Bohdan Kostelnyi Богдан Костельний

* 1945  

  • Але переважно там, там такого місцевого населення майже не було. Там були десь такі, то во, там були такі маскалі Панамарьови, то вони мали там особняк свій. То вони той. Тоже вони бідували, тримали кози, корови, отаке-во. І той. І десь вони як ті, мороз тільки перший примерзок, вони бульбу викидали на цей вот, шоб вона підмерзла, і вони чистили і їли її як ябко, бо вона солодка була, цей во. І там всі, і там і старі, і малі їли. І пес, і кіт, всьо, всі їли сиру бульбу ту замерзлу, примерзлу таку. Вона потім і сходила, і вона той вот. А там нічо не росло. Яблук там не було. То як Іванка наша замужом була, вона там шла за невістку. І там її поїхали на Україну, я не пам’ятаю в якім то році, їхали ніби в відпуск вони там на Україну. І звідтам прислали посилку. І я, то світла шось не було, десь так осінь. І я прийшов до неї, вона мені каже: "дай я тобі грушку дам". А я не бачив тої грушки, тільки на малюнку. Я так помацяв тої грушки, ага. І думаю: "А попробую". Я думаю цей во. Як вкусив, я з’їв зовсім там, з цим. Потім середину стаю, кажу я: "Покажи мені ше ту грушку". А вона каже: "Та то я тобі одну лишила, бо то всьо погнило, воно, посилка йшла десять днів". Каже, то всьо погнило, і каже, то всьо повикидала та й.

  • Була лікарня. Та, в нас там був такий медпункт, така, той во, там, де ми жили. А у мами захворіла, моя, то її положили в Прокопівськ. Там називали "біла больниця" там, цей во. То я мав вже десь 10-11 років, то мені там наготували, там сестри, мама, і я на елєктричку сів і я їхав туда. А мій старший брат жив в Новокузнецку, і він також, ми там якось зговорилися, шо він буде їхати тою елєктричкою, і я буду їхати елєктричкою. А він же з дівчиною, він мав женитися вже, той вот. Та вона росіянка, але цей, гарна така дівчина, вони там разом вчилися. І я сів в елєктричку з цими, і брат сів. А він старший вже, кавалєр пацан, каже шо: "О, ти вуха не помив". Та я як міг вуха мити, як я в тому, в річкі там не вилазив літом. От. То це. А один раз їхав також до мами в лікарню туда, а мене ревізори взяли і закрили. Каже: "Ти білєта не маєш, ти може додому втік". Я кажу: "Та нє, я той". І завезли мене там, кінцева станція Усяти. Туда мене завезли, то я потім пішки, пішки мусив вертатися до Прокопівська, потім випустили. Як, сказати.

  • То було, я згадую то, то як ми голодували, як ми ходили по хліб. А в школі потім вже як пішов до школи, то вже ходили колядувати. В мене тут такий колєґа, він тут живе у Львові, Ігор. І ми поколядували, прийшли потім до школи. Нас взяли, виключили зо школи. Каже та вчителька, каже: "Ви ходили Бога прославлять". І той, і виключили нас зо школи. Але тато пішов до директора школи, і нас восстановили знов в школі той. Інтерв'юерка: А ви пам’ятаєте як це було, як ви збиралися колядувати? Які колядки ви співали? А ми там одну колядку вивчили, так ходили по бараках там по всіх. Так ходили. Там заколядували куплєтік там той, і той, і бігали. А вона, тая, питає учителька: "И сколько вам давали?" Ми кажем, каже: "Рубль і три". "О", - каже - "так много". А тоді копійки, то п’ять, десять копійок давали. Бо я як в школі вчився, в нас в школі був буфет там, і мама мені давала 10 копійок, то я все бігав в той буфет, і 100 грам цукерків, тих "Подушечок", посипаних кавою, такі смачні. А у нас там, в тому буфеті робив, продавав цей священник з Кирдиць.

  • "Ну а потім як вже ми там пожили, а ми хлопчиська, шо ми, бігали там. Це пекарня була така, там, там на конюшні з другого боку. І ми все бігали там до пекарні, а тая баба шо возила хліб такий, кіньми там. І вона тілько конів випрягла, а ми, хлопчиська, зразу відкривали ту во буду, і змітали крошки, бо хтіли їсти, голодні були цей вот. А потому, хліба давали мало там по 300 грам на людину. А потім, як вже дали хліб, то той, так можна було взяти. І ми бігали там хлопчиська коло магазину, і там маскаль той шо продавав говоре, каже: ´хліб дають, скільки хочеш´. І ми бігом давай, а в нас там міст дерев’яний був через ріку Обушку. Обушка така була ріка. І один міст був желізнодорожний. А ми на там тім боці. І ми через желізнодорожний біжимо, і боїмося шоб нога не попала, бо межи цієї шпали, біжимо бігом хлопчиська. Прибігли, в бараках начали, шуму наробили. Кажем: ´Хліб дають, скільки хочеш´. І люди як ринулися, давай бігом за хлібом. А той москаль каже: ´Женщины, та не переживайте. Тепер будете брати хліба скільки хочете´. Ну хліб там гарний був, такий білий такий, здорові буханки. Десь такі вот це вот. То понабирали хліба то, як той. Як лишався хліб, мама все порізала, засушила і в мішочок. Каже: "Хто його знає, куда нас ше можуть вести". То така."

  • В [19]59-му році ми виїхали в Донбас. Ми, нас, як Сталін помер, і дозволили виїхати, але тільки не на Західну Україну. То ми в Донецькій області. Приїхали ми в Донбас. І в Донбасі. Але перед тим поїхав шваґер, він шахтьор. І він получив квартиру там в Донбасі. І поїхала моя сестра. Моя сестра, вона була замуж, вона мала двоє дітей. Та молодша, шо тут лишалась. І вона той, її чоловіка забило в шахті. Вона той, і то в [19]56-му році забило її чоловіка. То, то вона вже не жила там, а жила в нас. Вона виходила замуж за невістку, і жила в нас, і вона тоже поїхала зо шваґром. І тут устроїлась в Донбасі на той, на роботу, і дали їй квартиру. Тоді там посьолок Белицкий, шахта відкрилась, і з’їжджалися з усіх кінців. То Совєтский Союз був, то всюди з’їжджалися, і той. І вона тоже получала квартиру також. І ми вже приїхали, вже тато контейнери забрав. Бо як, там давали будуватися, давали матєріали бесплатно, так шо, інакше люди би не лишалися там. То спеціально так шоб помішати націю, шоби той во, забулись. І ми, я пам’ятаю, я там з татом помагав, сарай такий ми будували там був. Ми потім там свині тримали.

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, 18.07.2021

    (audio)
    délka: 01:08:03
    nahrávka pořízena v rámci projektu Lost Childhood
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Dětství ve vyhnanství v hornické osadě

Rodina Kostelných
Rodina Kostelných
zdroj: Pamětník

Bohdan Kostelnyj se narodil 24. října 1945 ve vesnici Tučapy poblíž Lvova. Kromě něho bylo v rodině ještě pět dětí. Jeho nejstarší bratr Fedir byl bojovníkem Ukrajinské povstalecké armády UPA a byl zabit při zátahu roku 1953. V roce 1947 rodinu poslali do vyhnanství, kam museli následovat rodiče Bohdanovy matky, Fedira a Jevu Demické. Během zatýkání členů rodiny v roce 1947 se rodiče rozhodli schovat svoji dceru Ivanu, kterou neměli zanesenou do průkaz. Zůstala sama ve vesnici, dokud rodiče nenapsali dopis svým někdejším sousedům a nepožádali je, aby ji někdo dovezl na Sibiř za nimi. Tak se nakonec všichni příbuzní sešli v hornické osadě Južnaja u města Prokopjevsk v Kemerovské oblasti RSFSR. V roce 1959 byla rodina Kostelných přestěhována na Donbas, do hornické osady Bilyckyj v Doněcké oblasti. Tam žili do roku 1969. Bohdan Kostelnyj vstoupil do armády a později se přestěhoval do Lvova, kde pracoval až do důchodu jako elektrikář. Dnes žije ve své rodné vesnici Tučapy.