Наталія Терамае Natalia Teramae

Ніхто не вірив доста, бо я ж кожного року збираюся їхати. То Марка продовжили контракт, то я вагітна. Коли дитина народилась, він вирішив взяти відпустку по догляду за дитиною, і йому ще раз продовжили, тут ковід почався. І вони [українська спільнота в Гельсінкі]: «Боже, Терамае, ти кожен рік їдеш і все одно тут лишаєшся». Я така: «Нє, я звідси поїду». Я думаю, що до останнього не вірили, що я просто виїду. Говорили багато: «Куди ти їдеш? Подумай про дітей. Це небезпечно. Що ти там будеш робити? Тут все стабільно. Де ти будеш працювати там?». Але мені ще сказали двоє українок… Одна каже: «Дуже добре». Вона з Харкова, каже: «Я не можу наважитися, бо дитина дуже погано реагує на це все, але це добре, що ви повертаєтесь, щоб для фінів був приклад, що наша країна і ми чогось варті, що ми не просто тут якісь, що немає нашої території». І дівчата деякі писали, що я дуже сильна, що це таке рішення, що вони би тоже хотіли, але не можуть наважитися на даний момент. Була, власне, в цьому всьому турбота. Турбота про те, що не як ми тут будемо… Знову ж таки, ми ж розуміємо, що коли ти слідкуєш за цим десь на відстані, ти не прожив цей досвід і не знаєш, то воно тобі видається таким, просто демонізується. Коли я вже тут була і жила і діти з чоловіком приїжджали кілька разів, тому більш-менш знайомий з цим досвідом, — він ясно що стрьомний. Стрьомно, да, а шо? Це правда. Але я просто зрозуміла, що або зараз, або вже всьо. Тому що старшому ось одинадцять років, він вже сильно вростає, я бачу, що діти просто стають іноземцями, як я це і передбачала, що може бути. Тому що ми з чоловіком дуже багато говорили про це, і я міркувала ще з часів, коли я в Штатах була, тому що знову ж таки, Америка, і в нього багато друзів різних національностей, і ми про це говорили: як діти хочуть дистанціюватися від батьків. Вони хочуть бути в його випадку американцями. Вони не хочуть бути корейцями, чи звідкись там, чи євреями. Так само я розуміла, що я тоді просто втрачу цей момент і в мене не буде контакту з дітьми, тому що діти будуть іноземцями, а я не стану іноземкою. Вибачте, будь ласка, а я просто не розумію сенсу народжувати дітей, якщо з ними не буде емоційної близькості. Ви будете жити на різних планетах.

Не було такої патріотичності. Я вже тоді зустрічалася зі своїм першим чоловіком, який жив в Києві, ми жили разом. Я була в такій більше інтернаціональній тусовці, тобто вони були різних професій і різних національностей, хлопці. А в квартирі ми жили із [журналістом] Іваном Яковиною. Так просто сталося, що Марк із Іваном знімали на Татарці квартиру. І ми з Іваном дуже багато дискутували. Іван — в нього мама росіянка, тато — українець. Іван тоді працював на «Лента.Ру». Іван взагалі такий… я про це говорю в сенсі тому, що ми не помічали багатьох загроз. Була повзюча така… оце захоплення росіянами. Скажімо, [політтехнолог Казбек] Бактурсунов, який був в «Комерсанті», запускав цей проєкт і тоді дав інтерв’ю BBC, українській службі. Інтерв’ю його навіть ще роздрукувала, лишила собі. Він розказував, що української журналістики не існує, українські журналісти — вони неосвічені, вони не ходять в театри, вони навіть не знають, як в ресторані користуватися виделкою і ножем. Я це інтерв’ю читала і думала: як можна було… напевно, треба показати ідіоту, що він ідіот. Але це завжди таке було з того боку: набирали менеджерів звідти, продюсерів, вони приїжджали і казали, що ти гавно, і потім приїжджали, це ж я в культурі працювала. Особливо це було помітно по російських зірках. Я пам’ятаю, Альона Бабєнко прієхала: «Ой, какие дурацкие вопросы, когда это закончится?». І ти ходиш на [кінофестиваль] «Молодість», і там сидить реально якась зірка західна, і на найбанальніше питання каже: «Боже, яке чудове питання, які ви класні журналісти». До речі, ще я про Демідову згадаю. Приїхала ж на «Молодість», росіян тоже ж привозили часто, і була Алла Демідова наша ж зірка тоже. Я не знаю, чого вона, якась була з нею пресконференція. І це вже тоді, до речі, був Путін. І я в неї запитала: «Як ви взагалі цьому, як культурна інтелігенція, протистоїте?». Тому що в Україні — це протести, це протестний такий шар. Вона на мене тоді дуже сильно нагримала, вона просто вийшла із себе, що вона про політику говорить не буде, «культура внє політікі», і вона достатньо зробила, щоб було про що з нею поговорити, а не про політику. І я пам’ятаю, що тоді наші, мої колеги якось на мене так дивились типу: «Що ти тут оце придумуєш?». Але це все були такі, скажімо, дзвіночки, на які ми, швидше за все, не звертали увагу, куди воно тягнеться. Це мова з Росії, російська, знецінення якесь звідти йшло: тобто ви недостатньо освічені, ви недонарод — оце failed state, який вони потім дуже сильно просували.

Ми були на Майдані як кореспонденти багато, тому що, знову ж таки, «Україна молода», підтримка Ющенка. Ми роздавали наші газети безкоштовно там людям, писали звідти репортажі. Було просто неймовірне піднесення. Моя родина там була також, і частина родини приїхала з західної України тоді, про це все описувалось, про людей. Це карнавальність. Можливо, тому що я ще була молода. Скільки — 24 роки. Ти відчував, що ми зможемо, ми зробимо. І трохи старші твої товариші були всі сильно включені в цю боротьбу. І тоді, коли вже була перемога Юща і коли була його інавгурація, — це було неймовірне піднесення. Ми були на Майдані Незалежності, фотографії полишалися, я дуже багато з цього всього полишала. У мене є цілий альбом цих артефактів, треба погортати і почитати. Воно лежить, і у мене немає часу це зробити. Тобто про це має бути окремо розмова. Пам’ять настільки, чесно кажучи, це все стирає, що я зовсім забула, наприклад, про цю «ніч довгих ножів», якось так вона називалася… Коли була бійка під ЦВК [Центральна виборча комісія] на бульварі Лесі Українки, і потім про це написав Володя Семків у фейсбуці, і я про це згадала, що ми там разом були. Дійсно, я там була, я це пам’ятаю, там було трохи стрьомно і страшно, тому що там були силовики. Але знову ж таки, це треба підіймати, читати статті, які ти тоді писав, і дивитися всі ці архіви, тому що, я не знаю, можливо, це здатність психіки така, що ти витісняєш негатив, оці страшні моменти ти витісняєш. Я пам’ятаю, в основном це піднесення. І коли ми були на Майдані під час інавгурації, було шампанське, ми випили всю пляшку з друзями там. До речі, з Любишем, з Іваном Любиш-Кірдеєм. І ми писали записки, щоб потім відкрити і подивитися, — наші очікування. Я десь недавно їх переглядала. Багато, звісно, було… тоді чомусь так було це — покладань і надій на президента. От ми тобі віримо… Чи це було створено політтехнологами — такий культ? Чи ми самі це створили? Це дуже неправильно, абсолютно. Ми вже це все розуміємо, тому що на одну людину не можна все покладати. У будь-якому випадку це провал. Або людина не справляється, або людина узурпує владу. Але це великі надії на майбутнє.

Це суржик. Тобто це Київщина, це такий суржик, який трохи там лишився: «дєлать»… Хоча школа — українська, і мову я дуже добре знала. А якщо ми, до речі, говоримо про мову, тобто ми суржиком, в школі — українською теж, але тут такий був момент, що коли приїжджали ми в Київ вже як старшокласниці, скажімо (ми їздили в Київ гуляти, електричка — це швидко доїхати можна було), то чомусь от різко, виходячи навіть на платформу, ми переходили на російську. Ми не домовлялись, нічого, це само собою розуміється. А російськомовність була присутня, якщо ти десь там в люди виходиш. В мене був щоденник, який я швидше за все суржиком писала, але я його знищила. Але я подивилась, наприклад, ми в останньому класі в школі писали такі зошити на пам’ять, такі історії, в більшості вони написані російською. Дехто писав українською, в більшості російською написано. І знову ж таки, я так міркую зараз, що якби не Могилянка, то, напевно би… Я так дивлюсь на своїх однокласників, які пішли в інші вузи і на роботи і які стали менеджерами якимись в Києві чи в Фастові в податковій, то вони більше російською. Хоча в домашньому — це українська, суржик.