Микола Петрущак (* 1930)

Микола Петрущак

 «Бо воля ціни не має»

• народився 6 січня 1930 р. у селі Сторона на Львівщині
• 1942–1943 рр. навчався у Дрогобицькій гімназії
• у грудні 1944 р. затриманий органами НКВС
• 1947 р. очолював боївку під псевдо «Малий»
• 1947 р. засуджений до 10 р. виправно-трудових таборів
• 1947-1948 рр. перебував в колонії для неповнолітніх м. Дрогобич та львівській тюрмі «Бригідки»
• 1948 р. під час етапування до місця відбування покарання втік і повернувся додому
• 1949 р. засуджений до 10-ти років ув’язнення у виправних таборах і до 5-ти років позбавлення громадянських прав
• відбував покарання у таборах Інти
• 1956 р. звільнений
• мешкає у м. Самбір

 

Микола Петрущак народився 6 січня 1930 р. у селі Сторона на Львівщині в родині національно свідомих селян. У сім’ї Петрущаків окрім Миколи було ще четверо дітей. Початкову освіту хлопець здобув у сільській школі, де навчання відбувалося під жорстким контролем спочатку польських, а потім більшовицьких окупантів.

«Приїхав до нас інспектор в першу клясу і каже: «Ну дзєчі, нєх бенджє похвальони Єзус Христус! Дзечі,  по-польськи вєчє?» («Ну, діти, слава Ісусу Христу! Діти, ви знаєте польську мову?» – Авт.)Усі кажем: «Вєми!» (Знаємо. – Авт.)Так вчителька сказала нам. Потім питається: «Кто умє вєршик?»(Хто знає вірш? – Авт.) Я підняв руку. Ну і сказав по-польськи віршик: «Ожел бяли віші в кляшє  і над джвямі кляси теж. Знак нашей моци й хвали. Теґо знаку стшеж»(Білий орел висить у класі і над дверима класу також. Символ нашої сили і величі. Того символу остерігайся. – Авт.)«О, – погладив мене по голові, – добже» (О, добре. – Авт.).І потім мені вчителька сказала, як я вже був дорослим, шо із-за того вірша її не виселили до Польщі з чоловіком і вона в нас так лишилася.»

1 вересня 1939 р. підрозділи вермахту перетнули територію Польщі, а 17 вересня її кордони перетнула Червона армія. Після розподілу сфер впливу між Гітлером і Сталіном більшість українських земель окупував Радянський Союз. 22 жовтня 1939 р. радянська влада провела на Західній Україні «вибори» до Народних Зборів. Пропаганда в СРСР проголошувала демократичність виборчого процесу, тоді як в бюлетенях було лише одне прізвище лояльної до влади особи. 26-28 жовтня 1939 р. відбулись Народні Збори, на яких було прийнято Декларацію про входження Західної України до складу УРСР.

«І прийшли большевики… Зразу міліція, десятихатки.Відразу збори робили, шо для неписьменних, щоб письменності навчити… Я ще підлітком ходив на ті збори. Але то всьо було таке дике, чуже. Навіть та розмова їхня була така, знаєте… Хоча українська була розмова, треба признати,шо були, але були і по-рускі. А ми по-рускі не розуміли. І почалися там вибори. Люди не йшли на вибори. А хто йшов, то бюлетені перекреслювали.Шоби прилучити до України нас, Галичину.»

«За перших совітів»прийшли вчительки:якісь були з Харкова звідкись. І нас завернули на рік назад... По математиці, то була вища, а щодо історії, то ті наші вчительки нам нічо не говорили. Але про Сталіна треба було знати вірш: «Стала жизнь вєсьолой і красівой,много знаній і затєй. Много радості, потому што наш вєлікій Сталін нам, ребятам, самий лучший друг». Я знав такий вірш… То вже ми мусіли на свята йти до школи. Вчителька моя була дочка священика отця Крайчека Василя. Ну то казала: «Ти прийди на свята».Бо відразу з району приїжджають: чому дітей нема в школі на свята? Навіть у Велику п’ятницю. Ми не вчилися, але мали бути в школі. Щодо вчителів,то вчителів давили ідеологією комуністичною. Які то колгоспи хороші, яке то всьо добре. Сонце сталінської конституції… То була цілеспрямована шизофренія.»

Досить швидко «радянізація» Західної України набула форми репресій.

«Вже в 39-му році вкінці почалися арешти. І лісників заарештували, родину якусь вивезли. А в 40-му році на саме Різдво почалися арешти українців. Моїх двох дворідних братів арештували.  Один хлопець 16 років мав, другий мав десь 18… Потім сусідського хлопця, з яким я бавився. Вони на кілька років  старші були за мене. І їх поарештували… Вони належали до «Рідної школи» і до «Просвіти», ходили до читальні. Того було досить… У читальні була велика бібліотека. Я з хлопцями, ми позабирали книжки майже всі до себе додому і ховали, бо вже знали, шо може бути обшук.»

На початку німецько-радянської війни у тюрмах Західної України під час відступу більшовики розстріляли тисячі політв’язнів.

«22 червня почалась війна. Ми з татом були нагорі. Нам видно Самбір. Самбір горів. Бомби німецькі, літаки низько… Мобілізація. І мобілізація коней… Чекісти приїхали. Вони на конях тоді їздили. Хто не прийде – розстріл на місці. Ну й тато здав коня, звичайно. Але ми дома вже майже не ночували, бо була небезпека. І коли німці прийшли,прийшли словаки.  Ми радо вітали.  Я ті дні дуже добре пам’ятаю.  Мій вуйко, мами брат, вернувсяз Самбірської тюрми. Яким чином? Коли  почалися ті розстріли,війна. Вони вже бачили, чули шо розстріли:на тюремному подвір’ю  розстрілювали, в підвалах розстрілювали.І в тюрмі такий порядок, шо виходить (кормушка там є) і – «Вихаді на букву «п». – Ну, Петрущак.  – «Вихаді с камєри».  Ну й той виходить. А коли було їх в камері понад 20, алишилося 5.Вони знов приходили,викликали на букву «к». Мій вуйко Клисяк Осип. То він каже: «Нема такого». І вони бігли далі. Бо на коридорі сторожа без зброї: також бояться,шо їх можуть цапнути і роззброїти. І тоді біда. От тільки вже за решітками. Вони там йшли в кінець коридору – решітки. І він уцілів. Вже як більшовики відступили, вони мали якусь табуретку. Якось там розбили двері і ше в інших камерах. І 100-200 людей лишилися ше живими, не розстріляними. А так розстріляли 1200 людей. І навіть зайшли до школи в 10-й клас. І дівчат, хлопців – забрали всіх до одного. Бо то майбутня інтелігенція, бо то майбутні потенційні їхні  противники. Забрали і розстріляли. І розстрілювали там 117 окремо було, а десь 1200  в тюрмі. Жах. Я їздив впізнавати тих своїх двоюрідних братів. Але чи в Дрогобичі,чи там –трупи, сморід.»

У роки німецької окупації 1941–1944 рр. серед населення активізувались самостійницькі настрої, народну самооборону організовували практично у кожному населеному пункті Західної України. Населення чинило активний спротив загарбникам.

«Почалася самооборона організовуватись… Кожна частина села мала свою інформацію, свій захист. Наше село 7 кілометрів: Рудки, Сливків, Ковтва, Медвеже. Різні назви топонімічні… Язнаю 200 хат, може менше,100 хат,мали свою сторожу. Передавали:нині ти, завтра ти. По двоє ходили. І вночі пильнували, і вдень. І вже як їхало гестапо – то вже швидко знали. Бо телефонів не було. То вже зв’язкові були з підпілля, з ОУН… 43-й рік. Вже була вишкільна сотня. Вишкільна школа була… »

У 1944 р. почастішали облави, тривала мобілізація. Люди страждали від нових лихоліть. Того ж року п’ятеро молодих хлопців з рідного села Миколи Петрущакаутворили боївку.

«Командиром був я. Мав псевдо «Малий». Ми кілька робили наскоків на сільраду. Якшо були документи,то палили ті книги. Шоби вони не мали обліку. А був вже колгосп, то вже ми мусіли піти і вже мусіли йти на Підбуж ночами... »

У грудні 1944 р. під час облави у рідному селі, здійсненої військами НКВС, Миколу Петрущака затримали. Згодом, через відсутність доказів, відпустили.

«В грудні нам спалили хату. І мене заарештували на місяць. Місяць тримали, мордували страшно. Револьвер до піднебіння…Такий був садист  Михайленко, якийсь старший уполномочений. І так, і сяк. – «Ти знаєш «Вірую?»  – «Знаю». – «На коліна! Де брат? Де магазини з продуктами?». Отакі во речі. Такі,шо ти маєш то знати. Мало того, вони прийшли, то почалися арешти.Іарештували всяку молодь. І потім питали: «Хто співав на могилі? Хто відкривав могилу? Хто?»  Бо могилу було висипано на честь тих помордованих.  – «Хто ходив до читальні? Хто ходив до хору?»І,таким чином,вони зібрали інформацію.»

«А за той місяць в камері воші по мені лазили,шо я сорочку знимав з себе і  стрясав… В камері було десь двадцять-тридцять людей. Не було де спати, не було де сісти. Страшну якусь баланду дали випити… Виснажений фізично, морально, психічно. Ті допити. Пальці мені притискали до дверей. –«Говори!» Пальці притискає і все. Я верещав. Я ще все-таки хлопець був, 15 років.»

У 1947 р. Миколу знову затримали радянські спецслужби за підпільницьку діяльність. У 1947–1948 рр. він перебував у колонії для неповнолітніх м. Дрогобич та львівській тюрмі «Бриґідки» і був засуджений до 10 р. виправно-трудових таборів за участь в українському визвольному русі. У 1948 р. під час етапування до місця відбування покарання хлопцевівдалося втекти, вистрибнувши разом з товаришем з вікна поїзда.

«Коли вже я відчув, шо босий на одну ногу, я скинув з другої ноги… Поїзд віддалявся, а я почав кричати: «Михайле! Мехайле!», бо я був певний, шо то власне той мій товариш, шо вискакував за мною. Він вискочив так само… Пропав десь. Я кричав за ним. Але я відчув,шо я його не знайду… Сів і мало не заплакав. Ну двійко інакше. Самому в сорочці. Я чую – на лиці у мене кров вже засохла, трошки капає ще. Лице у мене здерте було уже, рука вибита. Став на якийсь терня і залізла тернина мені в ногу. Нунема ради. Я вільний. Бо воля ціни не має.»

Під час повернення додому Миколі неодноразово загрожувала смерть. Все ж таки йому вдалося повернутися на Батьківщину.

«І в Кривому Розі чую – біжать. Дивлюся –солдати. Два солдати з автоматами. Каже: «Стой!» – і до мене. Я сказав, шовід якогось там Івана. Вони на голову подивилися (а у мене трошки за той час підросло волосся)…  – «Скидай штани!»Яскинув –є волосся.  – «Ето нє наш».  – І пішли… Хтось втік, я так зрозумів, і вони шукали. Я сів за пліт… і зайшов на залізницю. Йду, дивлюся – написано: «запрєтна зона». Йду дальше. Хатка стоїть, солдати. – «Стой, ти куда?» Я кажу: «На Жовті Води»… – «Стой, сіді тут». – Один бульбу чистить, а другий побіг телєфонувати. Дивлюся: зброї немає напоготові коло мене…Він пішов телефонувати до хати, а той недалеко, коло мене, дивиться. А я раз – і втікати. І з насипа, і вниз, і через якийсь пліт. І знову так  попало мені, шо та хмарка на полі  якось так мене прикрила. Так мені здавалося... Шо їм сонце вблигало в очі йшло, а я був так якби у темноті. І нема – пропав. І я тоді в Жовтих Водах. Я таки дійшов пішки. У Жовтих Водах знов станція, бабки йдуть. То вже вечір. Дивлюся – поліцай ходить і цивільний ходить. Дивиться вже за мною –  я так зрозумів. І якісь там жінки з клунками. Я кажу: «Дай, тьотя, я поможу». А він: «Стоп. Ти нікуда нє уйдьош… Пайдьом с намі»… Вже темна ніч. Я думаю: так не буде. Є станція, є фіртка… Він прийшов ближче до мене. Я з розмаху б‘ю його по руці. І в фіртку – і тікати. Він почав стріляти за мною. Але то темнота. То наосліп хіба би куля вдарила,а так –нє. Ну і я так переночував  десь, кілометри два-три йшов. Дощі. Я під якісь лопухи. Змок, змерз. І рано вчепився на поїзд. Завезло мене десь до Фастова. З Фастова я поїхав знов на товарний поїзд. Поїхав я. І я заїхав до Львова. І перед Підзамче знову я висів... »

Після повернення Микола продовжував підпільницьку діяльність. У травні 1949 р. під час виконання доручення повстанців він потрапив у засідку радянських спецслужб, був поранений та затриманий представниками НКВС. Під час слідства його утримували в тюрмах м. Борислав, Дрогобич та Львівській пересильній тюрмі №25.

«Знову слідство. Гної з мене течуть. І Дрогобич, тюрма. Вони навіть мене не  питали вже, але привели людей із села,шо то він. Впізнали мене: «Ну то він, ну то й все. Петрущак». Я слідчим казав: «Я з вами говорити не хочу й не буду». Тоді він: «То ти бандюк»… Поставили сторожу коло мене. Там вже чотири солдати. Два зі мною у кімнаті були. А два надворі були. Боялися, шоби мене не викрали. Я просив Бога, шоби мене застрілили. Коли два солдати пішли митися рано і автомат лежав, прийшла санітарка (прізвище Марія Драб)і я кажу: «Подай мені, бо я не можу встати. Подай мені автомат. Я вже не хотів навіть їх вбивати – себе застрілити. Бо ті солдати –тобули москалі. Я з ними не мав розмови.Вона каже – «Ні, я не дам тобі». Вона сама боялася… Яне мав сили скотитися з того ліжка, шоби взяти. То недалеко було – два метри. А я не мав абсолютно сили ніякої. І так я лишився живий.»

Того ж року Миколу Петрущаказасудили до 10-ти років ув’язнення у виправних таборах і до 5-ти років позбавлення громадянських прав. Своє покарання чоловік відбував у таборах Інти.

«І завезли мене в Інту. То був травень. Там ше в Інті був сніг і було холодно. Завезли мене на п’ятий ОЛП, якраз де був Любомир Полюга. І Любомир Полюга мене побачив… Забрав мене до себе в лікарню. І каже мені: «Слухай, друже, ти ше ходиш, ти молодий, маєш підручник для медсестер –вчися, читай!». Я в лікарні. Вже мене на роботу нікуди не вели. І я лежав на нарах... І я за місяць дуже багато вивчив. Але я ше з підпілля знав  (… я прочитав Юрія Липи «Ліки під ногами» –така була брушура)і я знав,як рани лікувати.Бо я лікував там рани у боївках, будучи в боївці… і рана мені вже в лікарні у Полюги загоїлася… У 50 році десь у листопаді зібрали етап, назвали ІНТРУД – індивідуальний труд. Тут були старі люди вище 60 років, інваліди, поранені різні… »

Незабаром Микола почав допомагати лікарям у таборі лікувати людей, працював як фельдшер.

«Нас, українців, було там у тому Абезі певно 60-70відсотків. Були німці-генерали, були латиші. Латишські уряди, які були в сороковому році арештовані. Прем‘єр- міністр… І ці латиші, литовці, ті молоді (вже деяких шанували, деяких не шанували. Не шанувализа колоборацію,чи за шо. Але вони там всі каралися і мучилися). Такий був Калін Бережін –то він, пригадую, пробув по 10 років. П’ятдесятий рік – і викликали на вахту: «розпишися ше на 10 років».Іті люди за тиждень-два вже вмирали. Тому що вони їх не випускали. Нікого не випускали. Ну як було сказано: «спасає тільки деревяний бушлат» з того лягеру, якшобув «дерев‘яний бушлат». Морг був недалеко за нашим бараком. Я ходив на вскриття тих людей… Вмирало 10-20 людей на день, більше, менше… Як були дошки, то ховали. Робили труни і в труну клали мерця. Як не було, то простирадлом прикрили. На вахті, крім того, розбивали дерев‘яним молотком череп, вивозили за зону і там ховали.»

У 1953 році помер Сталін. Багатьох політв’язнів амністували. У 1956 р. звільнили і Миколу Петрущака.

«Ну а потім, як Сталін здох, то один з найщасливішихднів в моєму житті. Напевно, я не так тішився, як одружився. Ну ше як дитина народилася і ше як проголосили Україну. Я ридав, ридав… надривним голосом. То таке вимріяне... Але тут не було так само мені життя, розумієте. Виклики. То був 56-й рік... »

Після амністії чоловікповернувся на Батьківщину. Був станичним Самбірської станиці Братства ОУН-УПА. Тепер мешкає у м. Самбір.