Alik (Oleh) Olisevych Алік (Олег) Олісевич

* 1958

  • Коли ми тут почали робити наші акції протесту, перша акція відбулась 20-го вересня 87-го року, вони про наші акції почули, до речі, поляки, одразу і налагодили з нами контакти. В мене є переписка, яку оприлюднили - в той час і пізніше, різні дисидентські кола, чехи й поляки - моя переписка з Яцеком Чапутовичем. Вона в мене є збережена, то все є і оцифровано. Я давав йому різні такі ідеологічні й ідейні думки про те, що в нас відбувалось, що ми хочемо. І, власне, ми потім спільно з ними - з “Wolność i Pokój” і Солідарністю, Яцек Куронь був і з іншими представниками Солідарності - ми робили такі спільні, як поляки люблять казати “zadymy” - акції протесту, відозви, листи писали. Починаючи з 1987-го року в нас вже налагодились контакти з поляками і чехами. В Чехію я поїхав у 89-му, а в Польщу, вперше за кордон у 88-му - це був жовтень місяць - на запрошення польських хіппових дисидентських кіл.

  • І тут ми приїждаєм в Латвію, мені Михайло Бомбін каже, Алік, там має бути отака от подія. Я кажу, та ти шо! Ми пішли конспіровано, бо за Михайлом Бомбіним теж КДБ слідкувало дуже. Він така відома людина - таке волосся до пояса мав, я вам покажу, на фотографіях в мене є. І що робити? Ми пішли до своїх - такий Юрій Новосьолов був, ми в нього переночували одну ніч, другу. Ми підходимо до центру міста - море людей, міліції - море, все перекрито. Дивимось на ті гасла: латиші по-латиськи і по-російськи “Свобода Латвії”, “Freedom Latvia”, “Свобода політв’язням”. Я побачив, що люди несуть квіти до пам'ятника Мільди, як вони його називають. Там так - ікаруси підігнала міліція, зробили проміжок майже п’ять метрів і в дві-три шеренги мєнти стоять. По одному чоловіку вони розступались, пускали, ти йшов так метрів тридцять до пам’ятника і квіти клав - то латиші. А інші люди то бачили й плескали, кричали, їх там арештовували мєнти, фотоапарати старались забрати в тих, хто фотографує. По Радіо Свобода Америки казали, десь десять тисяч чоловік було - то перша політична акція в Радянському Союзі. Сама велика була в Латвії. Я кажу, Олег, ідем. Ми так подивились - візьмемо квіти, може нас пустять. Ми пішли на базарчик, купили квіти, так серед людей проходимо. Я думаю, нам треба якусь роль таку зіграти, щоб нам повірили і пустили. А там багато приїхало емігрантів латиських - з Швеції, з Фінляндії, з інших міст. А я мав джинсовий костюм потертий, сумка в мене така була, написано латинськими буквами - під іноземця я був дійсно подібний. І Олег Сало - світловолосий блондин. Ми підходимо - три ряда поліції стоїть. Я підходжу і треба було вже якось перевтілюватись в іноземця. Кажу: “Ізвініте пажалуста, ми прієхалі із Стокгольма і хателі палажіт цвєти”. А вони “Ах”....(?) дві, чотири зірки - то капітан. “Я сейчас спрошу, я у начальника спрошу” - побіг. Приходе пацюк, свинюка така червона, з таким пузярою десь кілограм стодвадцять - полковник. Такий червонощокий, голова така як дві моїх, медвідь такий, - “Что такое?”, - “Иностранцы, товарищ полковник. Иностранцы!”.

  • Кажу: “Ми прієхалі, да. Наши родители отсюда, с Латвії. А ми раділісь там - в Швеції, в Стокгольме. Прієхалі на отчізну нашу пасматрєть”. Він в шоці був, а люди: “Та пустите!” - і по-латиськи щось їм кажуть. І ці вже в шоці, мєнти вже не знають що робити і вже на нас вся увага. “Харашо! Один человек!” - бо по одному пускали. Я кажу: “Ізвінітє, но ета мой друг. Ми праєхалі тисячу кілометров, ми хотім двоє пайті”. “Харашо. Пустите их двоих”. Дівчата, то було шось. Мєнти нам розступають дорогу, тих три ряда між ікарусами. Площа велика, як в нас тут Міцкевича. Пам’ятник посередині площі тої стоїть - а там ще метрів тридцять пройти. А навколо всередині - з раціями кдбісти в цивільному, без форми - чоловік тридцять було. І ми в шоці, бо побачили, але вже що, нас пустили. Який то гам був у людей, як вони там по-латиськи і “Свобода!”, “Латвія!”, а ми з квітами йдем. Тут я мушу показати як то все було. Ми отак ідем розв’язно - сходи, люди на деревах сидять, автобуси, гул. Я думаю, треба ж якусь театралізовану сценку таку хіппову зробити. І я отак от на одне коліно - раз! Квіти тримаю так. А це - Victory, символ перемоги. А Олег Сало так от їм. Я встаю, квіти ставлю, взагалі - то треба було бачити, на мене воно так вплинуло. Ми повертаємось - і на вихід. До нас підбігають зі всіх сторін кдбсти - і за руки зразу. А я починаю “Што ви делаїте! Ми із Стокгольма! Протеста нотта!” А люди по-латиськи, по-російськи кричать і вже автобуси розхитують, автобуси вже так от ходять. І вони побоялись: “Пустите, пустите! Нас же раздавят тут!”. Ми виходимо, нас обнімають латиші. Я говорю: “Извините, мы с Украины, со Львова. Мы солидарны с вами”.

  • У Львові намічається другий рік поспіль, бо перед тим було перше свято Львова - День Міста, у 86-му. Це другий рік поспіль таке свято міста. Вулиці всі перекриті, люди ше як би то сказати... (?) - це новизна для Львова, машин нема, тисячі людей. Але я знав, тако кажу, Олег, давай ми зробимо якусь ситуацію. Намалюєм плакати в мене вдома пару штук. Нікому поки що не будемо говорити, щоби нас зразу там не зупинили. Ми намалювали десь три гасла, в мене є на фотографіях там: “Гласність”, “СССР - Америка - ядерне роззброєння”, “Права людини - в життя”, “Свободу” - ну, такі, наші. Потім ми підійшли на Вірменську. В той день, 20-го вересня, ми підійшли на вулицю, як би то сказати, анклаву свободи. Ми називаєм то “Міністерство культури” Вірменки. Підходимо туди, нас обступає молодь і ми кажем... А молодь є молодь, то є завжди авангард. “Друзі, в нас є три плакати”. І ми підбиваємо інших виходити на демонстрацію. То було так, знаєте, і спонтанно, і підготовлено. Пишем, дівчата вже пишуть губною помадою різні гасла. Там було п’ять на ватмані: “Гласність” - раз, “СССР - Америка - ядерне роззброєння” - бо то було в тому…(?), потім просто “Свобода” - вона має на увазі взагалі свободу, потім “Альтернативна військова служба” була, бо ми не хотіли у військо, щоби нас як гарматне м’ясо використовували як, скажімо, в Афганістані. І ще щось там таке було, то треба…(?) Я кажу, десь п’ять гасел в нас було. І ми з Вірменки так виходим, нас було тридцять чоловік - це були хіппі й пацифісти. Там було навіть пару чоловік з Києва до нас приїхало - молоді люди довговолосі. І ми виходимо на Площу Ринок, там було багато людей, де універмаг був - зараз “Театр Пива”, ми йшли і вже плакати підняли. Люди нас супроводжували і, що цікаво, ми зразу отак пішли по Краківській, пройшлись, кільце маленьке зробили біля Дому Кіно - колишнього Будинку Офіцерів на Театральній. Біля Підкови виходимо і йдемо через центр до Статуї Свободи - ми всім кажемо “О, наша Свобода. Так як в Америці ми маємо”. Почали “Свобода! Свобода!”, “Гласність у дію!”, а там - молодь вже імпровізувала, що хотіла те й кричала. “Совдепам - нет!”, “Україна! Україна!” - різні, бо нас там крім цього…(?) Коли ми потім вже через центр раз пройшлись, потім другий через центр йдем - позаду нас може вже чоловік двісті йшло. Людей. Люди втомились і хотіли свободи тої. Я не кажу, як ми можемо зараз казати “незалежності”, були такі, що хотіли аби Україна була сама по собі як Україна. Не було таких, що зразу там… бо то перші потуги були. То навіть тяжко зараз людям зрозуміти, бо був Радянський Союз, Україна була в складі як і багато республік - Прибалтика, Білорусія. Вони всі були зажаті тою спільнотою імперії. Ми хотіли бути просто свобідними.

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, Ukraine, 30.07.2020

    (audio)
    délka: 02:47:31
    nahrávka pořízena v rámci projektu Memory of Ukraine
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

„Ми просто хотіли бути вільними“ - українські хіппи vs радянська система

Алік Олісевич, Рига, Латвія, 1979
Алік Олісевич, Рига, Латвія, 1979
zdroj: Personal archive of the witness

Алік (Олег) Олісевич народився 10 вересня 1958 року у Львові. Під час Другої світової війни його батьків забрали на примусові роботи до Німеччини. Після вступу радянської армії до Берліна його батька засудили до 10 років концтабору за нібито зраду. Його мати була ув’язнена на 5 років у таборах примусових робіт після повернення до Києва в 1945 р. Батько отримав дозвіл на переїзд до Львова лише в 1957 р., За рік до народження Аліка. Мати Аліка померла в 1965 році, він провів дитинство в радянській школі-інтернаті і кілька разів тікав. Після 1968 року він двічі вступив до програми «перевиховання» важких підлітків, де познайомився зі старшими хіпі, які познайомили його з культурою хіпі, західною музикою, іноземною пресою та самвидавом. Після цього він приєднався до спільноти хіпі та “хіпстерів” у Львові. Поштовхом до суспільно-політичної діяльності пана Аліка стало формування «Солідарності» у Польщі в 1980 р. Він почав писати листи до редакторів іноземних журналів (Польща, Чехословаччина та Югославія). Один із цих листів був опублікований в югославському журналі Jukebox у 1982 році, і пан Олісевич пройшов низку допитів співробітників КДБ. У жовтні 1988 року Алік вперше виїхав за кордон - до Чехословаччини, де був свідком підготовки громадських та політичних протестів. 23 серпня 1987 р. Алік та його друзі взяли участь у мітингу протесту в Ризі до річниці підписання пакту Ріббентропа-Молотова. Після цього Алік Олісевич разом з Олегом Сало організував у Львові демонстрацію прав людини у День міста - 20 вересня 1987 р., До неї долучилося близько 200 осіб. У 1987 р. Московський дисидент Олександр Рубченко запросив Аліка Олісевича очолити правозахисну групу „Довіра“ в м. Львів. 1991-1992 рр. - Алік Олісевич жив у Югославії зі своєю югославською дружиною. Зараз Алік Олісевич на пенсії і працює оператором освітлення у Львові, Національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької.