Oleksandra (Lesya) Krypyakevych (Tsehelska) Олександра (Леся) Крип'якевич (Цегельська)

У той час ми були разом із бабцею і всі. І тоді, коли одного разу приїхала машина вночі і я пам’ятаю, що стукають тако сходи, так як у нас на обшуках так багато чобіт по сходах дерев’яних, і потім зайшов солдат і шинелі, то я пам’ятаю. І каже: «Старуха, одівай своих щенят, машина ждет!». І час від часу він вигукував: «Скорей, старуха, скорей». Моїй бабці було 50 років. І вона була так дуже вродлива, як Софія Лорен. Вона була дуже гарна бабця, така панна Золочинська (…) І бабця одягає мою сестричку у білі колготочки і вона плаче. Їй – 3 роки, а мені – 5 років. Ну, а брат сумно одягається сам, він уже школяр. І оце пам’ятаю, як ми вбрані, бабця ще бере і тягне якісь мішки. І баночку з молоком. І на машину таку звичайну, якою возять гній і сміття нас садять на ті мішки і тако ми сидимо. Я пам’ятаю як та баночка стояла і солдат заліз і копнув ту банку. І так молоко розтеклося по тій.. і місяць світив.

І тому оцей страх, ота травма, оті стреси, які зазнавали ми діти, вони лягали на наше життя і фактично позбавляли нас дитинства. Тому що батька забрила і всі роки забав, які ми мали з батьками, не існували. Бо наприклад, у 3 роки, 5 років, 7 років зовсім інакше батько бере тебе на руки, шось з тобою говорить грається і так дальше. І оце період, коли ми не бачили батька, то тих 7 років, поки він там сидів у тюрмі, а потім приїхав до нас на Сибір. То був - я ніколи про це не думала, а воно прийшло до мене в голові, бо я знаю як батько прийшов, то ми його навіть не впізнали - якийсь дядько прийшов. Тільки брат старший пізнав його вже тоді, коли він уже був у хаті. І він тоді притулився до його ноги і боявся відпустити, шо вже є тато коло мене. А фактично, як він ішов в зимі: я через вікно дивилася і сніги-сніги і бабця послала його з баночкою за нафтою. Бо було опалення тільки тими нафтовими лямпами і він з тою баночкою йде в тому тунелю зі снігу, бо сніги там у Сибірах, а ми жили не в місті, а в рабочем посьолкє, так воно називалось. А назустріч якийсь мужчина із саночками – везе якийсь пожиток. І так я ото це побачила і запам’ятала оту картину..вони себе не впізнали... батько сина не впізнав. Якийсь хлопчик поїхав. Одним словом, тато садив мене на коліна і ту дитячу забаву, коли трирічну дитину можна так бавити. Казали: їде пан на конику сам,а за паном хлоп, а на конику гоп. Отаку забаву. Але то коли мені вже було..коли мені вже було - я вже підліток і тут тато зі мною таке виробляє. Я думаю, що він робить. Чому він це робить..Отже ті пропущені роки забав, а тато лишився на тій стадії, бо кожен батько разом з дитиною розвивається. Входить в його світ дитячий і разом із ним бавиться.