Oleksiy Zakharkiv Олексій Захарків

* 1944

  • "Ну пам’ятаю, ви розумієте, в мене так було як, як в сні, шо…. Я бачив, бо ми, я ж кажу, шо наша хата стояла близько біля церкви. І я малим десь там бігав, бо мені вже, ну 3 роки було. Я бігав туда, видно, до, ближче коло, може до церкви. Я пам’ятаю хрест, великий хрест. Там в Росії ну, могили, і мале, а я думаю "де я то" в мене закарбувалося, шо такий хрест великий. І пам’ятаю, шо то був ше дзвін, дзвони, дзвони. Там десь, там вони чи низько були, шо то мама казала, шо я навіть то стукав, шоби воно дзвеніло, і той во. Але шо цікаво, шо я тут вже бігав, а я там, я вже повзати. Я вже не міг ходити. Я не знаю, як я, ми вижили. Мене, як ми були на тій заїмці, їсти не було шо. То ж колгосп, то ж не то шо на проїзводстві, шо там. Ті шо лишилися на проїзводстві, їм легше було. Бо вони місяць поробили, їм гроші давали. А тут давали, за радянських часів як було. Працював в колгоспі – розраховувалися тільки коли збирали урожай зерном, і там також зерном давали, а тут той во. І там ближче було село Покровка, то вже був другий район, то вже був Лєнінськ-Кузнєцький район, і моя сестра брала мене. От я також то за, за, запам’ятав також на все життя. Шо брала мене, бо я, вона на 10 років на мене старша була, і ми йшли в те село і там просили, просили милостиню. [...] І коли я перший раз... як ми були в тім селі... наївся того хліба, то чуть не помер…. Мама варила лебеду, жарила там якось, і кропиву. І спасли нас від голодної смерти, то, шо нас татари навчили їсти сусликів. Знаєте, шо таке суслики? По українськи ховрах. І потому ми навіть ті суслики ловили. Я особливо мав капкани, ставив само тако шоб, а вони ставали на задні лапки так, і свистіли, і так я йшов, і там де побачив, знаходив ту норку, і ставив капкани."

  • "На кожному вагоні були охоронники з енкаведисти, котрі не давали виходити на станціях, ну тільки було дозволено виходити одній людині, шоб там принести кип’ятку. І діти були разом з батьками там, і молоді люди. І єдине, шо от, мені, мені тоді було 3 роки, як виселяли, єдине шо в мене закарбувалося в пам’яті, шо я відчував, шо мені здавалось, шо то якийсь великий там коридор був, а то вагон. І я на перших порах як нас везли, я дуже хотів, плакав, хотів молока. І моло, ну, і шо в мне до сьогоднішнього дня, я от дивлюся як, наприклад, хтось полоще бульбу, і в мене така відраза викликає бачення, якби я хочу рвати. А виявляється, шо була така ситуація, шо ті конвоїри, котрі стояли на тих на вході в той вагон, хотіли там, бо багато було наших дівчат, ну не тільки було з Львівської, ну з Золочівського района, там ше були дівчата з Стрийського района. І вони хотіли там з ними колеґуватись. А вони від, ну не хотіли з ними ніякого стосунку мали, і вони взяли, навіть на станціях, заборонили тому нашому вагону, шоб люди виходили і брали воду. І коли вже я напри..., я хотів дуже пити, і не було води, а люди полоскали бульбу, і я ту воду пив, і отв мене до сьогоднішнього дня от така відраза до, в такі вот, як я бачу таку ситуацію."

  • "І старший брат – Захарків, Захарків Василь, він навчався в гімназії в Золочеві. Ну в той час, однозначно, шо наша сім’я не могла дати йому такої освіти, тому шо то всьо було, а ті брати, котрі були в Америці, помагали. І, ну брат, закінчив це, цю гімназію і я не всіх даних я не знаю, коли він, ну, вступив в УПА. І в 1945-му році, коли вже були москалі і на нашому подвір’ї була криївка, де в десь в січні місяці в гарнізон, котрий був майже так шли, коло, от я забув, ну наша коло церкви, і там кажуть, шо пересічна місцевість була. Там є такі рови і ліси близько, шо там в нас дуже сильний був от партизанський рух. З нашого села загинуло десь більше сорока хлопців тільки от в тім повстанськім руху. І вони оточили хату зразу, то видно була якась наводка чи невідомо як то. І то була зима, і всі, хто був з хати всі, ну всі повтікали, а лишилася тільки мама, мені тоді було, ну навіть, то я [19]44-го року… Я в колисці лежав, і ше був племінник, також такого ж віку як я бо старша сестра вже була замужем. А я родився дуже пізно, бо батька ше німці взяли в, на роботу як остарбайтера батька в Німеччину. І батько ше в Німеччині працював десь в Австрії більше 2-х років. І після цього як батько ше вернувся з Австрії, ше я вродився в [19]44-му році. І тоді вони почали шукати криївку, ну, ніхто, всі боялися в селі, обично, обступили, ніхто не приходив до сусідів. І вони дуже, фактично, знайшли тільки вихід з криївки, котрий був так більше, ну на господарці трошка дальше. І вони почали звідтам, боялися туда лізти, а почали збирати солому та шо була в тім, в стодолі, і сіно і туда кидати і підпалювати, шоби їх звідтам вони вийшли. Там було чотири хлопці, і коли той вони фактично то продовжувалося на протязі чотирьох днів, і вони не могли нічо зробити, потому вони почали бо то школа коло церкви, як завжди була школа, і там була студня, і вони з тої студні носили воду, і хотіли вилляти чи шось. Факт того, факт того, і тоді вони заставляли, ну примушували маму, шоби вона через той люк лізла в ту, ту криївку. Коли перший раз мама туда спустилася, то ті хлопці все, всі ще були живі. І питали чи вони можуть, каже, як чи вони могли вирватися. І мама каже, шо тут неможливо, тому шо тут кругом гарнізон стоїть. І тоді вона, коли вийшла, вони її питали, вона казала, шо там нікого нема. Тоді вони ше не вірили, факт того, шо вони на протязі цих днів постійно, ну всю солому і сіно спалили, викурюючи їх звідтам. Мама, туда її заганяли три рази, і коли вже третій раз, коли вони вже туда прийшла, вона казала, шо там нікого нема, то вже ті хлопці пострілялися. Вже той, вона казала, шо той ну Василь сидів вот так до стінки з пістолєтом, такий мав малий пістолет і вже… Ну один лишився, один лишився, і він фактично залишився живим, він вийшов. Його батько під час, коли були перші, як то в нас кажуть совєти, він був головою сільради, і німці його забрали і він пропав. І тому він мав підстави, я не знаю, як, ніхто не знає, шо там було, як то там відбувалося. І він, фактично, залишився живим. Після війни він був директором школи десь в Радехівськім районі, но його мама жила в селі, но він ніколи ні разу не приїжджав в село, і я його не бачив, і я його, ну фактично, не знаю. Тому шо після цього вже, коли вони хотіли там ті хлопці ше при чому, потому ше відстрілювалисі, і маму дуже потому почали бити, за то шо вона казала, шо там нікого немає. І так шо її так були побили, шо її вже причащали, думали, шо вона вже жити не буде. І ше один з тих їхніх командирів сказав, шоби маму застрілили, вивели її коло хати і її. Але той, я не знаю, хотів, каже: ´Я не можу брати на душу тих двоє малих дітей´. І, і мама лишилася жива."

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, 23.07.2021

    (audio)
    délka: 02:03:02
    nahrávka pořízena v rámci projektu Lost Childhood
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

„Сприймав я то, шо то Сибір то моя Батьківщина“ - виселений трирічним

Захарків Олексій (з лівої сторони) з другом Качан Ярославом, переселеним з Зборівського району. Сибір, с. Новопестери (тепер – Новопестерово) , Кемеровська область, 1953 р.
Захарків Олексій (з лівої сторони) з другом Качан Ярославом, переселеним з Зборівського району. Сибір, с. Новопестери (тепер – Новопестерово) , Кемеровська область, 1953 р.
zdroj: pamětník

Олексій Захарків народився 19 жовтня 1944 в с. Угорці та був наймолодшою, шостою дитиною в сім‘ї Івана та Матрони Захарків. До боївки УПА належав найстарший брат Василь, який загинув під час облави на криївку, яка знаходилась на сімейному подвір‘ї. У жовтні 1947 р. сім‘ю виселили в м. Прокоп‘євськ, Кемеровської області, РРФСР. Через стан здоров‘я батьків та смерть іншого брата - Миколи, на шахті, вони переїхали в сільську місцевість - спочатку в Новопестерево, а потім у Горскіно, Гур‘ївського району, де Олексій пішов до школи. У 1962 р. він разом з мамою повернувся в Україну. Після здобуття Україною незалежності та створення Спілки політв‘язнів був головою осередку Спілки на Сихові у Львові. У Сибірі залишилися брати та сестри Олексія.