Богдан Сенета

* 1913  †︎ 2004

  • «Приїжджали участкові, КГБ. Такий був Однолєтко, Єрофеєв. Вже других там не знав. Все мені казали, щоб я там явився в Городку в райвиконком. Я якось викручувався. А вже 12 марта (то було по виборах, бо в неділю були), приїхали начальник КГБ з жовнірами, з солдатами. Начальник був Єрефеєв. Я якраз тоді попав в руки. Їхав з хати до Львова, тому, що була погана дорога, вода розлялася по тих полях, я вернувся. Приходжу, а там вже в хаті є солдати, вже гарнізон там сидить. Ясно, що обшук. Почали шукати по кишенях. І кажуть: "Сідайте, ми Вас прийшли забрати." Була ревізія книжок. Книжки були такого змісту: релігійного, національні. Ще була фотографія з духовної семінарії. Всі катехити, всі там сиділи. Понад нас вивіска - тризуб. Отже, він то все записав, що ті книжки є католицького змісту і національного змісту. Каже: "Ми у Вас забираємо." Забрали Євангеліє. Опечатали речі, котрі там були. Там були церковні речі, фелон був. "Я запру - каже - того не вільно відкривати. То запечатано." Я, правда, їм урядив ще вечерю. Приніс, як казали там, горілку, пляшку, наказали то все. Приїхала підвода, я сів і в супроводі тих солдатів, того начальника ми поїхали до Городка.»

  • «Ми там познайомилися. Була річка, були корчі. Такі корчі, що бараки були в тих корчах. Берези були. А комарі страшні були. Ми так собі спочатку лежали. День, два ми так полежали. А на третій визвали нас на такий майдан, на площу. Прийшов до нас начальник, бригадири і каже: "Тут ми вас привезли, і тут ви мусите працювати. В лісі працювати." Добре. Каже: "Два дні ми вам дали віддиху, а вже на третій день вас поведуть в ліс, там будете працювати. Там будете пиляти ліс, сучки рубати, грузити." На то місце роботи треба було йти більше як годину. Пізніше дивлюся - там є, от: "Маєте пили, маєте сокири - ріжте." Значить треба різати дерева. Перше треба було обчистити при кінці, при землі, пень сокирою і зарубати з другої сторони, як воно має падати. Не було електричної пилки. То були все ручні пилки. Я був з одним професором. Він був професор філармонії у Львові. Вже забув, як називається. Він приїхав і з жінкою, і з дівчинкою. Такий був дуже делікатний, хоровитий на легкі (мав тільки одно легке). Йому було тяжко працювати. Але ми прицювали, ми різали. Пам'ятаю так: що було таке дерево, грубе досить було. Він не має сили і я не маю сили. Я кажу до нього так: "Треба помолитися до святого Йосифа. А святий Йосиф був столяром, працював, - кажу, - щоб нам поміг." І от підходить до нас бригадир: "Харашо, я возьму человєка, треба работать, пиляти. Давайте сокиру, давайте топором." Раз-раз-раз, і дерево впало. Каже: "За то вам заплатять, щось півтора рубля."»

  • «Пізніше приїжджали участкові. Як робили на тім, була могила наших жовнірів, Січових Стрільців. Там прибрали, перед Великодними Святами прибирають його. З закритими світлами. Вже там очистили гріб. Ще тризуб квітами там виложили. На другий день появився участковий в селі. Він заходить до мене."Кто это делал?". Та люди. Звідки я можу знати, хто то? Я кажу: "В суботу того не було. А тепер я не знаю, хто. Отже, мені нічого не зробили. Вони сусідів, тих молодих хлопців, дівчат, то брали на допит. Там били і змушували писати, хто то робив.»

  • «Пізніше мене перевели вже в другий, правда, менший барак. Там вже були наші люди, були навіть такі, що приїхали з Чорного Яру, студенти: Жеплинський, Чучман. Були студенти. Вже ми жили, вже лучше нам було. Вони були, той Жеплинський, були бандуристи. Організували вчили на бандурі грати, концерт уряджували. З тими концертами їздили вони по других посьолках. Ходили по селах. Навіть з концертами їхали вони до Томська. Тішаться ті: "Браво, - кажуть, - от, такі вони! Такі концерти ми, певно, ніколи не чули, не бачили." Навіть самі ті КГБ: "О, - плескали, - ви молодці, гарно грали." Повбирані були в національні строї, шаровари, вишиванки, підпоясані поясами були. Хлопці молоді були, там дівчата і хлопці були. То називалася Капела бандуристів. Я був їхнім капеляном, і сповідником, і парохом, всім був. Ми на Різдво збиралися в одній хаті, була Свята Вечеря. Там в магазині купили щось. А була така якась литовка, вона приготовляла варені пироги, борщ. Ще в магазині купували якусь сельодку, консерви, а потім співали коляди. Було весело.»

  • «То було так з 1946-го року до 1950-го. Був час дуже небезпечний. Вночі то було, часто, майже щомісяця мусіли якісь бути жертви. То жертви були, і я їх хоронив. Хоронив одного такого, називався Богдан Калинович. Там вже, в актах, в Городку було записано, що я хоронив бандерівців. Друге було таке, що я десь мав переховати якогось бандерівця в церкві. Я його не переховував. Він сам прийшов до церкви. Я приходжу до церкви. Так молюся, цап – хтось коло мене стоїть. Дивлюся – а в тім: "Де ж ти до мене прийшов?" – "Я хочу жити. Ви мене переховайте."Я кажу: "Ти знаєш, що то значить? Що церкву наражаєш, що можуть церкву замкнути. Ти і мене наражаєш. Все може бути." Добре. Я йому все приносив їду, як ішов до церкви вечором. А моя господиня : "Що то є, що наш єґомость все з'їдає. Якісь котлети, то все з'їдає, що я даю." Я перше так не їв. Я брав бібулу, кусок паперу, завернув. Там була бульба, капуста, були котлети. Ніс там до нього, на Городковий цвинтар.»

  • «Наступив початок мая, десь в перших числах мая. Повідомили, що нас мають вже перевезти до станції Львів, до вагонів, пульманів. Перше ми перевозили всі свої продукти, в мішках то було. І крупа була, мука була, і сухарі там були, то все дозволяли. Перше ми там грузили всі речі. Нас завдавали до такого вагону, вагон пульман. Такий пульман, скільки там могло бути родин? Могло бути там 10 родин - один вагон, другий вагон - 10 родин. Там ще була будка, то туалет був. Вже в тім вагоні возять людей. Як там узнали, що я священик, правте молебень. Молебень до Матері Божої, до Христового серця, за щасливу дорогу, щоби Господь Бог нас хоронив. А то дозволялося. Наша та дорога тривала чи не цілий місяць. При кінці мая, з початком червня, нас завезли до Асина. То було там, де кінчалася залізна дорога. В Асино були самі бараки.»

  • Celé nahrávky
  • 1

    с. Зимна Вода Львівська обл., 08.04.1993

    (audio)
    délka: 01:58:40
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

«Церква – моя обручниця»

семінарист.jpg (historic)
Богдан Сенета

О. Богдан Степан Сенета народився 27 червня 1913 року у с. Яксманичі Перемишльського повіту у сім‘ї місцевого пароха о. Богдана Сенети і Стефанії з Гайдукевичів. Батько о. Богдана помер у час І Світової війни (25 лютого 1915 року) у селі Вислок Нижній на Лемківщині. О. Богдан навчався у Перемишльській чоловічій гімназії, яку закінчив в 1933 р. У 1934-1939 роках він студіював богослов‘я в Греко-Католицькій Духовній Семінарії у Перемишлі. У 1939 році отримав єрейські свячення з рук єпископа Перемишльського Йосафата Коциловського в катедральному храмі Св. Івана Хрестителя. Після висвячення о. Богдан призначений сотрудником (помічником) в с. Уйковичі Радимнянського деканату біля Перемишля. Наприкінці 1942 року був переведений у с. Добряни Судовишнянського деканату з обов‘язком душпастирювати у сусідньому селі Путятичі. Отець Богдан відмовився «возз‘єднатися» з Російською Православною Церквою і після Львівського псевдособору 1946 року, хоча й не мав права працювати як священик, далі проживав у Добрянах та вже таємно служив для віруючих села. Місцеві органи МВС та КДБ постійно слідкували за о. Богданом, шукаючи нагоду арештувати за «антирадянську діяльність». 12 березня 1950 року о. Богдан був арештований, звинувачений у «бандпособнічєствє» тобто у допомозі бійцям УПА і висланий на спецпоселення. Хоча єдиною його «провиною» перед радянською владою була відмова перейти в РПЦ. У 1950-1954 роках відбував заслання у селищі Торба Зирянського району Томської області. Опісля він переїхав у радгосп Чорнореченський Хабаровського краю до брата-священика о. Мирослава і сестер Софії та Марії, які також відбували покарання. Отець Богдан працював на засланні як лісоруб та різноробочий. У 1975 році о. Богдан з рідними повернулися в Україну. Спочатку проживали у Добрянах, але згодом переселилися в с. Зимна Вода біля Львова. Отець продовжив активну душпастирську діяльність: хрестив, сповідав і хоронив померлих. За такі дії неодноразово потрапляв у «поле зору» радянських спецорганів. Після виходу Церкви з катакомбних умов існування о. Богдан Сенета в 1990 році отримав дозвіл від митрополита Володимира Стернюка продовжити своє священиче служіння в Добрянах. Незважаючи на різні перешкоди, незгоди серед віруючих, вік та хвороби, о. Богдан ревно працював для добра Церкви та свого народу. В 1998 році отримав Папську нагороду «За заслуги перед Церквою і Апостольським престолом». О. Богдан Сенета помер 11 грудня 2004 року. Похований на цвинтарі у Добрянах.