Олександр (анонімно) Oleksandr (anonymous)

Мені було досить цікаво облаштовувати своє життя самому. Я був щасливий повернутися в Україну і бути в українському контексті. Мені дуже не вистачало саме цього середовища, людей, цього постійного зв’язку з подіями. Навіть коли перебуваєш за кордоном і розумієш, що в Україні відбувається якийсь обстріл, то дуже бентежить, що хтось відчуває ці наслідки, хтось відчуває ці емоції, а ти не відчуваєш. І ти губиш цей конект з середовищем. Я мав тільки деяких однокласників, з якими міг зустрічатись в Києві, ще тільки починаючи вступати. Перший рік у нас був навчання дистанційне. І, можна сказати, це теж період дуже класного самостійного формування себе і осмислення досвідів, які були. Я дуже вдячний батькам за те, що мені дозволили прожити самому цей період, повернутись в Україну. Батько за кордоном вже поїхав в рейс, на судно, а мама з сестрою залишались в Німеччині. Тоді пізніше я вже повертався до них на початку... можна сказати, на зиму. Поки ще мені було сімнадцять. Я ще один період прожив там, понад два місяці. Це був вже цікавіший і приємніший період за кордоном, так як було усвідомлення, що в мене залишається в Києві квартира і є зв’язок з тим місцем, що я в будь-якому разі сюди повернусь. Не було боротьби з мамою, з родиною про те, що мені точно треба повернутись. Тут вже була якась визначеність, яку не можна порушити.

Вже коли було усвідомлення того, що є російські обстріли неподалік від Маріуполя, є вплив їх [росіян], коли в місті почало з’являтись більше військових, почався активний опір російським військовим в Донецькій, Луганській областях — то більше ставалось розуміння того, що відбувається. В якійсь цій тривалості воно вже все викристалізовувалось в моїй голові і, напевно, в головах багатьох інших. До речі, згадав: навесні тоді чи на початку літа, якраз коли ставалася ця тимчасова окупація, в якийсь день в школі нас просто відправили додому, ми зібрали валізи, чогось пам’ятаю, але потім ці валізи не знадобились. Хоча знаю, що досить багато людей в той період виїхали з міста і потім повернулись за місяць-два. Тоді в родині якось не було цього дуже сильного усвідомлення того, що відбувається, і розуміння того, що треба робити, щоб перешкоджати цьому. Пам’ятаю, як мама на своїй роботі тиждень — та й, може, більше — розбирали згорілий міськвиконком, а саме шукали документи, які там згоріли. Як вона зараз ще говорить: тоді приходили викидали всі речі, бо все пахнуло димом. А тоді саме пам’ятним є початок [20]15 року. Це, напевно, один з найгірших днів — тоді, для міста часів до [20]22 року. Це 26 січня, якщо не помиляюсь, [20]15 року, коли росіяни сильно обстріляли мікрорайон Східний. А мікрорайон Східний — це якраз там, де була татова квартира, татових батьків квартира. Тоді вже був дідусь лише і прабабуся, яка жила також там. І тоді, на щастя, дідусь не постраждав, проте тоді загинуло більше ніж двадцять людей. Це були «Гради». І от тоді це було дуже шоковим для міста, бо тоді найбільше за весь той період з [20]14 року постраждали саме місцеві мешканці, звичайні мешканці, які не були залучені ні в які процеси. І тоді ставалось розуміння того, що це не десь далеко, а це близько і може бути завжди.

Напевно, якось політичні кордони — в дитинстві вони стають дуже поступово. Я пам’ятаю першу велику поїздку з родиною в Крим. В 2012 році. Це було розуміння українського Криму, безумовно. Проте я зараз не згадаю, чого воно було таким. Також там певні періоди свого життя проводила мама, коли працювала в літній період в молодості офіціанткою в одному з кримських закладів. Це такі теж історії. От чогось мені зараз дуже згадується: якийсь інтерес до економіки, до політики, до суспільного устрою в мене починався з дитинства, скоріш за все, це завдяки батьку. Бо його цікавили якісь наукові програми, знання про промисловість, про регіони частково. Я не скажу, що це була якась глибока цікавість, проте вона була. І, напевно, за допомогою розмов з ним я так поступово пізнавав якісь перші аспекти, розуміння, що таке Маріуполь, чого він такий, що таке Україна. І от чогось мені з дитинства дуже згадується, як я з захопленням збирав — але зібрав не всі — магнітики з йогурту «Растішка», коли там була серія магнітиків про регіони України. Кожен пазл цього регіону — він був з якимись символами цих регіонів. Пам’ятаю, зібрав декілька, але чогось в мене це залишилось в пам’яті як розуміння того, що Україна складається з певної кількості регіонів — і якісь межі географічні цього. Проте, безумовно, можу сказати, що культурне поле, ці розповіді бабусі й так далі — вони якось часто розмивали цю географію. Того що з дитинства було по телевізору... Це був такий короткий період, коли туди ще потрапляла якась російська частина телебачення. Пам’ятаю там якесь «Полє чудєс», яке йшло. Було якесь розуміння, якесь витання цього в просторі без меж, і це було дивно. Ну і, безумовно, російська мова, те, що багатьох цікавив російський культурний продукт, російські розважальні програми. Це розмивало межі. Пам’ятаю, коли батьки дивляться в дитинстві якусь «Нашу Рашу» — то це максимально дивно зараз сприймати. Тоді регіони, про які ти, здається, нічого не знаєш, але вони тобі дають якесь знання про те, що це щось може бути близьке і знайоме тобі. І ось в цьому якраз були ці «розривні» історії — в цій географії в голові. Напевно, що точно підтверджувало українську географію — це шкільна освіта з дитинства. Це все-таки безумовний вплив предметів «Я і світ»: по-різному в різні періоди освітньої програми називались, але такі, можна сказати, громадянсько спрямовуючі предмети, які намагаються в тобі виховувати і давати розуміння України, її строкатості, багатоманітності, території, об’єднаної якимись спільними ідеями. І в принципі, напевно, після початкової школи це точно усвідомлення України. На щастя, якось російський світ, код не сильно проникав в освіту шкільну.