«І в тюрмі, ще в слідстві, не суджена, мене беруть мити коридор. Мене і ще одну… І я зиркнула у смертну камеру. Ви знаєте, то нелегко було душею пережити. Камера вузенька, як двері. І посередині два бетонні стовпи. І між тими стовпами ланцюг, аби вони не мали ходу. То вони клячали – молилися. Всі четверо. Четверо їх було на смертну камеру. То вони молилися всі. Я подивилася. Мию дальше. Пізніше не було води, то нас випускали в баняки води принести в камеру. Бо в тюрмі давали воду в криницю. На подвір’ї тюрми в Коломиї була криниця. З тої криниці черпали воду і носили по камерах. Мене випускають. Ми пішли цю воду брати. І знов жахливе. Дивимося: кров по землі з головної брами, шо з таких самих коридорів іде і на подвір’я. Ця брама – кров, і дальше – кров. Куда дальше вже пішла – не знаю. І дивимося: розстрілювали отак: є стіна і так, як сходи, у долину опускається пару сходинок. І там стіна глуха, там нема ні дверей, нічого. Цього смертника, чи то буде дівчина чи хлопець, на ці сходи. – «Сходи!» Він тільки на сходи спускається – і там його розстрілювали. І тоді звідтам забирали. І кров текла, і ми це бачили.»
«І нас везли 17 добів. Було дуже тяжко, бо їсти нам в дорозі не давали… Ділилися. Добре, шо в нашому вагоні були люди господарські і вони більше хліба мали... Нам уже передавали. Ми на верхній полиці жили – я і Орест (це брат мій, теткин). І нас крихтами догодовували, бо уже свого нічого не було... Хто в поїзді умирав, то послідній вагон спорожнили, і там кидали трупи. Помирали діти, бо їсти не було шо, помирали старенькі, бо їм тяжко було, не могли дати собі раду. А коли ешелон зупинявся, тоді цих трупів десь дівали. Де – не знаємо… Тоді, вдень, конвой відкривав двері трошечки відсував і дивився на всіх. Питався, чи всі живі. А ми сиділи з братом, притулилися до тетки (тітки – Авт.) та й плачем – третій день нічо в роті не мали. А він каже: «Чого плачуть?» Молодий конвоїр. До речі, зі Східної України він був. – «Чого вони плачуть?» А люди кажуть: «Вони вже третій день нічого не їли». Він замкнув двері, пішов… Приніс кип’ятку і подав. Але як подавав, то зиркнув (подивився – Авт.) туда і туда по поїзді, бо він не входив у вагон. І подав. Люди вилляли, бо банячки ми мали, взяв хтось таки. І ми пили ту воду. То була переварена кип’ячена вода. І то нас урятувало. Це вже десь ми у Казахстані були.»
«Пішли ми туда – на сплав. Сплавляли. І раптом ріка виливає… Коли ми бродили – ті валянки зовсім мокрі. Ті штани – ватні, вже за черевики не говоримо. Ми прийшли на гору і кажем до конвоя: «Будем костер розкладати, вогонь, і будем сушитися». Якийсь старший конвой прийшов. Каже: «Дівчата, послухайте мене старого. Ви не висушитеся, ви лише розпаритеся, – а тіло деревляне, бо то в снігу бродилося і вата як набрала, каже, – ви і не вгрієтеся, і не просушитеся, а можете таку хоробу собі піднести! Ідіть, краще. Ви у русі, в тій дорозі, тіло ваше трошки розігріється і ті штани трошки нагріються. Ідіть, послухайте мене». Бог дав думку, шо це добра думка, і ми пішли. То ми прийшли у зону такі мокрі. Штани здали сушити. Ніхто нам їх не посушив, а ранком мокрі приносять знов одягати. Я буду мокре одягати? Давайте сухе! Не йду на роботу. Лишаюся. Це – відказ від роботи. Стаття. Приходить конвой, а перед конвоєм іде старший надзиратель, перевірку робить по бараках: хто вийшов, а хто лишився. І тут я лишаюся і ще кілька дівчат, але «блатні» не вийшли. А «блатні», шо їм? Оцей старший надзиратель підходить, а моє ліжко (нари) були у куточку. І він підходить до мене. Старався трошки скорше йти – я бачила через вікно. І підходить до мене… І питається мене («міняє платівку», бо ті підходять): «Чому ви не вийшли на роботу?» Я кажу: «Та дайте шось сухе одягнути! Ідіть ви, одягніть таке мокре! Ви шо собі думаєте?» І таки надзиратель каже: «Дайте їй сухі штани та черевики!» Дали. І нас кілька «політичних» в’язнів, бо в тому лагері були й «битовики», – ми вийшли.»
«З Франківська їхав жид з жінкою і дівчинкою маленькою – три чи чотири рочки. Три рочки, здається, було їй. Їхав, тікав на Буковину. Мав документи, оформлені. Його в Коломиї перестрівали, у Косові перестрівали, і в Кутах перевірку роблять документів. Все в нього в порядку. Лікар сам… Сказали йому (тут перевірка документів, жінка, дитина), наказали йому: «Зніми штани!» І це був документ. Він був обрізаний. І його вбивають. І жінку вбивають, і дитинку. Я не знаю, як вони вбивали. А у Кутах був жидівський цвинтар. Окопище називалося. Не цвинтар, а окопище. І їх завезли туда, скинули, а ранком, десь на другий день, мали їх там закопали на окопищу. Тут так: окопище і трошки підняття, центр Кутів. Тут уже наші люди жили. Чують наші люди, шо вночі плаче дитинка. Вийшли. На окопищі плаче дитина. Ну де ж українське серце витримає? Та пішли на то окопище вночі. Дитинка плакала, і забрали ту дитинку. Відкоськали (втихомирили – Авт.) в хаті, нагодували. Тій дитинці дали малу дозу чи якось, шо та дитинка не вмерла. Тих двоє умерло – тато з мамою. Вбили їх, а ця дитинка не знати яким чином… І ті люди хочуть цю дитину скрити (сховати - Авт.). Як дадуть у руки, шоб німець убив? Не дадуть! І коли німці роблять облаву, вони цю дитинку на ґанок виносять, там їй шось постелять. От мала дитинка якісь іграшки… Шоби німці не застали у хаті, бо розстріляють родину цілу. Німці розстрілювали, як десь у хаті приватній найшли, чи то будуть українці, чи поляк. А це були українці.»
«Як відбувається суд. Викликають по прізвищу і «с вєщямі». Судять. Дехто поодинокі. Засідають судді, високоповажні такі. Згори дивляться на нас як на «враг народу». Це підчеркують вони, шо ми зрадники… Декого судять одного, декотрі гуртами, бо в той час, коли мене судили, зі мною ще одну дівчину. Ми по справі не були, але вона підпілянка, і якогось хлопця ще судили разом з нами. Три. Засіло 17 трибуналів. У Коломиї засіло, бо стільки людей було судити. Кого попало вже судили. Судили по десятці, тоді норма була десятка, рідко хто діставав 15 каторги.»
Текля Тихан (Костинюк) народилася 28 липня 1926 р. у м. Кути Станіславського воєводства (тепер Івано-Франківська область). У десять років осиротіла, після чого Теклю взяла на виховання тітка. У квітні 1940 р. разом з тіткою вивезена на поселення у с. Троєцкоє Чарського району Семипалатинської області (Казахстан). У червні 1941 р. їм вдалося повернутись на Батьківщину. Під час нацистської окупації навчалась у промисловій школі м. Коломия. У 1942 р. вступила до підпільної націоналістичної організації «Юнацтво ОУН», де отримала конспіративне псевдо «Наталка». З 1944 р. працювала на пошті в Косові і, водночас, передавала інформацію для повстанців. У підпіллі була зв‘язковою Косівського району. В серпні 1945 р. заарештована військовими прикордонної дільниці НКВС у лісах поблизу м. Кути. Перебувала під слідством у Кутах та в Коломиї. Засуджена у листопаді 1945 р. до 10 років виправно-трудових таборів. У травні 1946 р. етапована з Пересильної тюрми № 25 у м. Львові на Сибір. Покарання відбувала у Красноярському краї (Сибір), з 1950 р. - у таборах особливого режиму на Балхаші (Казахстан). Звільнена у жовтні 1954 р., після чого деякий час жила в Караганді. Там одружилася з Олексієм Тиханом. У 1966 р. переїхала до м. Калуш. Тепер мешкає у м. Льовові.
Hrdinové 20. století odcházejí. Nesmíme zapomenout. Dokumentujeme a vyprávíme jejich příběhy. Záleží vám na odkazu minulých generací, na občanských postojích, demokracii a vzdělávání? Pomozte nám!
