Деніза Глезіна Deniza Glezina

І це був дуже дивний досвід взагалі — жити у відриві від всіх інших. Ця метафора мого переїзду як смерті — вона продовжилась, тому що я відчувала, що я якась небесна сила. Там під ногами десь відбувається Харків, а я до нього не дотична, не можу до нього доторкнутися. Я можу почути їх, вони можуть мене набрати, але на цьому все завершується. Я не можу сказати їм нічого, я не можу передати їм нічого. Я просто безтілесно існую над всім цим. І коли я почала приїжджати, я почала якось освоювати трошки це місто після того, як його здала таким чином. І був момент, коли я зрозуміла, що повернення –– це обов’язково. Це трошки патетичний момент. Ми виходили з Владом на прогулянку щось купити в магазині. В нас магазин під боком був, ми вийшли на вулицю і заходили вже. Я почула якийсь звук. Я зрозуміла, що це птаха і що я не чула цей звук, можливо, більше року. І я розплакалась, тому що це був дійсно якийсь звук птаха, який я впізнала, який я чула з дитинства, чула все своє життя, а тут я його не чула декілька років, поки жила в Німеччині. І для мене була така несправедливість — жити в країні, де ти не можеш почути цього птаха. Для мене був якийсь абсурд, що я не можу це зробити.

Я дуже сильно занурилась в фільми, і якраз 22-го [лютого], в ніч проти 22-го я дивилась фільм якийсь про війну з Макевоєм. І до цього я написала вірш про війну російською, тому що подивилась фільм про… Чомусь тоді прямо всі майже фільми, які мені потраплялись, були про війну. Якийсь про лицарів і їх війну, про їх захоплення, і я написала про роботу йти та помирати, російською. І коли почалося повномасштабне, ми, очевидно, проспали, тому що ми знаходилися в іншій країні. Але коли я прокинулася, я прокинулася останньою. Я прокинулася в домі, в якому всі сидять в гаджетах, набирають, телефонують, пишуть, щось надсилають, щось намагаються робити. Я прокинулась, поїла і теж сіла, і ми почали шукати інформацію, шукати, кого як вивезти, поширювати, щось робити. Тому що в нас був час і ресурс на це. Тому що люди тут –– тоді їм було не до цього. На якийсь час мій канал став місцем, куди я складала купу корисної інформації для інших, якою я не скористаюся, тому що це неактуальна для мене інформація. Про вибухи, як їх класифікувати, про те, що робити в певних ситуаціях, як дістатись до певних міст, які евакуаційні потяги. Мені було важко публікувати щось про себе і взагалі говорити з людьми, бо я не знала, як їх підтримати, знаходячись дуже далеко, у зовсім іншому досвіді. І я прям бачила, як цей досвід нас роз’єднує, і не знала, як про це говорити.

[Антикафе] «Циферблат» –– це був такий… І все місто, яким я його тоді бачила, таке нове для мене, воно було –– я от зараз його пригадую, яким я його тоді бачила –– і всі мені казали, що мені дуже підійде Пітер. І я це так запам'ятала, що мені треба тут з’їздити і на Алтайський край обов’язково, що я сприймала Харків як маленький Пітєр. І навіть мої спогади зараз про нього –– вони такі, як я уявляла Пітєр тоді, а не такі, як я зараз знаю Харків. Тобто він інший. Я ніколи не була в Росії і ніколи так і не побувала в Пітєрі і на Алтаї, очевидно. Але це все було таке продовження міста. Місто наче видовжувалось не на захід, а на схід, на схід і вгору. Наче щось моє –– воно там далі. Це було помітно і по нашому вишу, в якому теж всі були російськомовні до певного указу десь в [20]19 році. Всі говорили російською, всі ставили п’єси російською і російські. Нам давали завдання подивитися список п’єс, точніше, список постановок, і більша частина вистав –– це були російських театрів. Тобто там менше було іноземних вистав, ніж російських. Так, можливо, хороших вистав. Але це була домінантна середа, в яку їхали довчатися, з якої приїжджали до нас довчатись. Тобто був постійний потік. Якщо ти класно вчишся, то або в Київ їдеш, або ти їдеш відразу в Пітєр, в Москву. Не було в моєму уявленні… Я була в Києві, Львові більш туристично. Але, по-перше, в нас в Харкові є певна конкурентність з іншими містами. Оце «перша століца», імперський цей наратив. Але Харків — він був завжди ніби місто-країна.