Nadya Slesareva (Viktorovska) Надія Слєсарєва (Вікторовська)

А потім я пам’ятаю, приїхав громадніший ешелон і привезли з Норвегії євреїв. І всіх нас абсолютно забрали, всадили в поїзд і послали в філіал, Пюріч називається. Пюріц – це був філіал Штуттгофа. Поріц - це 7 кілометрів від Щетіна. Ну і кому там треба було то страйо і хворі. Ну воно було не страйо, воно було віку 50 років, ну вони ж люди змучені. Ну і нас привезли, і толку з нас ніякого не було, і вони відправили нас в Щетін. І це вже було май 44-го року. Це нас вигнали 25 вересня 43-го, і отак тинялися ми по тому всьому до цього часу. Ну от, в книжках у нас в трудових вже записано, значить (пауза) кінець мая. Ну і попали ми в цей трудовий табір. Там написано, табір №2. Значіт ето мєсто Штатін со страшною силою бомбили, це було 4 міста, які американці бомбили – Берлін, Штатін. І то була об’ява «ахтунг,ахтунг, іх теде медл, цвах таузен, тух цендр (нерозбірливо) лєтят на Берлін, Штатін і Браушвайн». Ну і все це тікало, все місто ховалось кудись, а фабрика була під горою. Під горою був стадіон, а дальше гара. А з під гори – оця фабрика на которій ми, вона робила черепицю і ще. І хазяїн там теж мав свій будиночок там коло цього. І він як би мав відношення, бо гора то була викуплена ним. Тобто він мав право брати до себе нас. І от він, це була дуже хароша людина – Вальтер Кюк, я про нього розписую. Я б дуже хотіла знайти його родину, ну дочки мабуть немає, канєшно немає, вона була старша мене років на 5 мабуть. Ну він значить, там працювали всі, і працювали страшно, це рили канави, рили бункер, куди могла сховатись місто все. Значить там була ці італійці – це було шось страшне, я бачила своїм очима, як ганяли, італійці тримали, я бачила як вони знайшли фекалію і вибирали від змії горох і билися міжду собою, це я бачила своїми очами. Билися за того гороху. Бідні, вони кинули фронт, і я ще помню на Україні, як вони йшли, і ми, діти питали « а куда ви ідьотє?» а оні говорят «до папі, до мамі», бросили фронт. Ну це цікаво було все, і так в пам’яті все прокручуєш. Ну там значить, ну і цей Вальтер Кюк, шоб допомогти, з їжею було дуже погано, нам давали таке, шо вопще… таку бурду несносну. І шо він придумав. Він в ту війну воював, він був без ноги, і привіз від туда Лоту собі жінку, таку пагану жінку дуже. Вона не признавалася, шо вона з Росії і вона поводилась з нами дуже погано. От, Лота та, а він був дуже харошою людиною. І він нас брав якби убирати, прибирати. Ми з Гальою там шось робили, там друга дівчинка була Галя така. А потім нас відпускав в порт, а в порту німці тоді не їли трибуху, можна було знайти там і ікру і молоки, все отправляли. І ми потом по 2 цеберки набирали і приносили в свій табір. І це було дуже добре. Це було, всі були щасливі.

А потім була війна. У нас стояли стовпи, тоді вся інформація була через радіо, були радіорупори, на стовпах стояли і по місту були такі об’яви. І десь в час дня просто пролунало «Вніманіє, вніманіє, всє радіостанції Совєцкого союза. Сєгодня, ровно в 4 часа…» і так дальше. Левітана голос. Ну в городі сталося шось страшне, стали розгрібати все, шо єсть в магазинах. Ми ж бігли тоже купували, шо можна. Вигрібали все, навіть чай, продавався такий чай, який ніхто не купував, ягідний чай. А потім досить даже швидко, я не пам’ятаю якого числа прийшли німці. Ну ми тоже стояли і дивилися як же вони прийшли. Я всю правду розказую, як воно єсть. І ми вийшли на дорогу і проїхали мотоциклісти, нічого вони в нас не постріляли, нічого. Вони остановилися, шось собі запитали, і собі поїхали. Ну а потім почали заходити війська, все було тихо. Ну окупація,окупація. Ну нам… одразу в наш дом прийшли ну якісь такі не офіцери. І стали придивлятися, вони розселяли старших офіцерів по квартирам. І у нас…до нас, у нас була двохкімнатна квартира, в тьоті Лєни, ну й кухня. Вони забрали, одну спальню забрали, поселили там якогось дуже високого чина, Стефан його звали. Ну і… може я там перескочу через шо. Ну той Стефан був нормальною людиною, у нього був денщик Вальтер, він був австріякою тей Стефан, і його денщик теж був австрієць. І денщик його говорив « цу нац крік? Зачєм ета вайна?», «Іх бін ейермахер. Я півной мастєр, заєм мнє ета вайна». Ну а потом сталася страшна трагедія, з тою людиною, у теї людини, у офіцера у цего – в ніч розбомбили його сім’ю і вся сім’я загинула. Він на ранок був білий, просто білий, білий колір. І він зник. Його видно перевели кудись. І я бачила це біле волосся. І я хатєла…я ж нє історік, лазала по книжкам, хатєла узнати, хто ж їх бомбив тоді, бомби падали на…на Австрію. Хтось бомбив тоді Австрію. Хто їх там, це треба ще подивитися. Ну як ми жили.

Ну от під’їхав «чорний ворон» , нас посадили з мамою, там написали шо конфіскували. Посадили з мамою «чорний ворон», висадили маму в тюрмі, а мене відвезли в дитячий будинок для дітей ворогів народу. Всюди всі знають і всі пишуть, шо це були за будинки. Значить, там була така страшна величезна заля, може там було 30, може 40 учнів, тих дітей, всі діти різні, всі діти билися, дралися, діти відірвані від родини. Я так і пишу в книгах. І там Шурка Атанасов, а Шурка Атанасов був старший і йому вдалось втекти, а в нього була тьотя Ліза незаміжня, і жила вона десь в Криму, і він удрав до тьоті Лізи, а тьотя Ліза сказала, шо то її син. І він скінчив воєнне училище і був льотчиком і все в нього сложилось нормально. Так шо Шурка вижив краще всіх, утік.

в 33-у році батько привіз дуже красиву дівчинку, дуже красиву, у неї була така коса! І він сказав шо це твоя сестричка, а у нього в селі були родичі, сестри були в селі, були.. Ну він каже – це твоя сестричка і вона буде жити у нас, так всім і розкажи. А сестричку цю звали Мотя. І ми більше нічого, ніколи..Мотя не розказувала нам про те, про себе нічого, ні про своїх батьків, як вона жила і де вона жила. Ми так нічого..нічого вона не говорила, і навіть моїй мамі не говорила. Отак було..Ну в неї була така коса, і мама в свій вільний час коли був, займалась косою, бо там було не все в порядку. Обвивала..я дуже це прекрасно пам’ятаю, брала гребінець і мама цілими годинами занімалась.