Олеся Мілованова Olesia Milovanova

* 1981

  • «Були у нас експонати по АТО і ООС. А ми окуповані були, ходили у нас військові з автоматами. Вони по п’ять штук ходили. Ми пробиралися в музей і витягували ці матеріали, комп’ютери виносили. Ви розумієте, якщо б нас взяли, нас просто на підвал кинули б. Я не знаю, що з нами було б. То вже вважається мародерством. Я у своєму музеї, директорка музею по українським законам, зі свого музею виношу... Але так, як вони окупували, то я — мародер. Я ніхто. Я краду у “молодої республіки”. То мене у в’язницю кинули б. А там було дуже багато матеріалів АТО і ООС: списки, люди, адреси, контакти. Ми дуже багато збирали тих матеріалів. І використавши б ті матеріали, вони б усіх... Що стукачі не донесли... Де воював, як загинув. Там на нього ще й “докази його злочинної діяльності як фашиста і нациста”, можна так було розцінювати. І ті матеріали теж треба було забрати, як у паперовому вигляді [так і в електронному]... Ми витягли в паперовому. А я кажу: “І що? А в комп'ютерах все?”. Стали комп’ютери витягати. Ми ж не могли [залишити матеріали]. Як ми не витягнемо? Їх же уб’ють».

  • «Поки було це “безвладдя”, поки вони атовців шукали, я ще ховалася. А потім вони подзвонили і запропонували роботу. Тоді вже зрозуміла, що все, за мною прийшли. […] Їхня ціль — це не прийти й побити. Їхня ціль щодо людей, яких вони переслідують, щоб ти пішла співпрацювати. Це набагато цінніше. Бо ті відео з алкоголіками з Сєвєродонецька, з маргінальними — беззубі, алкоголіки, це ж видно, що вони не благополучні: “Ой, рідненькі, ви прийшли! Як ми вас чекали!”, — цим уже нікого не надуриш. Вони ж бачать, що то алкоголіки і маргінальні прошарки суспільства. А тут як? Якщо ти — музейник, то людина освічена. І ще говориш: “Так-так, Росія права і ми вас чекали”. Це дорогого вартує, бо те [відео з маргіналами] на публіку не працювало. Навіть на російську публіку той контент вже не відпрацьовував. Тому вони були зацікавлені, щоб долучити якнайбільше тих, хто працював у музеях, бібліотеках, до співпраці. Різними [методами]. Обіцянками грошей: “Ти ж розумієш. А що тобі не так? Гроші платити будемо”. “Ти залишишся на своєму місці”, — такі ще вмовляння. “Ну і що? Тут же Росія поруч”. Такі ще залякування: “А ти що, за нацистів?”»

  • «Ми зробили чат в месенджері у фейсбуці і долучили туди всіх музейників — директорів і наукових співробітників, активних або завфондами [завідувачами фондів], найактивніших. І 24-го [лютого 2022 року] — це ж була наша перша система евакуації, — я спочатку сказала заступникам, що почалась війна, і як діяти: “Діємо по протоколу. Відповідальні збираються зараз у музеї, інші вдома чекають розпоряджень”. Я, заступники, головний бухгалтер — ті, хто повинен вийти 24-го зранку на роботу, тобто до музею прибути<…> І далі одразу [написала] в загальний чат: “Люди, почалась війна. Працюємо, зберігаємо спокій, тримаємось, спускаємо експонати. Перевіряємо ще раз, чи запаслися водою. Тримаємо один одного в курсі”. Ми по своєму чатику розуміли [пересування російських військ]. Першою написала директорка Міловського музею [селище Мілове Старобільського району] і відео нам скинула: “Все, — говорить, — прорвали оборону і йдуть, як таргани. Ідуть, ідуть, ідуть! Переходять із позначкою Z”. — “Стріляють?” — “Ні, крутяться, крутяться”. — “Наші чинять опір?” — “Ні, не чинять… Покрутилися, — говорить, — і пруть, і пруть<…> Ми розуміли їхнє переміщення. Далі на Біловодськ пішли. Біловодськ — не можуть, застрягли. Пішли на Новопсков. Після обіду вони вже під Старобільськом були, але все їхнє пересування ми знали. Що Марківку пройшли — два постріли… Вже у нас… Прапори не змінюють... Ми розуміли, що ми разом. Нам в окупації, особливо в перші дні, не дало розгубитися те, що ми були на зв'язку. Кожну секунду в нашому чаті щось пілікало. Ми всі писали один одному: що відбувається, хто як переживає. У нас [в Старобільську] не було бомбардувань. Нас просто одразу окупували. Дівчат — Лисичанськ, Рубіжне, — почали нещадно бомбити авіабомбами, з усієї зброї. Дівчата писали, що паніка [панічні атаки] була. Одна дівчина проходила курс [психологічна вправа "5-4-3-2-1"]: “Назви 5 предметів, що навколо тебе, назви щось іще...”. І вона писала... Я написала: “Дівчата, помоліться за мого чоловіка. Вони в оточенні, немає зв’язку. Костик може загинути”. І ми всі, цілий вечір — всі музеї і всі в чаті[...], — підтримували, писали. Кожен день починався: “Вода є, того немає, там стріляють, там в музей лізуть чи все добре...”. Ми кожен день були на зв'язочку».

  • «З війною [початок АТО, 2014 рік] приїжджають військові, дуже багато. А це вже відбувається, свого роду культурний обмін, тому що [військові] приїжджають з різних регіонів... Бачу, що тут хлопці зі всієї України. Вони повинні знати локальну історію регіону, в якому вони зараз перебувають. Вони повинні нас зрозуміти. Я пішла до керівництва “з автоматами” і добилася [щоб військові відвідали музей]. Вони дуже здивувалися. По сьогоднішній день вони досі згадують, коли ми з ними зустрічаємося, як я до них пішла знайомитись. Вони в шоці були. Це зараз прийнято військово-цивільне співробітництво. То з’являється набагато пізніше, коли по бібліотеках військові ходять, зустрічі. Того спочатку не було, я сама пішла і всі ці контакти налагодила. У нас почали з’являтися експонати, до нас почали приходити на заходи. Військові, які <…> тут дислокуються, почали до нас приїжджати. Про наш музей навіть почали передавати інформацію: “Горілку продають там, дівчата — там, баня — там, і обов’язково підіть у музей. Боже, який тут музей! Обов’язково підіть у музей!”. До нас уже приходять: “А нам хлопці говорили, що у вас тут музей. Нам порадили, нам сказали...”».

  • «У нас до всього партійного, до радянського в сім’ї дуже негативно ставилися, але МГУ [Московський державний університет], в Москві виступала багато на наукових конференціях. Її [маму О.М.] далі запрошували вчитися. Треба було піти в комсомол і далі. Тобто там без партії було неможливо зробити кар’єру. І якщо б вона пішла по партійній лінії, так, як її запрошували, вона зробила б блискучу кар’єру. Вона сказала, що то все брехливе, гниле. Вона терпіти цього всього взагалі не могла, вона насміхалася над цим. Займалася своїм музеєм і далі не пішла робити кар’єру. З бабусею те ж саме. Вони все розуміли, що відбувається. Дідусь — те саме. <…> Так як мама ще була істориком, то у нас іще на кухні, вдома, такі речі транслювалися, що “нічого хорошого”. Розповідалося і про переселення, і про табори. А потім я якось почула, що Ленін від сифілісу помер, і пішла у школі це розказала. <…> Я пам’ятаю, що мене взяли в жовтенята. Ну всі йшли. Я не надавала цьому значення. На наступний день я загубила той значок [нагрудний значок у формі п’ятикутної зірки із зображенням малолітнього Леніна]. А потім, коли сказали, що треба в піонери вступати, я єдина в класі відмовилася. У той час за це вже не переслідували, але косо дивилися. За те, що я відмовилася бути піонером. “А як же? Там мама?”, — а я вже розказала й про Леніна, й про інше... Слава Богу, на той час така “відлига” була, мені за те нічого не було. Навіщось вишикували школу, мені перед тією лінійкою причепили значок [жовтенят], бо я його не носила, і урочисто зняли. Так що мене розвінчали з тих жовтенят за те, що я далі таке транслюю».

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, 10.11.2022

    (audio)
    délka: 02:41:14
    nahrávka pořízena v rámci projektu Voices of Ukraine
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Про те, що робили музейні працівники під час війни, можна буде зняти не один фільм

 На виставці “Гордість твоя, Луганщино” – 2021 рік.
На виставці “Гордість твоя, Луганщино” – 2021 рік.
zdroj: family archive

Мілованова Олеся Володимирівна народилася у 1981 році у місті Старобільськ Луганської області. Мама Олесі була директоркою Старобільського районного краєзнавчого музею. У шкільні роки Олесю публічно виключили із жовтенят за відмову вступати у піонери. Через фінансову необхідність почала працювати у шістнадцятирічному віці — прибирала в музеї перед відкриттям, а потім йшла на заняття до педагогічного університету. За першою освітою — викладач музики та художньої культури. Згодом завершила магістратуру державного управління в Східноукраїнському національному університеті ім. Володимира Даля в Луганську (після 2014 року заклад переміщено у Сіверодонецьк), однак зрозуміла, що державна служба — не її покликання. Також закінчила магістратуру історії й археології Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка. До кар’єри у Старобільському районному краєзнавчому музеї спершу ставилась несерйозно, однак, реалізувавши кілька власних ініціатив, зацікавилась роботою. Пройшла кар’єрний шлях від доглядачки до директорки музею. У 2015 році очолила Луганський обласний краєзнавчий музей, відновлений на базі Старобільського краєзнавчого музею. В її підпорядкуванні перебувало 18 музеїв Луганщини по український бік фронту. З 2016 року співпрацює з проєктом «Музей відкрито на ремонт», разом з музейними працівниками відвідує музеї на заході України. Після початку повномасштабного російського наступу провела півтора місяця в окупованому Старобільську. Разом з іншими колегами таємно діставала з музею експонати та матеріали про учасників АТО/ООС, щоб окупанти не використали це для розправи. Переїхала до Львова та допомогла евакуюватися співробітникам музею, які теж хотіли виїхати з окупації. Відновила роботу Луганського обласного краєзнавчого музею на базі музею «Територія терору» у Львові.