Vasyl Lesyshyn Василь Лесишин

* 1947  

  • Я був впертою людиною, впертою дитиною. Впертою, але, так би мовити, настирливо. Я ніяк по українськи... настирливий так і буде, по російськи «настойчивый». Я російську троха знаю від того часу. Я як щось задумував робити, то я старався то робити. І якщо я комусь даю слово, то я старався то зробити.

  • Пам’ятаю, зібралися так само зимою, шось так було. Я вже десь років мав під сім напевно шо. Зимою взяли сани, лижі, коньки і рішили піти в тайгу. Не знаю, хто там організував з старших хлопців, не пам’ятаю. Якийсь там був старший за нас. "Давайте пойдём ребята в тайгу", там шишки збирати чи шо. Ну ідемо, пішли в ліс за кілька кілометрів, а там кругом в ліс. Зайшли в ліс там трохи заблудилися. І тут чуємо гуркіт літака. І той старший каже, так дає команду: "Ложись, будут бомбить!" От такий цікавий. Вроді смішний, але то, але то… такий епізод дитячий, шо переживання було таке.

  • То була село, посьолок називався Шиш, Знамянський район, посьолок Усть-Шиш. Знамянський район, Омськой області. Той посьолок розташо..., розташувався, і зараз він там є, на ріці Шиш. Ріка та є Шиш, то є притока ріки Іртиш. Іртиш, то вже судоплавна ріка, вона широка по ній плавають пароплави, тоді пароходи, зараз – пароплави. І там був деревообробний комбінат, наскільки я пам’ятаю, не пам’ятаю вже, тому що там чотири, п’ять, шість, сім років, я вже почав пам’ятати. По тій ріці Шиш сплавляли ліс, то технологія така була: вище по ріці наші так само люди, які були вивезені із Прибалтики, із України, і кримські татари, і навіть росіяни багато були, було, вони різали тайгу, ті дерева, і дерева в літній час сплавляли по тій ріці до посьолка Усть-Шиш. А тоді люди, мали такі робітники, працівники, такі великі мали, називалися «багор», я пам’ятаю. То такі як зараз пожежні, скажем так, пожежні такі ломи такі довгі, десь метрів 2-3. І вони той ліс витягували з ріки, і сплавляли, і складали в такі штабеля, трикутної форми штабеля. Потім вони, то дерево там висихало, підсихало, і тоді відправляли на деревообробний комбінат. І я пам’ятаю такий цікавий епізод. Мама якраз працювала на тому сплаві, тобто дівчина, ну скільки, моя молода мама, 21-22 роки працювала на сплаві того лісу. І такий епізод був дуже цікавий: через рік, через річку Шиш був такий міст підвісний зроблений, тому що магазину не було коло бараків, а магазин був десь за кілометрів 3-4 на другій стороні ріки Шиш. І от послали мене за хлібом, я вже напевно шо мав років, певно 6. За хлібом в магазин. Ну і пішов я з хлопцями в той магазин через річку. Пам’ятаю була, осінь, здається, була. Купили ми там хліба чорного. І ідемо назад, і я так дивлюся, ті працівники працюють там на тому, на лісосплаві, витягують то дерево, і я кричу до мами: "Мама! Я купил буханку хлеба!" Мама каже: «Добре, добре, йди додому». Такий дуже пам’ятаю епізод. Ну, ну а я ще пам’ятаю, ми там було багато де дітей так само, були бавилися з ними так само. То діти різних народів, різних національностей, але діти то не відчували, вони були всі як одна родина.

  • От і так життя тривало, в нормальному русі, скажем, русі. Доки не почалася Друга світо..., Друга світова війна. Яка докотилася і до наших сіл, і міст Західної і цілої України. І до закінчення після, до закінчення війни в сорок шостому – сьомих роках на наших теренах, на наших е… селах і містах почалася боротьба проти встановлення радянської со… комуністичної системи. Чому? Тому що люди хотіли бути вільними, люди хотіли працювати і жити чесно, справедливо. Вони вже знали, що таке радянська система, бо вже відчули в тридцять, в [19]41-му, [19]42-му в сорок... Вірніше в [19]39-му році, в [19]40-му році відчули цю систему, і знали, до чого то може привести. І ми знаємо, що після приходу в [19]39-му році і в [19]40-му, скільки людей наших було замородовано, було вбито. І людська пам’ять не пропала. Тому люди продовжили боротьбу в сорок шостих, сьомих, восьмих, і навіть до [19]52-го року по наших селах. Продовжили боротьбу, яка почалася ще в 20-х роках ХХ століття, після того як наша держава не зуміла встати на ноги в [19]20-х роках. І та боротьба продовжилася до даного часу. І тому вона передавалася з покоління в покоління, від старших людей молодшим. І тому боротьба була в сорок..., в сорок четвертому, п’ятому, шостих і так дальше. І вот в нашому селі, в сусідніх селах, як і по всій Західній Україні, по Україні взагалі... йшла боротьба за встановлення, за відновлення Української держави. Хоча воно було тяжко, але воно стало символом і продовженням боротьби на пізніше, в [19]60-х, [19]70-х роках і до нашого часу. І мій дід, батько були патріотично настроєні люди, і знали шо то, до чого то приведе, і взяли активну участь у боротьбі проти встановлення колгоспу в селі загальному радянської влади у нашому селі Завадів. Там Завадів, Голобутів, Нежухів. Все недалекі села від міста Стрий. Стрийщина взагалі була патріотичною частиною. Тоді Дрогобицької області, зараз Львівська область. Там багато було патріотів, в тому числі і Степан Бандера. Недалеко від Стрия, який вчився в 1-й школі міста Стрий. Ну так коротко, як багато говорити, то так само недобре.

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, 30.07.2021

    (audio)
    délka: 59:25
    nahrávka pořízena v rámci projektu Lost Childhood
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Narozen dva dny po zátahu

Vasyl Lesyšyn (první zleva) s příteli z Lotyšska, zvláštní osada,  zima 1952 či 1953
Vasyl Lesyšyn (první zleva) s příteli z Lotyšska, zvláštní osada, zima 1952 či 1953
zdroj: Pamětník

Vasyl Lesyšyn se narodil 23. října 1947 ve vesnici Zavadiv poblíž Lvova. Den předtím byli zatčeni jeho otec Vasyl (ročník 1920) a babička Kateryna (ročník 1901). Roku 1946 byl zatčen jeho dědeček Mykola Lesyshyn. Ve věku osmi měsíců 22. května 1948, putoval do vězení i on společně s matkou, později byl převezen do speciální osady Ust-Šiš, v Omské oblasti, kde se už nacházel jeho otec s babičkou. V roce 1955 tam nastoupil do školy. O rok dříve propustili jeho dědečka z tábora v Karagandě, a mohl se připojit k rodině v Ust-Šiši. Dědečke vyprávěl svému vnukovi o kengirském povstání, které mělo za následek deportace a věznění. Dne 25. srpna 1956 byla rodina propuštěna ze zvláštní osady a v září se vrátila do ukrajinského Zavadiva, kde mohl Vasyl pokračovat ve studiu. Po osmé třídě pokračoval ve studiu ve Stryji, kde začal hrát volejbal. Roku 1965 byl součástí týmu, který vyhrál oblastní šampionát. Později šel na vojnu a potom vystudoval na Polytechnickém institutu na pobočce lvovské univerzity v Drohobyči.