Sofiya Zubrytska Софія Зубрицька

* 1942

  • "Коли нас туди виселили, коли ми вже приїхали до, на Хор. Тато почав дошукуватися причини, чомусь ж нас вивезли. Звичайно що, підкупити можна всіх і вся, в усьому світі. І він десь нашов якогось там чоловіка, який татові показав документи. І в тих документах тато побачив невідповідність дат, значить татові ставили, ну його звинувачували, в співпраці з ОУН, ну це в принципі відповідало дійсності, ну але то ж було все секретно. І... там вийшло як, шо ніби тато десь там годував хлопців з лісу, в Угерсько, а ми вже в цей час жили в Стрию. І тато тим скористався, бо якби він тих документів не побачив, ну чим можна було скористатись? І він тим скористався. Тато почав писати заяви в усі інстанції Радянського Союзу, а дідусь звідси писав. І так звідси ідуть листи від діда, а звідти тато пише. І... в 56-му році тато отримує рішення Верховного Суду. Про те, шо нас звільнено і реабілітовано з поверненням майна, оці документи вже можу показати. (Показує документи) Це дуже важливий був документ для нас, практично це був наш пропуск на всі, на все життя. І після цього ми відразу же, в принципі навіть ні одного дня ми зайвого не були там. Зразу же, ну, безумовно, коли ми отримали це рішення суду, я вже була дівчинкою в 7-му класі, я дуже добре пам’ятаю як всі плакали, тато і мама плачуть, тішаться і тут же зразу тато каже: “Так, Марія, що ми будемо робити? Як ми будем збиратися?” Тобто думка про те що залишитися там, навіть на одну хвилину не була. Хоча там в Хабаровську нам жилося вже і не зле. Тато працював, мама працювала. Сестра тут, брат вчився. А це було вже пізнє літо, десь серпень був. Шось там, шо могли спродали, і ми тут же відразу в поїзд сіли, і поїхали. І ми повернулися додому".

  • "Вже прийшли, прийшов час, коли помер Сталін, прийшов до влади Хрущов, почалася невелика Відлига, бо до того часу кожного місяця тато з мамою мусили конче їздити, ходити в комендатуру і відзначатися. (Коротка пауза) А коли оце почалася відлига, дозволено було дітям, дітям можна було, дітей можна було відправляти назад додому. І сестру, тато відразу же відправив сестру додому, до дідуся з бабцею. І вона повернулася сюди. І вона тут вчилася в Стрию в Стрийській школі. Закінчила Стрийську школу №4, а брат, він дуже гарно малював. І ми всі сподівалися, що він буде художником. Поїхав. Хлопці з його класу, закінчив школу, хлопці з його класу поїхали в село, в Черемхово Іркутської області вступати на навчання в гірничий технікум, і він з ними поїхав, бо там була, була, було художнє училище. Ходив, в художнє училище його не прийняли, ну а так як він туди поїхав, то він разом з хлопцями пішов туди в той технікум. Поступив в той технікум. І він там в Черемхово закінчив той технікум."

  • "І тоді, ну ще згадаю момент, сьоме січня було, з шостого на сьоме січня. Була люта зима тоді, і нас всіх, значить. Ну люди все одно так чи інакше, все одно якусь вечерю люди собі зробили. А після вечері люди почали колядувати." "То на пересильному пункті було?" "На пересильному пункті. Так, я ж вже кажу, про пересильний пункт. В Бориславі. Почали колядувати. І нас всіх, від мала до велика, вигнали сьомого числа на вулицю, і ми цілий день під снігом сьомого числа стояли на вулиці. А в ті часи зими були люті, не то шо тепер."

  • "І 19-го грудня 49-го року, ранком о 7 годині до нас завітали "гості". Тоді, коли діти бігли під подушку брати подарунки, нас оточили в квартирі ціла група небажаних гостей. Дали мамі дві години часу на те, шоб вона могла зібрати речі. Що можна зібрати за дві години сім’ї з п’яти чоловік. Із наймолодшою дитиною якій 7 років і яка весь час хворіє, тобто я взагалі з дитинства була хворобливою, ну але тим не менше. А напередодні нам тато купив в подарунок на Миколая піаніно. Це піаніно навіть не було розпаковане, так шо ми навіть не мали можливості на нього подивитися. Нас забрали, посадили на машину вантажну, грудень-місяць. Якраз пам’ятаю йшли діти до школи, а нас везуть і діти сусідські, всі кричать за нами: “Що сталося?” і кричать. Нас всіх завезли в Борислав на пересильний пункт. Туди ж привезли татову сестру з сім'єю Марію, і татову сестру Анну. Тобто відразу в один день нас три сім'ї забрали. Опинились ми там на пересильному пункті."

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, 08.07.2021

    (audio)
    délka: 01:06:47
    nahrávka pořízena v rámci projektu Ztracené dětství
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Stigma „deportované osoby“ coby povinnost být lepším člověkem

Sofija (nalevo) a její přítelkyně na Sibiři
Sofija (nalevo) a její přítelkyně na Sibiři
zdroj: pamětnice

Sofija Zubrycká se narodila 4. června 1942, ve vesnici Uhersko do rodiny haličských intelektuálů. Byla třetím ze čtyř dětí Ivana Zburyckého a Mariji Terletské. Její otec byl stejně jako dědeček hospodářským úředníkem. Otec pracoval pro asociaci etanolových závodů ve městě Uherce, dědeček pro Raiffeisen banku ve městě Stryj. Babička z otcovy strany předsedala místní pobočce Rady ukrajinských žen. Rodiny udržovala kontakty s povstaleckým hnutím, dva z matčiných bratrů byli v podzemním hnutí odporu (jeden dříve také v jednotce SS Halyčina). Otec Ivan Zubryckyj zásoboval povstalce ethanolem, který mohli směňovat či prodávat. Brzy ráno dne 19. prosince 1949 zatkla policie oba rodiče a tři z jejich dětí - Volodymyra (narozeného 1935), Dariu (narozenou 1938) a Sofiji. Odvezli je do transportního střediska v Boryslavi a odtud je deportovali na Sibiř. Nejprve je usídlili v bezejmenné osadě v okolí Chabarovsku, kde byl pouze jeden táborový barák. Později je převezli do osady Chor, kde otec začal pracovat jako účetní. Podařilo se mu také iniciovat přezkum procesu, na základě něhož byla rodina deportována. V dokumentech k procesu nalezl nesrovnalosti a s pomocí svého otce ze Stryje se odvolal k Nejvyššímu soudu SSSR. 18. července 1956 soud rozhodl zrušit rozhodnutí rodinu deportovat do zvláštní osady a „navrátit majetek zkonfiskovaný během deportace“. Rodina Zubryckých se vrátila na Ukrajinu, kde se paní Sofija Zubrycká později stala učitelkou matematiky a ředitelkou školy.