Микола Петрущак

* 1930

  • «У п’ятдесятому році десь у листопаді зібрали етап. Назвали ІНТРУД – індивідуальний труд. Тут були старі люди вище шістдесять років, інваліди, поранені різні, знаєте, хто себе стріляв. Наприклад, такий був Давид Біда з Тернопільщини, який стріляв собі у висок. Куля пройшла – і він осліп. Його взяли живого і не розстріляли. І все думав, – каже: «Я звільнюся, Совєцький союз розпадеться – і я поїду до Австрії. І мені австрійські лікарі відновлять зір». – Мав таку візію. Такий був з Ходорова, заступник сотенного, який сюда собі стріляв, а куля вийшла у переніссі. Сохан, здається, прізвище його було. Дрофич Микола – такий був політвиховник сотні. Мав стегно прострілене… В кожнім разі таких, нас не розстріляли. Бо було так. У сорок сьомому році вийшов Указ і до п’ятдесятого року не було в Совєцькому союзі розстрілу. Бо вони масово розстрілювали, а потім побачили, шо тих людей можна використати на роботу.»

  • «А в сорок восьмім році вивозили нас на етап. І везли у «столипінському» вагоні. Знаєте, який «столипінський» вагон? То як звичайний вагон купейний, лише решітки і нема дверей. Коридор і всюди решітки. Кожне купе – решітка. І три полиці. Там не можна сидіти, тільки на тих трьох полицях можна лежати. На дошках звичайних. Але ше від того, як нас брали на етап, то хлопці в пайку хліба запхали кусок залізяки як мізинний палець. Десь знайшли. Бо то зона вже була більша, то вже не в камері тюремній. Вже на «Бриґідках» була зона. Нас на двір виводили і там кожний якусь роботу… Та пайка хліба – вони розламували, але не розломили у той бік, де би залізо знайшлось. І нема нічого… Верхня поличка. Там розділено так, шо частина вікна до третьої полички, а частина мала до другої полички. Конвоїр іде, дивиться: віконце є? - є. А третю він не бачить. Тільки другу бачить… І ми почали колупати. Оказалося, шо дошки старі. Вагон старий. Ми розколупали і на станції за Полтавою, ну, нема ради, треба вже рішати. Бо треба вікно вибивати. Решітка вже гойдається. Поїзд іде догори. І один виліз, каже: «Ну, давай!» Ми два рішаємо, шо робити. Рішаємо. А десь була дванадцята година, перша година ночі. Ми впираємося – витискаємо ґрати. Ґрати падуть, дзенькають. А паровози ходили «чух-чух-чух». У вікно відразу повітря... Ті перелякалися. Ми два нагорі. Кажу: «Вискакуй». А конвоїр вже там спить. Спить не спить. Десь там в кінці ваґона. І так сталося, шо той вискочив перший, а я – другий. Я вискочив так, шо ногами перше. І тримаюся, дивлюся, шоби до стовпа не розбитися. І так, дійсно, стовп минув. Я відпускаюся і паду. Черевик мені злітає з ноги. Я на одну ногу босий. Покалічив, вивихнув руку. Вибив руку і лице – я чую кров. То невідомо де тіч (тече кров - Авт.) ... »

  • «Мертвий пункт» – то означало, шо ми в певному місці кладемо почту, або кладемо інформацію. А певне місце – то було так: або дупло десь було, або купа каміння, або на цвинтарі. Розумієте? І ми могли не бачитися місяцями, але та почта йшла. Наприклад, я як дістав плащ-палатки. То я на «мертвий пункт» відніс уночі і я пішов геть. Міг хтось на той «мертвий пункт» попасти випадково. То могло бути. Але ми старалися десь у потоці той «мертвий пункт» визначати, шоби мало було доступне. І то нам вдавалося. Ну і тривала така моя робота до травня сорок дев'ятого року. Черговий раз я йшов на квартиру, на той «мертвий пункт». І засідка. – «Стой!». Думаю, не буду ставати, не буду. Я вискочив, туди-сюди. А мені автомат збоку. Я ше пробіг може метрів тридцять-сорок – і впав. Думаю, шо зі мною, я не можу... Підбігли, скрутили. Лікарня у Бориславі на Потоці недалеко. Мене в лікарню якоюсь фірою (відразу знайшли). Прооперували мене. Повитягували кулі. Кулі пробили печінку, кишки. Ну і... Хто ти є? Що ти є? А у мене той документ. Я мовчав. Я тиждень мовчав. Не можу говорити. І за тиждень вони мене перевезли до Підбужа, до мого району.»

  • «І там вже було мені трошки ліпше. Там вже були з різних кінців люди, вже мали шось їсти. Я там трошки віджив. В пересилці так було: заводили – то була баня і прожарка одежі. Так шо вошей ми вже не мали. Були великі блощиці. Камери були як камери. Я був на другому поверсі і близько до залізниці. То був дванайцятий корпус, наскільки я пригадую. Ну а порядок який? Рано –– підйом. Там «параша» (туалет – Авт.) у камері. Виносили, хто був здоровший, парашу виносив. Нас було в камері певно десь чи сорок вісім, чи п’ятдесять. Дуже тісно було і від того дихати не було чим. Зле було. Не було як спати. Мені все давали місце, бо бачили, шо я вже з гноями, поранений. Деколи приходили раз на три дні певно, фельшер. Якийсь жидок був. І він дбайливо ставився. Але він не міг нічо зробити. Той бинт мені відірвали, а той причепили. А жовч йшла, йшла, гній ішов мені... І не дивлячись на то, я дуже схуд. І мене вже в камері мої побратими жалували, шанували. Ну а обід: рано була каша (трошки каші на тарельці) і чай. А чай – то був окріп, вода звичайна. А потім в обід давали баланду. Якусь зупу. Миску якоїсь зупи (на дні трохи дали зупи) і знову або каша, або якоїсь бульби. Деколи було кусок рибки. Маленький, так, як на два пальці. В кожнім разі все... А на вечір нам також трошки каші. На кашу було так як наперсток олії.»

  • «В Абезі я зустрічався, наприклад, зі Львова був Іван Грабар. Він був в уряді Стецька. Фещенко-Чупівський – професор, якого заарештували в Катовіцах. Він був членом Центральної Ради… Вмер мало не на моїх руках. Вчив мене багато. Як Грабар, так і той. Вчили мене. Той історію вчив,той ґеографії... Ну а наука у лягру (таборі – Авт.) як тривала? Після одбою переважно літом (день довгий, сонце не заходить) можна було походити. І так поміж бараками розмова йшла на ходу. Три-чотири хлопці йшли, а той, хто розказував – розповідав, розповідав, розповідав. Так шо я вчений чоловік власне з лягрів (таборів – Авт.)»

  • Celé nahrávky
  • 1

    Witness' home (Sambir, Lviv region), 05.10.2011

    (audio)
    délka: 01:55:57
    nahrávka pořízena v rámci projektu Жива історія
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

«Бо воля ціни не має»

Микола Петрущак
Микола Петрущак
zdroj: ЗУЦІД

Микола Петрущак народився 6 січня 1930 р. у селі Сторона Львівського воєводства (тепер Дрогобицький район Львівської області). Початкову освіту здобув у сільській школі. У 1942-1943 рр. навчався у Дрогобицькій гімназії. У грудні 1944 р. під час облави у рідному селі, здійсненої військами НКВС, був затриманий. Через відсутність доказів для утримання його звільнили. Очолював підпільну боївку під псевдо «Малий». У 1946-1947 рр. навчався  у педучилищі м. Борислав. Покинув навчання через переслідування органами НКВС. У 1947 р. був затриманий радянськими спецслужбами. У  1947-1948 рр. перебував у колонії для неповнолітніх у м. Дрогобич та львівській тюрмі «Бригідки». Засуджений до 10 р. виправно-трудових таборів за участь в українському визвольному русі. У 1948 р. під час етапування до місця відбування покарання йому вдалося втекти і повернутися додому. Після повернення продовжував підпільну боротьбу. У травні 1949 р. під час виконання доручення повстанців потрапив у засідку радянських спецслужб, був поранений та затриманий представниками НКВС. Під час слідства його утримували в тюрмах м. Борислав, Дрогобич та Львівській пересильній тюрмі №25. Того ж року засуджений до 10-ти років ув‘язнення у виправних таборах і до 5-ти років позбавлення громадянських прав. Відбував покарання в таборах Інти. Звільнений у 1956 р. Повернувся на Батьківщину. Був станичним Самбірської станиці Братства ОУН-УПА. Мешкає у м. Самбір.