Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Деніза Глезіна Deniza Glezina (* 2000)

• народилася 1 вересня 2000 року в місті Ганновер, Німеччина

• 2001 року з сім’єю повернулася в Україну, виростала в Харкові

• у 2017 році вступила в Харківський національний університет мистецтв ім. Котляревського, де вивчала режисуру

• у студентські роки організовувала поетичні квартирники, почала займатися плейбек-театром

• 2021 року емігрувала із сім’єю до Німеччини

• після повномасштабного вторгнення Росії в Україну волонтерила, створила осередок плейбек-театру в Ганновері

• 2023 року повернулася на постійне проживання до Харкова, де співзаснувала театр «Нема»

• у 2024 році співзаснувала фестиваль локальної культури «Харківське море»

• у 2025 році розвиває культурне життя міста

You can find the English version below:

Český překlad celého příběhu se nachází pod ukrajinským a anglickým textem:

Деніза Глезіна — харків’янка, народжена в Німеччині. Усе дитинство, що пройшло в Україні, вона чекала на переїзд за кордон. У невизначеному майбутньому її батьки мали емігрувати до Німеччини, щоби вдруге спробувати побудувати життя там. Хтось сказав би, що переїзд був дуже вчасним. За кілька місяців почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну і Харків став однією з головних цілей для російських військ. Але Деніза повернулася додому, щоби розділити досвід життя у війні зі своїм містом.

Ганновер — Харків

Деніза Глезіна народилася 1 вересня 2000 року в Ганновері. У 1990-ті, на хвилі еміграції євреїв з пострадянського простору, тут оселилися її бабуся з дідусем по татові. Тоді німецький уряд заохочував імміграцію, прагнучи відновити життя єврейських громад після Голокосту. Слідами бабусі й дідуся до Німеччини приїхали батьки Денізи, яким теж хотілося спробувати життя за кордоном. Вони дали донькам-близнючкам, Денізі та Даніелі, такі імена, які могли би полегшити їхню інтеграцію в Німеччині. «Мої батьки не знали, де я буду жити», –– розповідає Деніза.

Невдовзі вони з доньками повернулися до Харкова. Німецька бюрократія виглядала надто суворою і складною для ведення бізнесу. Ще раніше, в Харкові, батько Денізи пробував себе у підприємництві, шукаючи способів заробітку в економічно нестабільні часи. «В якийсь момент він зрозумів, що цигарки на Одеській продавати вигідніше, ніж займатися балетом», –– пояснює дівчина. Потім була торгівля бензином, привезеним з-за кордону, валютні операції, продаж шуб на базарі — ціле розмаїття способів вижити в буремні 90-ті.

Мандрівки власними світами

У 1996 році батько Денізи відкрив швейний цех у Харкові. На початку 2000-х бізнес процвітав, сім’я почувалася забезпечено. Це дозволило мамі Денізи повністю присвятити себе іншій «великій роботі», як це окреслює дівчина, –– вихованню дітей. 

Саме від мами Деніза перейняла вміння фантазувати. Жінка розповідала донькам казки, які з легкістю придумувала сама, роблячи Даніелу й Денізу їхніми героїнями. Трохи подорослішавши, дівчата й самі стали творити. Найбільше любили ігри-фантазування, створення власних всесвітів, планет. «Ми не питали напряму про світ, ми просили дорослих питати нас», –– розповідає Деніза.

У підлітковому віці їх із сестрою поглинуло інше заняття, пов’язане з уявою, –– написання фанфіків. Дівчата писали книги, героями яких були члени сім’ї, однокласники та компанії однолітків. На думку Денізи, саме ця гра зробила її режисеркою. 

Великий протест у школі 

У свій шостий день народження Деніза пішла до школи. Вона навчалася в приватному освітньому закладі за американською програмою, заснованою на протестантському тлумаченні Біблії. Частина предметів належала до української програми, яка фактично була російською. «В нас української майже не було, і все велося російською. Ми її так і називали — “русская школа”», –– каже Деніза. 

Християнське виховання й сувора дисципліна на уроках викликали в дівчини нерозуміння і бунт. Протест з’являвся і через розходження між вивчення мов. Якщо «всі розмовляють російською, всі слухають російську музику, говорять про російські речі», навіщо вивчати предмети англійською? І навіщо українська, якою не говориш у повсякденному житті? Через нефаховість учителів українська відчувалася менш сформованою мовою порівняно з російською. Це ж стосувалося історії України, яку в школі викладали лише в рамках підготовки до державної підсумкової атестації. «Я не знала історію України, не тримала книжку в руках до підготовки до цього екзамену», –– розповідає Деніза. 

Харків видовжувався на Схід

Системні проблеми освіти та зросійщене міське середовище давали Денізі лиш поверхове уявлення про українську культуру. Місто, яке відкривалося їй під час прогулянок у підлітковому віці, відчувалося як «маленький Пітер» і «видовжувалось не на захід, а на схід», перетворюючись на частину російського культурного простору. Старшокласницею дівчина була фанаткою місцевого гурту «Dостоевсkий FM». Мріяла поїхати в Росію, щоб побачити справжній Санкт-Петербург і Алтайський край та впізнати себе в них.

Ще з дитинства Деніза відвідувала театральну студію, тому природно, що вступ у творчий виш став відповіддю на питання «що далі?». У 2017 році вона стала студенткою Харківського національного університету мистецтв ім. І. П. Котляревського, де вивчала режисуру. Університетське середовище було так само майже всуціль російськомовне поза навчальним процесом і переважно російськоцентричне за наповненням програми. 

Стати українською поеткою 

Але університет вперше показав також і можливість присутності українського в житті. Наприклад, керівник курсу Степан Пасічник часто цитував Ліну Костенко, живу класикиню української літератури. Сам спілкувався українською й вимагав того ж від студентів. 

А подруга–– ЛГБТ-активістка, феміністка, радикальна українка, як її характеризує Деніза, — «дуже довго і методично трансформувала [її] мислення». Саме в розмовах з нею Деніза відкривала для себе те, про що не говорилося свого часу вдома. Однією з таких тем була російська збройна агресія 2014 року. Через тривалу злитість українського інформаційного простору з російським їй важко було сприймати Росію як агресора. Коли ж інформаційне поле трансформувалося під впливом Революції гідності, вдома перестали дивитися новинні канали, бо батьки не знали, як пояснити донькам події в країні.

Подруга знайомила Денізу з українським мистецтвом на виставах і в галереях. Так для дівчини Україна поступово ставала помітною і набувала кордонів незалежної держави, водночас зʼявилося усвідомлення імперськості російської культури. Цього відкриття «було достатньо, щоб спробувати бути українською поеткою», за словами Денізи. У 2020 році вона вперше спробувала перейти на українську в творчості та повсякденному спілкуванні. 

На сцені з’являється плейбек

Студентський період знаковий ще й тому, що саме тоді у житті Денізи з’явився плейбек-театр. У 2019 році вона випадково потрапила на репетицію молодіжного андеграундного театру «Море Ноктюрн», і вже з наступної зустрічі стала їхньою тренеркою з акторської майстерності. 

Вже з першого курсу Деніза знала, що хоче робити те, що називає дивним, авангардним, перформативним мистецтвом. Частина її одногрупників бачили театр «святковим дійством, яскравим, трошки напомадженим, з цією важкою червоною бархатною завісою», розповідає вона. Хоч Деніза не поділяла цього погляду, спочатку до плейбеку — театру без репетицій, сценаріїв і професійних акторів — не ставилася серйозно. У контркультурному «Морі Ноктюрн» вона радше побачила для себе море роботи і можливість реалізовуватися як фахівчиня. Тому залишилася. 

Поступово цінності плейбек-театру ставали її власними, а вона — все більш залученою у театральне життя Харкова. Не лише як його учасниця, але і як творчиня. Тепер Деніза поєднувала навчання не лише з волонтерством на театральних фестивалях і викладанням у студії дитячої творчості, але й з проєктами плейбек-театру. А ще продовжувала збирати молодих харківських поетів і поеток на власні квартирники, які організовувала з 16 років. Захопившись інсценізацією п’єси «Балаганчик» Олександра Блока, створила цілу перформативну літературно-філософську лабораторію навколо цього. Загалом виглядала бунтівницею в очах керівника курсу, бо в аудиторіях університету її рідко коли можна було знайти. «Що мене навчило моє імперське мислення –– це те, що я хочу захопити це місто. Що я хочу знати його повністю і я хочу бути в ньому відомою», –– розповідає Деніза. 

Переїзд як катастрофа

Бажання Денізи бути якомога більш залученою в культурне життя Харкова лише посилилося, коли у лютому 2021 року вона дізналася про те, що батьки планують переїзд сім’ї до Німеччини. І хоча каже: «Завжди знала, що вони переїдуть», сама не була готова емігрувати: «Переїзд [означав] те, що я перестану існувати». Хотіла набутися з Харковом, встигнути зробити іще більше, ніж зазвичай. Зрештою, виснажена інтенсивністю подій, прийняла переїзд як тимчасовий відступ. 

Сімʼя Глезіних переїхала до Ганновера. Хоч Деніза повернулася в місто, де народилася, відчуття дому не було. Порівняно з Харковом Ганновер у той час здавався «маленьким містом на околиці», яке більше пасує для тимчасового перепочинку, аніж для самореалізації чи життя. Вже за кілька місяців у Німеччині, у січні 2022 року, Деніза точно зрозуміла, що не зможе будувати життя там. Та повернення довелося відкласти через початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Вже 24 лютого почалися бої за Харків. Частина області опинилася в російській окупації. 

Червона нитка плейбек-театру

У перші дні повномасштабного вторгнення Деніза відчувала, що перебуває у двох місцях одночасно: спокій Ганновера контрастував із війною вдома. Вона взялася скорочувати відстань між цими двома реальностями. Повернулася до того, що вже добре вміла робити. Проводила творчі заняття для дітей українських біженців, з нуля розвивала український осередок плейбек-театру в Ганновері. Так зʼявився театр «Коралі» (пізніше — «Кочівники»), українсько-німецький фестиваль «Червона нитка», перформанси для українців, які знайшли притулок у містах Німеччини. 

Та навіть це не давало Денізі відчуття достатнього зв’язку зі своїм середовищем. Справжнє життя було в Харкові, де її друзі робили плейбек у бомбосховищах. «Я відчувала, що я якась небесна сила. Там під ногами десь відбувається Харків, а я до нього не дотична, не можу до нього доторкнутися», — розповідає вона про те, як переживала власну відірваність від українського контексту. 

Додому — до харківського моря

Життя було схоже на зебру з чорними смугами перебування в Німеччині й білими смугами поїздок в Україну. Під час одного з таких візитів Деніза вирішила повертатися. У вересні 2023 року вона переїхала до Харкова. Після повернення разом з колегами створила театр «Нема», а влітку 2024 року співзаснувала фестиваль локальної культури «Харківське море», який перевинаходить ідентичність міста. 

У Харкові Деніза знайшла спосіб говорити про свій емігрантський досвід і бути почутою. Нарешті відшукала і відчуття дому, і дім як місце. Тут почувається потрібною: «Я на своєму місці тут. Я маю отримувати той досвід, який отримують всі. І я маю, як людина, яка свідчить цей досвід і яка грає плебек, бути разом з цими людьми», — розповідає вона. Вважає, що плейбек-театр особливо потрібен у суспільстві, яке проживає війну. І тому залишається в Харкові, щоб більше людей з різними досвідами могли одне одного почути. 

«Містам дуже потрібно, щоб їх любили. Щоб в них хотіли повертатися, — підсумовує дівчина. — Дуже багато по світу харків’ян, які носять Харків всюди. І ставлять його в кожен куток, куди заходять. В кожному місті, в кожному приміщенні. Я думаю, що кожне місто заслуговує на це. Щоб в нього були такі свої коханці». Деніза — серед найпалкіших. 

***

Deniza Glezina is a German-born resident of Kharkiv. She spent her entire childhood in Ukraine waiting to move abroad. Her parents planned to emigrate to Germany in the unspecified future to try to build a new life there. Some would say that the move was very timely. A few months later, Russia launched a full-scale invasion of Ukraine, and Kharkiv became one of the main targets for Russian troops. But Deniza returned home to share her experience of living through war with her city.

Hanover — Kharkiv

Deniza Glezina was born on September 1, 2000, in Hanover. In the 1990s, amid the wave of Jewish emigration from the former Soviet Union, her paternal grandparents settled here. At that time, the German government encouraged immigration in an effort to revive Jewish communities after the Holocaust. Following in the footsteps of her grandparents, Deniza‘s parents, who also wanted to try life abroad, came to Germany. They gave their twin daughters, Deniza and Daniela, names that would make it easier for them to integrate into German society. “My parents didn‘t know where I would live,” Deniza says.

Soon, they returned to Kharkiv with their daughters. German bureaucracy seemed too strict and complicated for doing business. Earlier, in Kharkiv, Deniza‘s father had tried his hand at entrepreneurship, looking for ways to make money in economically unstable times. “At some point, he realized that selling cigarettes on Odeska [Street] was more profitable than ballet,” explains the young woman. Then there was trading in gasoline brought in from abroad, currency transactions, selling fur coats at the market — a whole variety of ways to survive in the turbulent 1990s.

Journeys through one‘s own worlds

In 1996, Deniza‘s father opened a sewing workshop in Kharkiv. In the early 2000s, the business was thriving, and the family felt secure. This allowed Deniza‘s mother to devote herself entirely to another “big job,” as the girl describes it — raising children. 

It was from her mother that Deniza learned to use her imagination. She would tell her daughters fairy tales that she easily made up herself, making Daniela and Deniza the main characters. As they grew older, the girls began to create themselves. They loved playing make-believe games and creating their own universes and planets. “We didn‘t ask directly about the world, we asked adults to ask us,” says Deniza.

As teenagers, she and her sister became absorbed in another activity related to imagination: writing fan fiction. The girls wrote books whose characters were family members, classmates, and groups of peers. According to Deniza, it was this game that made her a director.

Large protest at school

On her sixth birthday, Deniza started school. She attended a private educational institution that followed an American curriculum based on a Protestant interpretation of the Bible. Some of the subjects were part of the Ukrainian curriculum, which was actually Russian. „We had almost no Ukrainian, and everything was taught in Russian. That‘s what we called it — ‘Russian school,’“ says Deniza. 

Christian education and strict discipline in class caused the girl to feel misunderstood and rebellious. Her protest also stemmed from the difference between the languages she was learning. If “everyone speaks Russian, everyone listens to Russian music, talks about Russian things,” why study subjects in English? And why [learn] Ukrainian, which you don’t speak in everyday life? The teachers’ lack of professionalism made Ukrainian feel like a less developed language compared to Russian. The same was true of Ukrainian history, which was only taught at school in preparation for the final state exam. “I didn‘t know the history of Ukraine, I hadn‘t held a book in my hands until I prepared for this exam,” says Deniza.

Kharkiv extended eastward

Systemic problems in education and the Russified urban environment gave Deniza only a superficial understanding of Ukrainian culture. The city she discovered during her teenage walks felt like “little St. Petersburg” and “stretched not to the west, but to the east,” becoming part of the Russian cultural space. As a high school student, she was a fan of the local band called Dostoevsky FM. She dreamed of going to Russia to see the real St. Petersburg and the Altai region and to recognize herself in them.

Since childhood, Deniza had attended a theater studio, so it was natural that entering a creative university was the answer to the question “what next?” In 2017, she became a student at the Kotlyarevsky National University of Arts in Kharkiv, where she studied directing. The university environment was also almost entirely Russian-speaking outside of the classroom and predominantly Russian-centric in terms of the curriculum.

To become a Ukrainian poetess

But the university also showed for the first time the possibility of Ukrainian presence in life. For example, course head Stepan Pasichnyk often quoted Lina Kostenko, a living classic of Ukrainian literature. He himself spoke Ukrainian and demanded the same from his students. 

And her friend — an LGBT activist, feminist, and radical Ukrainian, as Deniza describes her — “very slowly and methodically transformed [her] thinking.” It was in conversations with her that Deniza discovered things that were not discussed at home at the time. One such topic was the Russian armed aggression of 2014. Due to the long-standing fusion of the Ukrainian and Russian information spaces, it was difficult for her to perceive Russia as an aggressor. When the information field was transformed under the influence of the Revolution of Dignity, her family stopped watching news channels because her parents did not know how to explain the events in the country to their daughters.

A friend introduced Deniza to Ukrainian art at performances and galleries. Thus, Ukraine gradually became visible to the girl and acquired the borders of an independent state, while at the same time she became aware of the imperial nature of Russian culture. This discovery “was enough to try to be a Ukrainian poetess,” according to Deniza. In 2020, she tried switching to Ukrainian in her creative work and everyday communication for the first time.

Playback appears on stage

Her student years were also significant because that was when playback theater came into Deniza‘s life. In 2019, she accidentally stumbled upon a rehearsal of the More Nocturn youth underground theater, and from their very next meeting, she became their acting coach. 

From her first year, Deniza knew she wanted to do what she calls strange, avant-garde, performative art. Some of her classmates saw theater as “a festive event, bright, a little pompous, with that heavy red velvet curtain,” she says. Although Deniza did not share this view, at first she did not take playback theater — theater without rehearsals, scripts, or professional actors — seriously. In the countercultural More Nocturn, she saw more of a sea of work and an opportunity to fulfill herself as a specialist. So she stayed.

Gradually, the values of playback theater became her own, and she became more and more involved in the theatrical life of Kharkiv. Not only as a participant, but also as a creator. Now Deniza combined her studies not only with volunteering at theater festivals and teaching at a children‘s creativity studio, but also with playback theater projects. She also continued to gather young Kharkiv poets for her own apartment parties, which she had been organizing since she was 16. Fascinated by the staging of Alexander Blok‘s play Balaganchik, she created an entire performative literary and philosophical laboratory around it. In general, she looked like a rebel in the eyes of her course leader, because she was rarely to be found in the university lecture halls. “What my imperial thinking taught me is that I want to capture this city. That I want to know it completely and I want to be famous in it,” says Deniza.

Moving as a disaster

Deniza‘s desire to be as involved as possible in the cultural life of Kharkiv only intensified when, in February 2021, she learned that her parents were planning to move the family to Germany. Although she says, “I always knew they would move,” she herself was not ready to emigrate: “Moving [meant] that I would cease to exist.” She wanted to grow with Kharkiv, to do even more than usual. In the end, exhausted by the intensity of events, she accepted the move as a temporary retreat.

The Glezins moved to Hanover. Although Deniza returned to the city where she was born, she did not feel at home. Compared to Kharkiv, Hanover at that time seemed like a “small town on the outskirts,” more suitable for a temporary reprieve than for self-fulfillment or living there. After just a few months in Germany, in January 2022, Deniza realized that she would not be able to build a life there. However, her return had to be postponed due to the start of Russia‘s full-scale invasion of Ukraine. On February 24, fighting began for Kharkiv. Part of the region was occupied by Russia.

The common thread of playback theater

In the early days of the full-scale invasion, Deniza felt like she was in two places at once: the calm of Hanover contrasted with the war at home. She set out to bridge the gap between these two realities. She returned to what she already knew how to do well. She held creative classes for Ukrainian refugee children and developed a Ukrainian playback theater group in Hanover from scratch. This led to the creation of the Korali theater (later renamed Kochivnyky), the Ukrainian-German festival Chervona Nytka, and performances for Ukrainians who had found refuge in German cities. 

But even this did not give Deniza a sense of sufficient connection to her environment. Real life was in Kharkiv, where her friends did playback performances in bomb shelters. „I felt like some kind of heavenly force. Kharkiv was happening somewhere beneath my feet, but I was not connected to it, I couldn‘t touch it,“ she says of how she experienced her own detachment from the Ukrainian context.

Going home — to the Kharkiv sea

Her life resembled a zebra, with black stripes representing her time in Germany and white stripes representing her trips to Ukraine. During one of these visits, Deniza decided to return. In September 2023, she moved to Kharkiv. After her return, she and her colleagues created the Nema Theater, and in the summer of 2024, she co-founded the Kharkivske More [Kharkiv Sea] local culture festival, which aims to redefine the city‘s identity. 

In Kharkiv, Deniza found a way to talk about her experience as an immigrant and be heard. She finally found both a sense of home and a home as a place. Here she feels needed: “I am in my place here. I have to get the experience that everyone else gets. And I have to be with these people, as a person who witnesses this experience and who performs playback,” she says. She believes that playback theater is especially needed in a society that is experiencing war. And so she stays in Kharkiv so that more people with different experiences can hear each other. 

“Cities really need to be loved. They need people to want to return to them,” she concludes. “There are many people from Kharkiv around the world who carry Kharkiv with them everywhere. They put it in every corner they enter. In every city, in every room. I think every city deserves this. To have its own lovers.” Deniza is among the most passionate.

***

Český překlad:

Deniza Hlezina je obyvatelka Charkova, která se narodila v Německu. Dětství prožila na Ukrajině, ale stále čekala na přestěhování do zahraničí, protože její rodiče chtěli v blíže neurčité budoucnosti emigrovat do Německa, aby se tam pokusili začít nový život. Někdo by mohl říct, že stěhování přišlo v pravý čas. Několik měsíců poté začala totální ruská invaze na Ukrajinu, a Charkov se stal jedním z hlavních cílů ruských vojsk. Deniza se však vrátila domů, aby sdílela své zkušenosti života ve válce se svým městem.

Hannover – Charkov

Deniza Hlezina se narodila 1. září 2000 v Hannoveru. V devadesátých letech dvacátého století se tam během vlny emigrace židů z postsovětského prostoru usadili její babička a dědeček z otcovy strany. Německá vláda tehdy podporovala imigraci, aby obnovila život židovských komunit po holokaustu. Ve stopách babičky a dědečka přijeli do Německa Denizini rodiče, kteří si také chtěli vyzkoušet život v zahraničí. Svým dcerám, dvojčatům Denize a Daniele, dali jména, která by jim mohla usnadnit integraci v Německu. „Mí rodiče nevěděli, kde budu žít,“ vypráví Deniza.

Zanedlouho se ale rodina vrátila do Charkova. Německá byrokracie jim připadala příliš přísná a složitá pro rozjezd podnikání. Denizin otec se ještě před emigrací pokoušel v Charkově podnikat, a hledal způsoby, jak v ekonomicky nestabilních dobách vydělat peníze. „V určité chvíli mu došlo, že prodej cigaret na Oděské ulici je výnosnější než provozovat balet,“ vysvětluje dívka. Pak následoval obchod s benzínem dováženým ze zahraničí, devizové operace, prodej kožichů na trhu – celá rozmanitá řada způsobů, jak přežít bouřlivá devadesátá léta.

Cestování vlastními světy

V roce 1996 si Denizin otec otevřel v Charkově šicí dílnu. V prvních letech nového tisíciletí se podniku dařilo a rodina se cítila finančně zajištěná. To umožnilo Denizině matce plně se věnovat jiné „velké práci“, jak to dívka popisuje – výchově dětí. 

Právě od matky Deniza pochytila schopnost fantazírovat. Maminka dcerám vyprávěla pohádky, které si sama s lehkostí vymýšlela, a dělala v nich z Daniely a Denizy hrdinky. Když dívky trochu povyrostly, začaly tvořit samy. Nejvíc milovaly hry, v nichž mohly fantazírovat, vytvářet vlastní vesmíry a planety. „Nevymýšlely jsme si samy vlastní svět, žádali jsme dospělé, aby nám dávali podněty. 

V teenagerském věku se sestry ponořily do jiné činnosti spojené s fantazií – psaní fanfikce. Psaly knihy, jejichž hrdiny byli členové rodiny, spolužáci a vrstevníci. Deniza tvrdí, že právě tato hra z ní udělala režisérku. 

Velký protest ve škole 

V den svých šestých narozenin nastoupila Deniza do školy. Studovala v soukromé vzdělávací instituci podle amerického programu založeného na protestantském výkladu Bible. Část předmětů patřila do ukrajinského programu, který ale byl ve skutečnosti ruský. „Ukrajinštinu jsme téměř neměli, všechno bylo v ruštině. Tak jsme tomu také říkali – ‚russkaja škola‘“, říká Deniza. 

Křesťanská výchova a přísná disciplína ve třídě vyvolaly u dívky nepochopení a vzpouru. Protesty vznikly také kvůli, jak se jí zdálo, nepochopitelné výuce jazyků. Jestliže „všichni mluví rusky, všichni poslouchají ruskou hudbu, mluví o ruských věcech“, proč se učit předměty v angličtině? A k čemu je ukrajinština, kterou v běžném životě nemluvíš? Sami učitelé jazyk dostatečně neovládali, proto se ukrajinština ve srovnání s ruštinou jevila jako méně rozvinutý jazyk. Totéž se týkalo ukrajinské historie, která se ve škole vyučovala pouze v rámci přípravy na státní závěrečnou zkoušku. „Neznala jsem dějiny Ukrajiny, před přípravou na tuto zkoušku jsem nedržela v ruce knihu,“ vypráví Deniza. 

Charkov se táhnul na východ

Systémové problémy vzdělávání a rusifikované městské prostředí daly Denize pouze povrchní představu o ukrajinské kultuře. Město, které při procházkách objevovala jako teenagerka, jí připadalo jako „malý Petrohrad“; „táhlo se nikoli na západ, ale na východ“ a měnilo se v součást ruského kulturního prostoru. Jako středoškolačka byla fanynkou místní kapely „Dostojevskij FM“. Toužila jet do Ruska, aby viděla skutečný Petrohrad a Altajský kraj, a díky tomu poznala sama sebe.

Deniza od dětství navštěvovala divadelní studio, takže bylo přirozené, že odpovědí na otázku „co dál?“ byl vstup na uměleckou vysokou školu. V roce 2017 se stala studentkou Charkovské národní univerzity umění I. P. Kotljarevského, kde studovala režii. Co se týče obsahu osnov, bylo univerzitní prostředí rovněž téměř výlučně ruskojazyčné a převážně rusocentrické.

Stát se ukrajinskou básnířkou 

Univerzita jí ale také poprvé ukázala, že ukrajinština může mít v životě své místo. Například vedoucí kurzu Stepan Pašičnyk často citoval Linu Kostenko, žijící představitelku klasické ukrajinské literatury. Sám mluvil ukrajinsky, a totéž vyžadoval od studentů. 

Její kamarádka – LGBT aktivistka, feministka a radikální Ukrajinka, jak ji Deniza charakterizuje – „velmi dlouho a metodicky transformovala [její] myšlení“. Právě v rozhovorech s ní Deniza objevovala věci, o nichž se tehdy doma nemluvilo. Jedním z takových témat byla ruská ozbrojená agrese v roce 2014. Vzhledem k dlouhodobému propojení ukrajinského informačního prostoru s ruským bylo pro ni těžké vnímat Rusko jako agresora. Když se pak informační pole pod vlivem Revoluce důstojnosti změnilo, doma přestali sledovat zpravodajské kanály, protože rodiče nevěděli, jak dcerám vysvětlit dění v zemi.

Kamarádka vodila Denizu po výstavách a galeriích a seznamovala ji s ukrajinským uměním. Tak se pro dívku Ukrajina postupně začala otvírat a získávala obrys nezávislého státu. Zároveň si Deniza poprvé uvědomila imperiální charakter ruské kultury. Toto odhalení stačilo k tomu, aby se „pokusila být ukrajinskou básnířkou“, jak říká. V roce 2020 se poprvé pokusila přejít na ukrajinštinu jak ve své tvorbě, tak v každodenní komunikaci. 

Na scéně se objevuje playback

Studentské období bylo významné také tím, že právě tehdy se v Denizině životě objevilo playback divadlo. V roce 2019 se náhodou dostala na zkoušku mládežnického undergroundového divadla More Nocturne, a hned od dalšího setkání se stala jejich trenérkou hereckého umění. 

Deniza už od prvního ročníku věděla, že chce dělat to, co nazývá zvláštním, avantgardním, performativním uměním. Část jejích spolužáků vnímala divadlo jako „sváteční událost, zářivou, trochu okázalou, s tou těžkou červenou sametovou oponou“, vypráví. Ačkoli ona tento názor nesdílela, zpočátku playback, divadlo bez zkoušek, scénářů a profesionálních herců, nebrala vážně. V kontrakulturním představení „Mořské nokturno“ („Mori Nocturne“) viděla pro sebe spíš spoustu práce a možnost realizovat se jako odbornice. Proto zůstala. 

Postupně si hodnoty playback divadla osvojila a stále víc se zapojovala do divadelního života v Charkově, a to nejen jako jeho účastnice, ale i jako tvůrkyně. Paní Deniza nyní kombinovala studium nejenom s dobrovolnictvím na divadelních festivalech a výukou v dětském výtvarném studiu, ale také s projekty playback divadla. Také stále shromažďovala mladé charkovské básníky a básnířky na vlastní neformální bytové večírky, které organizovala od svých šestnácti let. Nadšená inscenací hry Alexandra Bloka „Bufonáda“ („Balagančik“), vytvořila kolem ní celou performativní literárně-filozofickou laboratoř. V očích vedoucího kurzu vůbec vypadala jako rebelka, protože v univerzitních posluchárnách ji bylo vidět jen zřídka. „Co mě naučilo mé imperiální myšlení je to, že chci toto město ovládnout. Že ho chci dokonale poznat a chci v něm být známá,“ říká Deniza. 

Stěhování jako katastrofa

Denizino přání být co nejvíc zapojena do kulturního života Charkova se ještě zesílilo, když se v únoru 2021 dozvěděla, že se rodiče chystají přestěhovat s celou rodinou do Německa. I když říká: „Vždycky jsem věděla, že se přestěhují,“ sama nebyla na emigraci připravená. „Stěhování [znamenalo], že přestanu existovat.“ Chtěla ještě co nejvíc být s Charkovem, stihnout udělat ještě víc než obvykle. Vyčerpaná intenzitou událostí nakonec stěhování přijala jako dočasný ústup. 

Rodina Hlezinových se přestěhovala do Hannoveru. Deniza se sice vrátila do města, kde se narodila, pocit domova tam ale neměla. Hannover se v té době ve srovnání s Charkovem jevil jako „malé okrajové město“, které se hodí spíš k dočasnému odpočinku než k seberealizaci nebo životu. Už po několika měsících v Německu, v lednu 2022, Deniza jasně pochopila, že si tam nedokáže vybudovat život. Návrat však musela odložit kvůli začátku totální invaze Ruska na Ukrajinu. Hned 24. února začaly boje o Charkov. Část oblasti se ocitla pod ruskou okupací. 

Červená nit playback divadla

V prvních dnech totální invaze měla paní Deniza pocit, jako by pobývala na dvou místech současně: klid Hannoveru kontrastoval s válkou doma. Rozhodla se, že zkrátí vzdálenost mezi těmito dvěma realitami. Vrátila se k tomu, co už dobře uměla. Vedla tvůrčí kurzy pro děti ukrajinských uprchlíků a od nuly rozvíjela ukrajinské centrum playback divadla v Hannoveru. Tak vzniklo divadlo Korali (Korále), později přejmenované na Kočivnyky (Kočovníci), ukrajinsko-německý festival Čyrvona nytka (Červená nit) a performanční programy pro Ukrajince, kteří našli útočiště v německých městech. 

Ani to ale paní Denize nepřineslo pocit dostatečného spojení s jejím prostředím. Skutečný život byl v Charkově, kde její přátelé pořádali playback v protileteckých krytech. „Cítila jsem se jako nějaká nebeská síla. Tam někde pod nohama se odehrává Charkov, ale mě se to netýká, nemůžu se ho dotknout,“ vypráví o tom, jak prožívala vlastní odtrženost od ukrajinského kontextu. 

Domů – k „Charkovskému moři“

Život se podobal zebře s černými pruhy pobytu v Německu a bílými pruhy cest na Ukrajinu. Během jedné z těchto návštěv se Deniza rozhodla vrátit, a v září 2023 se přestěhovala zpět do Charkova. Po návratu spolu s kolegy založila divadlo Nema a v létě 2024 spoluzaložila festival místní kultury Charkovské moře, který nově utváří identitu města. 

V Charkově paní Deniza našla způsob, jak mluvit o svých zkušenostech s emigrací a být slyšena. Konečně našla pocit domova i domov jako místo. Zde se cítí být potřebná: „Tady jsem na svém místě. Potřebuji získat stejné zkušenosti jako všichni ostatní. A jako člověk, který tuto zkušenost prožívá a hraje playback, musím být s těmito lidmi,“ vysvětluje. Domnívá se, že ve společnosti, která prožívá válku, je playback divadlo obzvláště potřebné. Proto zůstává v Charkově, aby se víc lidí s různými zkušenostmi mohlo navzájem vyslechnout. 

„Města velmi potřebují, aby je lidé milovali. Aby se do nich chtěli vracet,“ shrnuje dívka. „Ve světě je mnoho lidí z Charkova, kteří Charkov nosí všude s sebou. A vkládají ho do každého koutku, kam přijdou. Do každého města, do každé místnosti. Myslím, že toto si zaslouží každé město. Aby mělo své milovníky.“ Deniza Hlezina patří mezi ty nejvášnivější.