Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Anastasiia Kharchenko Анастасія Харченко (* 1996)

• 1996 - народилася в місті Керч АР Крим

• 2011- закінчила 9 класів Керчинської ЗОШ №2

• 2014 - переїхала у місто Семенівка Чернігівської області

• 2014-2015- началася в Чернігівському промислово-економічному коледжі

• 2017 – вступила до Харківського національного інститу В.Н.Каразіна та в цьому ж році народила сина

• 12 травня 2023 року - приїхала з сином до Чехії

Український оригінальний текст слідує за чеським перекладом. (Ukrajinský originál textu následuje za českým překladem.)

Anastasiia Kharchenko pochází z Krymu. Po ruské anexi roku 2014 poloostrov opustila a přestěhovala se na sever Ukrajiny, do okolí Černihiva. I tam ji ale dostihla válka - v roce 2022 byla oblast několik měsíců okupována Ruskem. Pod dojmem těchto událostí Anastasiia se synem a mužem zemi opustila, útočiště nalezla v České republice. Manžel později dostal povolávací rozkaz, dnes brání Ukrajinu před ruskou agresí na frontě. Anastasiia zůstává v Praze a doufá, že se s mužem shledá a budou se mít kam vrátit.

Život v Kerči, dětství

Anastasiia Kharchenko se narodila 5. ledna 1996 v Kerči na Krymu. Vychovávala ji matka Olena Kharchenko, rodina nejprve bydlela na ubytovně, ale když dívce byly čtyři roky, přestěhovali se do vlastního bytu. Matka nějakou dobu pracovala v zahraničí, takže když odjela, Anastasiia zůstala u kmotry. Později se matka znovu provdala a dívka zůstala s nevlastním otcem. V Anastasiiných jedenácti letech se narodila její sestra. Po mateřské dovolené pracovala Olena Kharchenko v květinářství. Později se stala učitelkou v místní mateřské škole.

„Měla jsem moc ráda naše Azovské a Černé moře. Každé léto jsme jezdili k moři od května do konce září, na celou sezonu. Nejzajímavější pro mě bylo moře a různé historické památky, vykopávky, zajímavé nálezy ve slavné Demeterově kryptě v centru Kerče. V blízkosti jedné z krypt jsem bydlela. Byly tam dvě: jedna skutečná, kde byla dost vysoká hladina vody, s vysokým procentem vlhkosti a nástěnnými malbami, které se mohly rozpadat, takže to bylo nebezpečné. A druhá byla krypta pro turisty, takzvaná obdoba Démétřiny hrobky, kde se konaly prohlídky pro turisty. Čas od času jsme my děti směly provádět i takzvané vykopávky, zkoumat různé historické artefakty. Byla to taková hra a bylo to nesmírně zajímavé!“ vzpomíná Anastasiia.

Školní vzdělávání

„Chodila jsem do místní kerčské školy č. 2. Měli jsme velmi náročné učitele, protože abyste dostali výbornou známku, museli jste mít hodně znalostí. Toto vzdělání se vám však později hodilo. Ještě teď si pamatuji, co nás učili, a tyto znalosti využívám. Vyučovacím jazykem byla ruština. I když úředním jazykem byla ukrajinština a všechny dokumenty se vyhotovovaly v ní. V ukrajinštině se vyučoval pouze jazyk, literatura a dějiny Ukrajiny. Umíme ji dobře, dokážeme se domluvit, ale jsme zvyklí myslet rusky. Zatímco rusky mluvím plynně, v ukrajinštině si musím slovo nejdřív vybavit a pak ho říct. Učili nás milovat Ukrajinu, ale ne myslet ukrajinsky.

Každý rok jsme ve škole dostávali formulář, na kterém si rodiče museli vybrat další vyučovací jazyk: angličtinu, krymskou tatarštinu nebo ukrajinštinu. Ráda bych ještě jednou zdůraznila, že hlavním jazykem byla ruština. To vyvolává řečnickou otázku: jak může být státní jazyk doplňkovým jazykem? Mnoho lidí si samozřejmě vybralo ukrajinštinu, protože chápali, že žijeme na Ukrajině a že dokumenty budou v úředním státním jazyce. Neměli jsme však jedinou školu, kde by vyučovacím jazykem byla krymská tatarština, teoreticky by existovala, ale chyběli učitelé, kteří by tento jazyk znali. Také bylo několik škol s názvem „Ukrajinská škola“. Slyšela jsem, že i po anexi Krymu se v těchto institucích ještě dva roky vyučovalo ukrajinsky.

Vzpomínám si také na nového studenta, který přišel do naší třídy. Mluvil ukrajinsky a používal výrazy, které pro nás nebyly typické. Mnozí spolužáci ho určitým způsobem vyčleňovali a neměli ho rádi. O několik let později začal tento chlapec mluvit plynně rusky. A obecně jsem na Krymu téměř nepotkávala lidi, kteří by mluvili ukrajinsky.

To, že jsem uměla dobře ukrajinsky, je právem zásluha mých učitelů. Snažili se učit předměty v ukrajinském jazyce zajímavým způsobem, ale myslím, že mě zklamaly samotné školní osnovy, podle nichž například v ukrajinské literatuře převažovala díla, která byla pro děti emocionálně těžko pochopitelná (stesk, zoufalství, tragédie, deprivace). Mnohem zajímavější se nám zdála světová literatura, jejíž rozmanité žánry se četly snadněji. Například bylo mnohem zajímavější číst Harryho Pottera než vnímat obtížné a hluboké historické souvislosti Tarase Bulby.

Mými oblíbenými předměty byly dějepis, chemie, biologie a světová literatura,“ říká Anastasiia Kharchenko.

Zápis na střední školu

„Po ukončení deváté třídy jsem se snažila nastoupit na zdravotní školu, ale jelikož v našem městě v té době nebyla žádná státní místa a moje matka mi v té době nemohla platit vzdělání, protože byla na mateřské dovolené a starala se o mou sestru, nešla jsem tam.

Později jsem spolu se svou kamarádkou šla na jednu z místních středních škol, kde ona udělala přijímací zkoušky, které jsem psala s ní, a brzy jsme byly obě zapsány na Kerčskou polytechnickou školu, kde jsem se začala vzdělávat jako chemická technoložka. Na této škole jsem studovala v letech 2011 až 2014. Poté jsem se kvůli stěhování do jiného města přihlásila na Černihivskou průmyslovou a ekonomickou školu,“ říká dívka.

Ruské nezákonné referendum a anexe Krymu

„V den svých narozenin 5. ledna 2014, tedy ještě před anexí Krymu, jsem se setkala s přítelem svého přítele, který pocházel z Černihivské oblasti, a jak později ukázal život, toto setkání bylo osudové.

Po návratu z Krymu domů mi můj nový přítel zavolal a vyprávěl mi o událostech, které se odehrávaly v Kyjevě na Euromajdanu, kde byl také přítomen. Později jsem si při procházce po jedné z ulic svého města, poblíž autobusového nádraží, všimla skupiny lidí, asi 60 osob, v neznámých uniformách. Telefonovala jsem tehdy se svým přítelem z Černihiva a řekla jsem mu: ‚Víš, co je to za uniformu?‘ Popsala jsem mu ji a odpověď zněla: ‚Tak tohle je ruský kozácký pluk. Co u vás dělá?‘

Přijížděly kordony vojenské techniky. A my jsme se začali obávat, že na Krymu vypukne válka. Mezi obyvatelstvem převládaly pesimistické nálady, nevědělo, co má očekávat. Všichni přece viděli hrůzné záběry z Majdanu. Krymčané se také obávali, že „by nás mohli přijít učit milovat Ukrajinu“, protože podle mé matky a starší generace se něco podobného už v roce 1993 na Krymu stalo. Zatímco v mládí jsem těmto historkám věřila, s přibývajícím věkem jsem začala kriticky analyzovat to, co se říkalo. A upřímně řečeno, těžko se mi věřilo, že by někdo přijel například ze Lvova na Krym a nutil místní obyvatelstvo mluvit ukrajinsky.

Jak se později ukázalo, ne všechny ukrajinské vojenské jednotky na Krymu složily zbraně, některé nadále čekaly na rozkaz ukrajinských úřadů k odporu proti nepřátelským ruským jednotkám, ale rozkaz k obraně ukrajinské země před nepřítelem nikdy nedostaly. Místo toho dostaly rozkaz zastavit palbu. Když však byli vojáci donuceni složit zbraně, stali se z nich zrádci Ukrajiny.

Vzpomínám si na záběry těchto událostí v médiích a na stud, který jsem cítila. Nechtěla jsem, aby tu Rusko bylo. Urážela mě lhostejnost ukrajinských úřadů vůči nám.

Vzhledem k událostem, které se odehrály, mě můj přítel z Černihiva požádal, abych jela za ním. Matka a sestra nechtěly. Bylo mi tehdy 17 let, nepracovala jsem, tak mi sám koupil letenky a začátkem března 2014 jsem odjela z Krymu do Semenivky v Černihivské oblasti.

Brzy poté začali na Krymu plánovat uspořádání nezákonného „referenda“, v jehož důsledku Rusko Krym anektovalo.

Moje matka v „referendu“ nejenže hlasovala ve prospěch Ruska, ale také sčítala hlasy ve volební místnosti. A pak mě přesvědčovala, abych se postavila na stranu Ruska s tím, že si to Krymčané přejí.

Znám jak ty, kteří do Ruska nechtěli, tak ty, kteří byli pro. V době „referenda“ jsem na Krymu nebyla. Vrátila jsem se později, abych složila zkoušky na střední škole, kde jsem studovala. Vysvětlili mi však, že nemohu navštěvovat výuku, dokud nedostanu ruské doklady. Tedy bez práva volby.

Vzpomínám si, jak se v roce 2014 na místním náměstí v Kerči konala shromáždění na podporu Ukrajiny a Ruska. Většinou mladí lidé podporovali proukrajinská shromáždění, zatímco starší lidé proruská. I když například moje babička byla proti Rusku, nechtěla, aby se Krym stal ruským. A když se tak stalo, stejně říkala, že by nebylo dobré žít v Rusku. Před „referendem“ se lidé báli, ale po něm se zdálo, že se jim ulevilo, že je naděje na „ruské zlepšení“. To byl názor starších lidí, zatímco mladí lidé si nemysleli, že nová vláda je bezpečná. Pro nás je Ukrajina o svobodě a evropských hodnotách, které nám byly blízké. Ty v Rusku nebyly.

Rusko pro nás bývalo dobrým sousedem. Krymčané navštěvovali své příbuzné v Rusku bez překážek, bez zbytečného papírování, bylo to pohodlné.

Dokonce si vzpomínám, že když jsme v mládí dostávali na Nový rok sladkosti, jeden dárek byl od tehdejšího ukrajinského prezidenta Leonida Kučmy a druhý od Vladimira Putina a nebylo to vnímáno jako něco, co by se vylučovalo.

Když jsem v osmnácti letech odjížděla z Krymu, jela jsem v podstatě kamkoliv, jen abych nemusela žít pod ruskou nadvládou,“ vzpomíná Anastasiia Kharchenko.

Stěhování do Černihivské oblasti

„Když jsem se v roce 2014 přestěhovala do Černihivské oblasti, začala jsem studovat na Černihivské průmyslové a ekonomické škole. Po jejím absolvování jsem se v roce 2017 přihlásila na Charkovskou národní univerzitu V. N. Karazina. V tom roce jsem také zjistila, že jsem těhotná.

Syna jsem vychovávala společně s manželem. A když syn trochu povyrostl, šla jsem pracovat do místního obchodu, protože nabídka pracovních míst v místě našeho bydliště byla minimální. Krátce před vypuknutím totální války jsem dala výpověď, byla jsem registrovaná na úřadu práce, pak jsem pracovala v kavárně a kvůli nevyplácení mzdy jsem skončila a zůstala doma.

Asi tři týdny před vypuknutím války se začalo projevovat společenské napětí a s manželem jsme cítili, že by válka mohla brzy začít. Začali jsme tedy nakupovat nějaké potraviny a odnášet věci do sklepa,“ dělí se o své vzpomínky Anastasiia Kharchenko.

2022: začátek totální války na Ukrajině

„Ráno 24. února nám zavolal manželův otec a oznámil nám zprávu o vypuknutí války. Pak se začaly ozývat výbuchy, protože jsme asi devět kilometrů od hranic s Ruskem. Během půl hodiny projížděly kolem našeho domu ruské tanky. Seděli jsme se synem v tmavé místnosti a dívali se na kreslené pohádky, abychom ho rozptýlili, což se později negativně projevilo na jeho zraku. Když se ozvalo ostřelování, sešli jsme do sklepa domu. Snažila jsem se být s manželem co nejklidnější, aby syn necítil úzkost a strach.

Od února do dubna 2022 byla Semenivka okupovaná. Neměli jsme žádné zásoby léků a potravin. A když je začali dovážet, vydávali je po dávkách. Vzpomínám si, že když syn onemocněl, běhali jsme po celém městě a hledali protizánětlivý lék. Nemluvě o lidech s chronickými nemocemi, kteří nemohli na léky dlouho čekat. O těch s kardiovaskulárními chorobami, kteří kvůli nedostatku potřebných léků prostě umírali na ulici. Stal se i případ, kdy se dvanáctileté dívce v důsledku hlasitého ostřelování zastavilo srdce a nepodařilo se ji zachránit. To byla hrozná věc.

Po událostech v Buči místní obyvatelé sledovali situaci a pohyb nepřátelských vojsk, všichni měli velký strach a nevěděli, co mají očekávat.

Jednoho dne, když jsem se vracela domů od manželových rodičů, kteří bydleli nedaleko nás, jsem poblíž místní správy uviděla pět silných mužů v uniformách FSB, kteří se, když mě uviděli, začali schovávat za auty, abych je po straně neviděla. Byl to šok, asi se báli místních obyvatel.

Když jsme byli okupováni, situace byla relativně klidná, asi jsme si zvykli. Ale když se ruská vojska začala stahovat z našeho území, udeřila na město ještě tvrději.

Do ciziny se mi ale nechtělo, protože jsme chápali, že kromě motivace potřebujeme i finanční podporu a také znalost jazyka a bydlení, abychom se nějak přizpůsobili novým podmínkám. Manželovi rodiče s námi z objektivních důvodů jet nemohli a sami bychom si těžko poradili. V té době pracoval v rodině pouze můj manžel a z tohoto malého množství peněz živil dvě rodiny. Za tyto prostředky jsme nemohli ani odjet a pronajmout si byt v jiném městě Ukrajiny,“ říká Anastasiia Kharchenko.

Úvahy o odchodu z Ukrajiny

„Když žijete dlouho ve válce, přestanete vnímat skutečnou míru nebezpečí, vaše psychika se přizpůsobí, zvyknete si. Neměli jsme v plánu odjet až do nového roku 2023. Pak začalo ostřelování Semenivky sílit. Dvě ze tří místních škol v naší blízkosti byly zasaženy nepřátelskou technikou. Denně bylo devět poplachů. Přišla doba, kdy jsme nemohli vzít dítě ani na dvůr vlastního domu a zůstávali jsme tři dny ve sklepě. Tehdy jsem si uvědomila, že žít tady začíná být ještě nebezpečnější. A tehdy jsem se rozhodla napsat kamarádce, která předtím odjela do Prahy a přemlouvala mě, abychom jeli. Po dlouhých rozhovorech s manželem jsme se rozhodli, že dítě kvůli jeho bezpečnosti odvezeme z města. Byl duben.

Jak mi kamarádka řekla, v Česku jí pomohli s hledáním bydlení a nějakou dobu poskytovali finanční pomoc těm, kteří se dostali do potíží, aby se lidé mohli přizpůsobit a najít si práci.“

Příjezd do České republiky

„Cestovali jsme odnikud nikam, aniž bychom plně chápali, co nás čeká. Do České republiky jsme dorazili 12. května 2023. V Praze nás přivítala kamarádka. Našla nám ubytování na ubytovně v Lysé nad Labem a pomohla nám vyřídit potřebné papíry.

Syn vzal stěhování klidně, neptá se, kdy se vrátíme, protože ví, že tu zůstaneme co nejdéle, protože na Ukrajině nejsou žádná bezpečná města. Po dvou měsících života v Lysé nad Labem jsme se rozhodli přestěhovat do Prahy, protože tamní životní podmínky byly po všech stránkách nejisté, výběr pracovních míst malý a já jsem nemohla pracovat dvanáct hodin bez dozoru a nechat syna samotného.

V té době jsem v Praze navštěvovala kurzy českého jazyka, takže vzhledem k okolnostem jsme se rozhodli odjet do Prahy a hledat si tam ubytování a práci. Poslední den kurzu jsem šla na pohovor do mateřské školy, abych syna zapsala, a náhodou jsem se dozvěděla o volném místě uklízečky. Práci jsem ochotně přijala, protože jsem byla ráda, že mohu být se synem. Se školkou jsem velmi spokojená, syn se pod mým dohledem rozvíjí.

Během naší nepřítomnosti na Ukrajině okupanti zasáhli dům vedle našeho a v místní nemocnici došlo ke dvěma incidentům, takže nevíme, co nás čeká dál.

Na konci léta dostal manžel povolávací rozkaz a šel do války. Chtěl jít na frontu ještě dřív, ale protože byl v naší početné rodině jediný pracující, dohodli jsme se, že sám od sebe na frontu nepůjde, ale pokud dostane povolávací rozkaz, půjde okamžitě bránit Ukrajinu. Teď je na vojně a volá nám, kdykoli je to možné. Chtěli jsme zůstat pět měsíců, víc ne. Doufali jsme, že na podzim bude klidněji a my se vrátíme domů,“ říká Anastasiia.

Rozhovory s matkou, která zůstala na Krymu

„Jela bych navštívit svou rodinu na Krym, ale jen jako host, protože ty lidi a místa už nevnímám tak jako dřív a cítím určitou zradu. V osmnácti letech jsem, dá se říct, odešla neznámo kam, protože jsem nechtěla žít pod ruskou nadvládou.

Když jsem po vypuknutí totální války vyprávěla matce o našich reáliích, slyšela jsem následující odpověď: ‚Přijeďte na Krym, tady je klid‘. A to v době, kdy je velké množství mých přátel na frontě a my jsme žili fakticky pod palbou. ‚Jak se máš, jak se má můj vnuk?‘ ptala se mě matka po telefonu. Začala jsem jí vyprávět o skutečné situaci. Že jsme pod neustálým ostřelováním, že její vnuk už tři dny nevyšel z domu. To, co jsem slyšela, bylo: ‚Zase o tom mluvíš... řekni mi raději, na jaké pohádky se dívá, co se naučil.‘ Takže pro ni je realita to, co se její vnuk naučil, a pro nás je to záchrana našich životů.

Když se máma dozvěděla, že jsem odešla do Česka, nechápala to, říkala, že se ze mě stala uprchlice, která nemá kde bydlet a nemá co jíst. Říkala, že místo toho můžu jet na Krym, kde budu mít všechno. Ale to se mi nechtělo.

Nemám žádné plány do budoucna, zůstaneme tady, dokud budeme moci pokrýt nezbytné životní potřeby. Teď máme na Ukrajině ještě nedotčený dům, ale nikdo neví, co se může stát zítra...,“ shrnula Anastasiia Kharchenko.

-------------------------------------------------------------------------

Анастасія Карченко родом з Криму. Після російської анексії у 2014 році вона покинула півострів і переїхала на північ України, на Чернігівщину. Але війна наздогнала її і там - у 2022 році область на кілька місяців була окупована Росією. Під враженням від цих подій Анастасія, її син і чоловік покинули країну і знайшли притулок у Чехії. Згодом її чоловік отримав повістку, і сьогодні він захищає Україну від російської агресії на фронті. Анастасія залишається в Празі і сподівається на возз‘єднання з чоловіком та на те, що їй буде куди повернутися.

Життя в Керчі, дитинство

Анастасія Харченко народилася 5 січня 1996 року в місті Керч АР Крим. ЇЇ вихованням займалася мама Олена Харченко, спочатку сім’я жила в гуртожитку, а коли дівчинці виповнилося 4 роки переїхали у власну квартиру. Мама певний час працювала за кордоном, тому, коли вона від’їздила Анастасія залишалася зі своєю хрещеною. Згодом мама вдруге вийшла заміж і тоді дівчинку залишали з вітчимом. В 11 років у Анастасії з’явилася молодша сестра. Після декретної відпустки Олена Харченко працювала в квітковому магазині. Пізніше - вихователем у місцевому дитсадку.

«Я дуже любила наші Азовське та Чорне моря. Щоліта ми їздили на море з травня до кінця вересня, цілий сезон. Найцікавішим для мене було море та різні історичні місця, проведення розкопок, цікаві знахідки у славнозвісному склепі Деметри, що в центрі Керчі. Я жила поблизу одного зі склепів. Їх було два: один справжній, де рівень води був достатньо високим, з великим відсотком вологості та настінними фресками, які могли осипатися, тобто там було небезпечно. Та інший склеп для туристів – так званий аналог склепу Деметри, в якому туристам проводили екскурсії. Нам, дітям, час від часу теж дозволяли проводити так звані розкопки, досліджувати різні історичні артефакти. Це була своєрідна гра, до того ж надзвичайно цікава!» – пригадує Анастасія.

Навчання у школі

«Я ходила до місцевої Керченської ЗОШ №2. У нас були дуже вимогливі вчителі, адже щоб отримати відмінну оцінку, треба було володіти неабиякими знаннями.Проте надалі таке виховання стало нам в нагоді. Навіть зараз я пам’ятаю чому нас навчали та послуговуюсь цими знаннями. Мова навчання була російська. Хоч державною була українська мова і всі документи були оформлені нею.

Лише мову та літературу та історію України викладали українською. Ми знаємо її добре, можемо спілкуватися, але міркувати ми звикли російською. Якщо російською я вільно володію, то українською спочатку маю згадати слово,  а потім вже сказати. Нас вчили любити Україну, але не вчили думати українською.

Щороку у школі нам видавали папірець, в якому батькам потрібно булу обрати додаткову мову навчання: англійська, кримсько - татарська чи українська. Тобто основною,ще раз наголошу, була російська. І тут постає риторичне питання: як державна мова може бути додатковою?! Звичайно, багато хто обирав українську, адже розуміли, що живемо ми в Україні і документи будуть на офіційній державній мові. Проте у нас не було ні однієї школи де мова навчання була кримсько-татарська, такий пункт був, але навіть вчителів, які б знали цю мову не було.Також було декілька шкіл з назвою: «Українська школа». Чула, що навіть після анексії Криму в цих закладах ще 2 роки викладали українську.

Також пригадую, як до нас у клас прийшов новий учень, котрий розмовляв українською з нетиповими для нас словами. Багато однокласників його виокремлювали певним чином і недолюблювали. Через декілька років цей хлопець почав повноцінно розмовляти російською. Та і загалом в Криму я майже не зустрічала людей, які б розмовляли українською.

Те, що я добре знала українську, це по праву заслуга вчителів. Вони старалися цікаво викладати україномовні предмети, але як на мене підводила сама шкільна програма, згідно з якою,в українській літературі, до прикладу, переважали твори емоційноважкі для сприйняття дітьми (туга,розпач,трагізм, поневіряння). Набагато цікавішою для нас видавалася світова література, в якій були представлені різні жанри, які легше і цікавіше сприймалися. До прикладу: читати «Гаррі Поттера» було значно цікавіше, аніж сприймати важкий і глибинний історичний контекст «Тараса Бульби».

Улюбленими предметами моїми були: історія, хімія, біологія та світова література»,- розповідає Анастасія Харченко.

Вступ до коледжу

«Після 9 класу, я намагалася вступити до медичного училища, проте, оскільки державних місць у нашому місті тоді не було, а оплатити навчання мама на той час не могла, оскільки була в декретній відпустці за сестрою, я не пішла туди навчатися.

Пізніше разом зі своєю подругою я пішла до одного з місцевих коледжів, де вона здавала вступні завдання, які я написала разом з нею також  і невдовзі нас обох зарахували на навчання до Керчинського політехнічного коледжу, де я почала здобувати освіту за спеціальністю «хімік-технолог». В коледжі я провчилася з 2011 до 2014 року. Після чого у зв’язку з переїздом в інше місто, подала документи до Чернігівського промислово-економічного коледжу», - переповідає дівчина .

Проведення незаконного «референдуму» Росією та анексія Криму

«На свій день народження 5 січня 2014 року, перед анексією Криму, я познайомилася з другом свого друга, який був родом з Чернігівської області, як надалі показало життя ця зустріч стала доленосною.

Повертаючись з Криму додому мій новий друг зателефонував та розповів про події, що в той час відбувалися в Києві на Євромайдані, де він також був. Пізніше, йдучи однією з вулиць свого міста, що поряд з автовокзалом, я помітила  групу людей, осіб з 60, у незнайомій формі, я в цей час я розмовляла зі своїм другом з Чернігова і кажу йому: а ти не знаєш, що ось це за форма і описую її, а у відповідь чую: «Так це ж російський казацький полк, а що він у Вас робить?».

Далі їхали численні ешелони військової техніки. І ми почали боятися що у Криму розпочнеться війна. Серед населення переважали песемістичні настрої, не знали чого чекати. Адже усі бачили страшні кадри з майдану. А ще кримчани боялися, що «можуть прийти вчити любити Україну», адже за словами моєї мами та старшого покоління, схоже відбувалося в 1993 році в Криму. Проте, якщо будучи меншою вірила в ці розповіді, то подорослішавши стала критично аналізувати сказане і чесно кажучи важко вірилося у те, щоб хтось приїздив,до прикладу, зі Львова в Крим, щоб примушувати розмовляти місцеве населення українською мовою.

Як потім вияснилося з новин центральних українських телеканалів не всі військові частини в Криму склали зброю, деякі продовжували чекати наказу від української влади чинити опір ворожим російським військам, проте наказу боронити українську землю від ворога вони так і не отримали. Натомість отримали наказ не стріляти. Однак, коли військових змусили скласти зброю - для України вони стали зрадниками.

Пам’ятаю кадри цих подій в ЗМІ та сором,який я відчувала. Я не хотіла,щоб тут була Росія. Мені було образливо за таку байдужість української влади до нас.

З огляду на події, які відбулися, мій  друг з Чернігова просив мене їхати до нього, мама з сестрою їхати не хотіли. Мені на той час було 17, я не працювала, тому він сам купив мені білети і на початку березня 2014 я поїхала з Криму в Семенівку Чернігівської області.

Невдовзі в Криму почали планувати проведення незаконного «референдуму», в результаті якого Росія присвоїла собі Крим .

Моя мама на тільки голосувала на «референдумі» за Росію, а й підраховувала голоси на дільниці. А потім переконувала мене перейти на бік Росії, мовляв кримчани цього хочуть.

Знаю і тих, хто не хотів в Росію і тих, хто був за. На момент проведеня «референдуму» я не була в Криму. Приїхала пізніше, аби здати сесію в коледжі де навчалася. Проте там мені пояснили, що я не можу ходити на навчання, доки не отримаю російські документи. Тобто без права вибору.

Пригадую, як  у 2014 році на місцевій площі в Керчі були мітинги на підтримку України та Росії. Здебільшого молодь підтримувала проукраїнські мітинги, а люди старшого віку – проросійські. Хоча, до прикладу, моя бабуся була проти Росії, дуже не хотіла аби Крим був російським, а коли це сталося, всеодно стверджувала, що жити в Росії не буде добре. Якщо до «референдуму» у людей був страх, то після ніби настало полегшення, з’явилася надія на «російське покращення».Так думали старші, натомість молоді нова влада не видавалася безпечною. Для нас Україна – це про свободу, європейські цінності, які нам були близькі. Чого не було в Росії.

Раніше Росія була для нас добрим сусідом. Кримчани безперешкодно їздили до рідних в Росію, без зайвих паперів, це було зручно.

Навіть пригадую, як в молодшому віці, коли нам давали цукерки на Новий Рік, один подарунок був від діючого президннта України Л. Кучми, а інший  від В. Путіна і це не сприймалося як щось окреме.

Поїхавши з Криму у 18 років я їхала фактично в нікуди, аби не жити під владою Росії» ,- пригадує Анастасія Харченко.

Переїзд до Чернігівської області

«Переїхавши до Чернігівської області у 2014 році я вступила на навчання до Чернігівського промислово-економічного коледжу. А по завершенню подала документи до Харківського національного інститу В.Н.Каразіна у 2017 році. Також цього року я дізналася,що вагітна.

Далі я займалася вихованням сина разом з чоловіком. А коли син  дещо підріс - пішла працювати до місцевого магазину, адже вибір роботи де ми жили був мінімальним. Незадовго до до початку повномасштабної війни я звільнилася,далі була на обліку в центрі зайнятості, потім працювала в кафе та через невиплату звільнилася і надалі була дома.

Десь за 3 тижні до початку війни почала виникати соціальна напруга, ми з чоловіком відчули, що незабаром може розпочатися війна. Тому почали закупляти деякі продукти та віднесли речі до підвалу», - ділиться спогадами Анастасія.

2022 рік: початок повномасштабної війни на Україні

«Вранці 24  лютого  нам зателефонував батько чоловіка та повідомив звістку про початок війни. Потім почали лунати вибухи, адже від нас до кордону з Росією відстань близько 9 кілометрів. Вже через пів години повз наш дім їздили російські танки. Ми з сином сиділи у темній кімнаті, щоб хоч якось його відволікти давали дивитися мультфільми, що згодом негативно вплинуло на його зір. Коли були обстріли ми спускалися у підвал дому. Старалися з чоловіком бути максимально спокійними, щоб син не відчував тривогу та страх.

З лютого по квітень 2022 року Семенівка була в окупації. Не було підвозу ліків та продуктів харчування. А коли почали привозити, то видавали дозовано.

Пригадую, коли син захворів ми все місто оббігали у пошуках зарознижувального препарату.

Не кажучи вже про людей з хронічними хворобами, котрі не могли довго чекати ліків, такі, що мали серцево-судинні захворювання, із-за відсутності потрібних лікарських засобів вони просто раптово помирали на вулиці. Був також випадок, коли у 12 річної дівчинки від гучних обстрілів зупинилося серце і її не вдалося врятувати. Ось це було страшно.

Після подій у Бучі, місцеві моніторили ситуацію, щодо пересування ворожих військ, всі дуже боялися і не знали чого очікувати.

Одного разу ,повертаючись від батьків чоловіка додому, котрі жили неподалік нас, я побачила поблизу місцевої адміністрації 5 кремезних чоловіків у формі ФСБ, які узрівши мене почали ховатися за своїм авто і направляти дула автоматів у мій бік. Це був шок.Видно так вони боялися місцевего населення.

Коли ми були в окупації, ситуація була відносно спокійною, певно ми частково звикли. А коли російські війська почали відходити з нашої території то завдавали ще більших ударів по місту.

Проте за кордон їхати я не хотіла, адже ми  розуміли, що окрім мотивації потрібно ще й фінансове підгрунтя, а також знання мови, житло щоб хоч якось адаптуватися до нових умов. Батьки чоловіка з нами поїхати не могли з обєктивних на те причин, а самі ми навряд чи впоралися. Працював в сім’ї на той час лише мій чоловік і на ці невеликі кошти утримував дві родини. За ці кошти ми не могли поїхати та зняти житло навіть в іншому місті України», - розповідає Анастасія Харченко.

Роздуми про від’їзд з України

«Коли ти тривалий час живеш в умовах війни, перестаєш відчувати реальний рівень небезпеки, психіка адаптується,ти звикаєш. До нового року 2023 ми не планували нікуди їхати. Далі почали посилюватися обстріли у Семенівці. У дві  з трьох місцевих шкіл, що були неподалік від нас влучила ворожа техніка. В день лунало по 9 тривог. Прийшов момент,що ми навіть не могли вивести дитину у двір власного будинку та по три дні сиділи в підвалі. Тоді прийшло усвідомлення, що тут жити стає ще небезпечніше. І тоді я наважилася написати своїй подрузі, яка раніше поїхала до Праги і вмовляла їхати мене. Після довготривалих розмов з чоловіком вирішили вивозити дитину з міста заради його безпеки. Це був квітень.

За словами подруги в Чехії допомагали з пошуком житла і певний час надавали фінансову допомогу, тим кому було скрутно, аби люди могли адаптуватися,знайти роботу».

Приїзд до Чехії

«Їхали ми по факту в нікуди, до кінця не розуміючи, що нас чекає. До Чехії ми прибули 12 травня 2023 року. У Празі нас зустріла подруга. Вона знайшла нам житло в гуртожитку в місті Ліса-над-Лабем та допомогла з оформленням необхідних паперів.

Переїзд син сприйняв спокійно, не запитує коли будемо повертатися, адже знає, що поки триває війна будемо по змозі тут, адже в Україні безпечних міст наразі немає. Проживши два місяці в Ліса-над-Лабем, вирішили їхати до Праги, оскільки умови проживання там були сумнівні в усіх сенсах, вибір роботи був малий, а працювати по 12 годин залишаючи сина самого, без нагляду я не могла.

На той час я їздила на курси вивчення чеської мови в Прагу, тому з огляду на обставини, ми вирішили їхати до Праги, шукати там житло та роботу. В останній день курсів я пішла на співбесіду в дитсадок, щоб записати сина і випадково дізналася про вільну вакансію прибиральниці. Я охоче погодилася, адже раділа, що  буду поруч з сином. Садочком я дуже задоволена, син розвивається та ще й під моїм наглядом.

За час нашої відсутності в Україні, окупанти влучили в будинок, що поряд з нашим, 2 прильоти було в місцеву лікарню, тому невідомо,що очікувати далі.

Наприкінці літа мій чоловік отримав повістку та пішов на війну. Він хотів йти на фронт ще раніше, але оскільки він був єдиним працюючим в нашій великій сім’ї, ми з ним дійшли згоди, що сам він не піде на фронт, але якщо прийде повістка – відразу піде захищати Україну. Зараз він воює,телефонує нам по можливості сам. Ми їхали з розрахунком на 5 місяців, не більше. Сподівалися, що осінню стане тихіше і ми повернемося додому»,- говорить Анастсія.

Розмови з мамою, яка залишилася в Криму

 «Я б поїхала до рідних в Крим та лише як гість, адже ті люди і місця вже не сприймаються як раніше, відчувається певна зрада. У 18 років я, можна сказати, поїхала в нікуди, адже не хотіла жити під владою Росії».

Після початку повномасштабної війни, коли розповідала мамі про наші реалії у відповідь чула: «Приїзди до Криму, у нас тут тихо». Це в той час коли велика кількість моїх друзів на фронті, а ми ходимо під прицілом зброї фактично.

«Як Ви, як онук?» - в телефонній розмові цікавилася моя мама.

Я починала розповідати про реальний стан справ:що у нас постійні обстріли, її онук вже три дні не виходив з дому на двір.

На що чула: «Знову ти про це...  розкажи краще ,які він мультики дивиться,що вивчив».

Тобто для неї дійсність - це що нового вивчив онук, а для нас - вберегти свої життя.

Коли мама дізналася, що я поїхала до Чехії вона цього не зрозуміла, говорила, що я стала біженкою, якій буде ніде жити та що їсти. Натомість, за її словами я могла б поїхати в Крим де у мене було б все. Проте я цього не хотіла.

Планів на майбутнє не будую, залишатимемося тут, поки зможемо покривати необхідні потреби для життя. Зараз у нас ще є неушкоджений будинок в Україні, але ніхто незнає, що може статися завтра...»,- підсумувала Анастасія Харченко.