте, я чуть не впала. Я до тата, до мами - “Мамо, то я”. Мама лежала на ліжку. Я до мами перше: «Мама, то я» Всі плачуть, всі стали плакати, і та сусідка, і я. Потім ше прийшов сусід ше мужчина, шось таке вчув, не знаю як ви то, де то сі. То чи бачив чи шось як хтось пішов. І він прийшов і він плаче, то в хаті таке просто всі плакали, от таке."

  • “Там в вагоні робило сі кошмар! Там були і діти, і старі, і дорослі. Навіть води не давали пити. Жара! То було якось дуже гаряче. Діти маленькі вмирали, води просили. “Не положено, не положено!”. І то... Пам'ятаю тільки, шо мама дитину кормила. І там же якийсь кусочок хліба хтось мав, то просто давав їй їсти, бо дитина не того... Та дитина померла. І взяли ту дитину. І, кажу, так уже розказують люди, не знаю як вони то, де вчули чи їм хто сказав, шо так во: як їхали, їхали, десь якійсь багна, то кинули так, знаєш, кота би так не кинув ніхто в ті баюри якісь. А вже в тюрмі як помирали…”

  • "Пальтішко в мене зразу вкрали, зразу забрали, дали шось таке своє, знаєте, таке мерзенне. Бо вони одразу беруть прожарку, туда-сюда. Ну вони вкрали то в мене там, в тій колонії. Бо мене ж не дали політичне, мене дали “на перевоспитание” в дитячу колонію строгого режиму між тих “битовиків” всяких. Я там була “фашистка”, мене там два рази хтіли вбити. Шо я пережила, то я дивуюсь взагалі тепер, як я могла то перенести. Вони навіть їсти, шо я їла… Дали за стіл чотири чоловіка, вони мою порцію зразу брали і ділилися. Мені навіть хоть би кусок хліба лишили. Я ходила голодна, пила воду, шоб не впасти, голова сі крутила. Єдине, шо мені деколи покрадем си, бо там діти були цигани. І деколи покрадем си, бо їх си циганів тоже боялись діти. І деколи мені було так пів бублика чи ше шось мені таке... Я не знаю, ото всьо, шо я мала. Я просто страшне… Ви знаєте, так було, шо я ну думала: “Ну то б'ют, то б'ют, то шо вже буду”. Я вже навіть жити не хотіла. І я так собі то думала: “Боже, я нічого в житті не хочу, я тільки хочу дожитись до того часу, шоб я з'їла стільки хліба, скільки я схочу”. Я дотепер той хліб жалію, я ніколи більше не викинула чи шось. І вот як сталося, я кажу, кара Божа була. І одного разу нам на якісь на їхні свята державні та кацапські, то та решта ціла давали краще їсти. І тоді я пам'ятаю, як сьогодні, дали макарони “по-флотски” з м'ясом меленим. І де ж вони мені то дадуть? Та зразу поділили, і я тільки пальцем вимуськала той тарец з-під того. То всьо, що мені дісталось. І ми на нарах там були, в тюрмі нари, і на нарах спали, і так по двоє - нижні і верхні нари. Я спала, і то, навіть, по двоє було не вміщалися. Зі мною така була ну тоже “битовичка”. Бо як вони казали, шо ті, навіть там вихователі були: “Мы с этих из вас мы сделаем людей. Вы будете настоящие советские граждане. А вот этой", – показывает на мене, – "с этой никогда не сделаем нормального человека! Я не знаю, почему ее не расстреляли сразу” — вона сама нам підбурювала тих… Мене там називали “фашистка”, “фашистка” і всьо. “Сидіти з нею не буду за столом на роботі, з нею не буду”. Знущались надо мною як хотіли. То вони мені то пальто вкрали там, шо хтіли могли взяти. Навіть, знаєте, вели нас в баню там трошки – то раз в місяць було – ну і ми ж дівчата, то треба якусь білизну випрати і всьо. І я собі то так помилася, і голову помила, і вже з тою головою йшла мокрою, пока я дойшла туда в камеру, то мені з волосся отого замерзло все в сосулькі. Я вот ламала той лід і так во, мені той розтаяв, і текла та вода."

  • "І тоді брат каже: “Дарся, мусиш ходити ти”. І тоді я з десяти років була зв’язковою, ходила в ліс. Пам'ятаю як сьогодні. Я сама-то ростом невелика, а в десять років, то я зовсім була дитина. Значить, на мене натягали таку куртку мамину, вона мені щось не до п'ят була. Прив'язували пояс ото в талії і тут з одної сторони — торбинка з харчами і з той, а зверху — нічого не видно. І так во я ходила в ліс. І всьо мені брат показав. Каже: “Дивися, о, де ти маєш йти”. Там показав в лісі, такий корч був, там всередині вільха росла. Він відрізав гілки так якраз, щоб я могла рукою там повісити ті торби. І так я була і... “дуже, – каже, – дивися, щоб за тобою якийсь хвіст не прийшов”. Каже: “Ну криївка є. Тобі не треба знати, де вона є. Хлопці…” – бо то був назначений день, в який день, де вони мають йти там за продуктами. То, по-моєму, був чи не понеділок чи вівторок, вже не пам'ятаю. І я так ходила кожен раз. Мала десять років. Я вже зразу трошки боялася, а потім — шо я маю боятися? Та хай... Знаєте, ще брат казав: “Гірше бійся ще своїх людей”, – бо серед своїх, на жаль, були тоже... Каже, що в каждому, навіть хорошому товаристві завжди найдеться Юда, і такі Юди були, на жаль, і серед наших людей. Так шо як я була на … “Ти куда дальше йдеш?” Кажу: “Та загубила корову, та йду шукати, бо, боюся, мама мене сварить буде, бити”. Отаке треба було якось то маскуватися всьо. Ну, я так ходила дальше, ходила, ходила. Було одного разу, шо там москалі. Якось вони вже були в лісі, я того не знала, і вони побачили мене. Бачу, вони за мною йдуть. Я не боюся, не втічу, але йду... Я той ліс знала, як вони. Я залізла в таке терня, знаєте. Мало то терня внизу, а там глід, такі колючки великі, як палець. І вони за мною там. То там мене матом крили. Покололася, але я знала як вийти. Просто я не йшла, а я знала так: крок назад, вперід і боком обійти, корч і там була стежка. І я втекла. Вони за мною навіть стріляли. Ну, я-таки втекла. Вони там в тім, порпалися в тім, так не знаю, шо вони робили. Ну, я втекла. Ну, отаке во було всяке. То вам кажу, вони не за мною прийшли, вони там були. Ну, і так я все одно ходила, скіки могла ходила, але, як кажуть, всьо має початок і всьо має кінець. І вони вийшли на мене."

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, 26.05.2021

    (audio)
    délka: 01:44:09
    nahrávka pořízena v rámci projektu Lost Childhood
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Zatčena během hodiny fyziky na udání učitelky

Darija Hermak v Kinešmě v roce 1954
Darija Hermak v Kinešmě v roce 1954
zdroj: Natáčení

Darija Hermak, rodným jménem Zamorylo, se narodila 11. prosince 1936, ve vesnici Radochynci, Lvovská oblast na Ukrajině (dříve Drohobyčská oblast). Deset let působila jako dětská spojka Ukrajinské povstalecké armády. V roce 1950 byl odsouzen její bratr Petro Zamorylo, který patřil k povstalcům. Když se v rodinném sídle Zamorylů ubytovala učitelka, začalo být předávání informací povstalcům do lesů složitější. Učitelka nakonec Dariju a další dívky, které byly spojkami, udala. Dne 5. prosince 1951 byla Darija zatčena - během hodiny fyziky a spolu se spolužačkami Ivankou a Anelií Tyrusovými. Po výslechu odvezli Dariju a Ivanku do vězení v Drohobyči, později ji přemístili do Sambiru. Dívky byly podle článku 54-10 část 2 trestního zákoníku SSSR odsouzeny na deset let vězení za antisovětskou agitaci a propagandu. Darja si svůj trest odpracovávala v dětských pracovních koloniích v Tatajevu (Jaroslavská oblast, RSFSR) a Kinešmě (Ivanovská oblast, RSFSR). Propuštěna byla v roce 1954. Po propuštění studovala dva semestry na Státní Univerzitě Ivana Franka ve Lvově a na Vysoké škole lehkého průmyslu. Pracovala v továrně na oděvy. Zorganizovala vytvoření památníku pochovaným bojovníkům UPA v rodných Radochyncích.