Lavrentiya Khariv Лаврентія Харів

* 1944  

  • Ми приїхали у вересні...в серпні. Переночували, бо татів брат у Львові мешкав. Дочекалися багажу, приїхали додому. Ви знаєте, та дорога зі Львова до Олеська - мені здавалось, що то, ну, то щось надзвичайне. То було “щось”. До хатинки своєї вернулися, коли бабці вже не було. Тато там залишив людей, які мешкали трохи. І людей, поки приїхала машина, біля хати вже було багато. Ніколи не забуду - вже тої жінки нема - сусідка наша, принесла мені грушку, а я її не їла ніколи. То так здавалось, що то було, ну, щось “таке”. Ну, і там в саду - і сливка, і яблуня. Ну, то вже був рай повний. Але я пішла з двоюрідною сестрою до школи записатися, бо я хочу вчитись дальше в українській школі. Хоча мені вуйцьо каже: “Йди в російську до Львова” - “Ні”. Теж не забуду того дня. Директор - надзвичайна була людина, а біля нього стояв наш сусід - мені тепер так здається, бо я ще тоді добре людей не знала. І коли я спитала, чи я можу вчитися в цій школі, та людина до нього каже, до директора: “А ви знаєте звідки вона приїхала?”. Я - в сльози. А директор, хай з Богом спочиває: “А в чому дитина винна?”. Я вчилася. Я пішла у 7-8-9-10-ий клас. Я закінчила Олеську школу, директор опікувався мною. Він мене любив, просто казати.

  • Ну, а коли 53-ій рік - то був, напевно, самий щасливий рік для мене, для дітей і для всіх дорослих. Коли помер Сталін було дуже холодно, була дуже завірюха. А з нашого бараку тут така була Міля Татарчучка - молдаванка, але прізвище українське, бо дід в неї був українець, - Місько і я. Ми так троє йшли завжди до школи в ту завірюху і трималися за руки, щоб нас не здуло. Ну, може пів дороги пройшли. Йде зі школи дівчина “мєсная” і плаче: “Ой, возвращайтесь. Такое горе, такое горе - Сталин умер”. Ми довго не думали, розвернулись до Мілі Татарчучки до хати і там скачемо від радості. Бо в них такі - як молдавани, видно, сплять - не ліжка, а такі суцільні нари. І вся родина так покотом спала. Ей, там добре бавитись було! Ми були щасливі. Ми всі тішились. “Напевно, - казали - нас відпустять додому”. Дитина в 7 років вже думала, що нас мають додому відпустити! Видно, щось тут залишилося від когось. І дійсно - вже почалися амністії.

  • А вже за Уралом, коли ми одного разу стояли, там вже були татари кримські. Я запам’ятала тих двох жінок, правда, ззаду. Мама попросила, щоб принесли води теплої помити голову дитині. Їх довго не було. Мама переживала, каже: “Напевно злапали і покарали людей”. І тут вони принесли воду і теплу картоплю. Коли я тепер бачу татар, я їм дякую за теплу картоплю. Вони роблять здивовані очі. Я починаю розповідати як то було - в мене сльози і в них сльози. Тому мені, ну, чомусь то запам’яталось.

  • Як забирали з камери вже на поїзд - теж не пам’ятаю. Але от сам...То точно було на Підзамчі, тому що нас не могли везти. Стояв наш вагон, відкриті двері з одної сторони. З тої сторони, з лівої, стояв конвой. Мамина сестра привезла нам їсти, напевно, щось. Сиділи на шпалах, ну, так навпроти. А конвоїр ще один перевіряв, що вона принесла. Ну, в цьоці Марійки такі самі діти були, ровесники з нами. А видно там щось було сховано, - мабуть, гроші. Я собі тепер так думаю. Бо він не дійшов, він яйця почав перебирати, видно, йому надоїло і лишив. Видно, мама йому заплатила, щоб він дозволив, щоб цьоця мене забрала додому. Я була вже в неї на руках, але коли побачила, що мама плаче, я прийшла назад. З тим я і поїхала.

  • Тата забрали в тюрму. Ну а мама… Маму тягали на допити в ту [тюрму] на Лонцького. Потім вже дали їй спокій і нас приїхали й забрали. В той день ми були з сестрою в клубі, бавились. Я дуже хотіла додому. Сестра мене не пускає. Я таки втікла. Ну, клуб не так далеко. Ми жили практично біля церкви, тому така [відстань] - дві вулички, то не[далеко]. Прибігаю під ворота - стоїть машина. На машині, бачу, - дідусь і бабця, мамині батьки. Літо, тепло, травень місяць, а вона в теплій куртці і шалью накрита, пам’ятаю, зелена в клітинку була. Я побачила, вибігла на подвір’я, через вікно кухонне побачила погони і почала втікати. Я погонів налякалась, почала втікати, а може дійсно щось мені підказало. Ну, мене догнали, привели на кухню. Що я бачила: мама тримає мішок, а бабця хліб витягає з печі і складає. Потім нас погрузили на ту [машину]. Не знаю що там, мама ще якісь речі мусила брати - то я не пам’ятаю вже. Сіли в машину, наверх. Доїхали до Буcька - там 20 кілометрів, небагато. Ну, пивзавод там був дуже популярний. Чорне пиво, казала мама, було надзвичайно смачне. Вони зупинились пити “піво”, а ми сиділи з конвоїром на машині зверху. Приходять і мені дають чоколядку. Знаєте, діти, я її не взяла. Мама каже: “Я здивувалась, що ти не взяла”. По-перше - то для нас не було дуже таке щось надзвичайне, бо, мабуть, ми мали завжди. Але то що я відчула - що то не та людина.

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, Ukraine, 20.07.2020

    (audio)
    délka: 01:39:46
    nahrávka pořízena v rámci projektu Memory of Ukraine
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

У дитинстві мене депортували до Сибіру. Дорослою я допомагаю іншим, як волонтерка

Сестри Богдана та Лаврентія Таланчуки перед бараком, 1950-ті роки
Сестри Богдана та Лаврентія Таланчуки перед бараком, 1950-ті роки
zdroj: Personal archive of the witness

Лаврентія (Лавра) Харів, дівоче прізвище - Таланчук, народилась 30 січня 1944 року в місті Олесько (нині Буський район Львівської області) в родині Романа та Софії Таланчуків. Її сім’я брала активну участь у діяльності українського націоналістичного руху. Один із братів її батька, Констянтин Таланчук, служив у батальйоні „Нахтігаль“ та Українській народній самообороні (УНС). Ще один брат, Теодор Таланчук, працював в підпіллі ОУН на Сумщині. 17-21 лютого 1943 року в домі її діда по матері Андрія Турченяка у маленькому селі Волуйки біля Олеська відбулася 3-я конференція ОУН. У травні 1949 року Софію Таланчук та її дочок, бабусь і дідусів Андрія та Марію Турченяк було заарештовано та доставлено до транзитного пункту, що діяв на базі транзитної в‘язниці у Львові. Протягом 1949-1958 років вони знаходились у спецпоселенні в місті Балей (нині районний центр Забайкальського краю Російської Федерації). У Балеї Лаврентія пішов до школи і закінчив 6 класів. Там її змусили вступити до піонерської організації. Після повернення в Україну Лаврентія закінчила середню школу в Олесько, потім стоматологічну школу у Львові. Працювала стоматологом. На даний момент, Лаврентія на пенсії. Під час Помаранчевої революції в 2004 році вона стала волонтеркою.