Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Viktoriia Slyvka Вікторія Сливка (* 1989)

• 1989 - народилася у місті Харків, в УРСР.

• 2004-закінчила Харківську ЗОШ №124, вступила до Харківського гуманітарно-педагогічного коледжу

• 2008-почала навчатися в Харківському гуманітарно-педагогічному інституті

• 2010- завершилва навчання в інституті,отримала диплом «спеціаліста»

• 2015 - вийшла заміж та переїхала до чоловіка нам Західну Україну

• 2016 – народила старшу доньку Ксенію

• До 26 лютого 2022 року проживала з сім’єю на Західній Україні

• 27 лютого 2022 - приїхала з доньками до Праги

Український оригінальний текст слідує за чеським перекладом. (Ukrajinský originál textu následuje za českým překladem.)

Válka. Většina z nás o ní slyšela z vyprávění svých prarodičů. Zdálo se, že tyto hrůzné skutečnosti zůstanou navždy minulostí a jen paměť občas obnoví vizuální obrazy toho, co lidé zažili. Dne 24. února 2022 však byli Ukrajinci konfrontováni s novou a nevyhnutelnou realitou, na kterou nebyl nikdo připraven. V tento den vletěla válka jako studená vánice do domovů ukrajinských občanů a donutila je třást se strachy a zachraňovat to nejcennější, co mají – svůj život.

Dětství

Victoriia Slyvka (Vasjurenko) se narodila 3. srpna 1989 v Charkově. Viktoriini rodiče, Oleg a Iryna Vasjurenkovi, studovali na Charkovské univerzitě V. N. Karazina, kde se seznámili. Její matka v té době studovala filologii a otec se učil profesi hydrogeologa. Studentská láska později vyvrcholila sňatkem.

Dětství v devadesátých letech bylo pro Viktorii a jejího mladšího bratra Denyse bezstarostné a šťastné. Díky lásce rodičů a jejich úsilí děti nepocítily nikdy těžké chvíle hospodářské krize, která v té době probíhala. Rodina bydlela nedaleko stanice metra Heroiv Truda, která ohraničuje severní část čtvrti Saltovka směrem na Belgorod.

„Jako všechny děti jsem chodila do školky a pak do školy. Přestože byl Charkov považován za převážně ruskojazyčné město, vždy jsme měli nezpochybnitelné právo zvolit si jazyk komunikace a vzdělávací instituce. Já jsem například studovala na charkovské střední škole č. 124 s ukrajinským vyučovacím jazykem. Učitelé, kteří tam působili, měli pozitivní vliv na pěstování vlastenectví a lásky k naší rodné zemi. A ukrajinština byla naším hlavním jazykem, jak to má být. Moje školní léta byla šťastná, všichni se rádi učili a snažili se ve škole dobře prospívat. Mými oblíbenými předměty byl ruský jazyk a světová literatura a měla jsem výborné známky,“ vzpomíná Viktorie Slyvka.

Škola jí připadala poměrně intenzivní a zajímavá. A její rodiče zase všemožně přispívali k všestrannému rozvoji dívky a jejího mladšího bratra. Děti navštěvovaly různé oddíly a kroužky, učily se cizí jazyky a tvořivě se rozvíjely. Často Viktoriia s rodinou jezdila tábořit na ukrajinský, neokupovaný Krym, kde si užívali přírody a skvěle se bavili.

Po ukončení deváté třídy začala Viktorie v roce 2014 studovat na Charkovské humanitární a pedagogické škole. Tam na zvídavou dívku čekal zajímavý, intenzivní začátek, kde kromě studijních úspěchů získala řadu sportovních a choreografických ocenění.

Po absolvování pedagogické školy pokračovala ve studiu na stejném Charkovském humanitárním a pedagogickém institutu, kde získala titul v oboru tělesná výchova. Po ukončení studia v roce 2010 pracovala chvíli ve škole, poté jako kulturní organizátorka na domovské univerzitě a následně na umělecké škole.

V roce 2015 se Viktoriia seznámila se svým budoucím manželem a brzy se přestěhovali na západní Ukrajinu. Později se manželům narodily dvě dcery – Ksenia a Veronika.

Znepokojivé události roku 2014. Neúspěšný pokus o obsazení Charkova

„Nevíme, kdy byl plán na obsazení naší země připraven. Ale zejména pro Charkov byl významný rok 2014, kdy se město téměř podařilo ovládnout. Charkov měl vždy status ruskojazyčného města, a přesto jsme byli a zůstáváme součástí Ukrajiny.

Vzpomínám si na události z 1. března 2014, kdy nepřítel plánoval obsazení našeho města. Obyvatelé Charkova však udrželi obranu a zabránili tomu. Můj bratr byl mezi těmi statečnými dušemi, které bojovaly za právo žít ve svobodném ukrajinském Charkově. Ten den jako zázrakem přežil. Dlouho se neozýval, protože se musel stejně jako ostatní aktivisté skrývat před skupinami okupantů. Po událostech, kterými musela naše rodina projít v obavách o Denysův život, věříme, že má bratr dvoje narozeniny: 1. března, kdy bránil město a přežil, a 2. března, kdy se vlastně narodil.

Před válkou jsme Rusy považovali za bratrský národ. Mnoho charkovských příbuzných žilo v Rusku, včetně těch našich. Po událostech v roce 2014 však komunikace s našimi ruskými příbuznými, kteří proti nám agresivně vystupovali, z jejich iniciativy ustala, a to bez jakéhokoli důvodu či vysvětlení.

Události roku 2014 také hodně změnily myšlení obyvatel Charkova. Zejména začalo nové kolo oživování ukrajinské identity, národního vědomí, svébytnosti a nastolování vlastenectví v Charkově. Na veřejných místech bylo stále častěji slyšet náš rodný, slavičí jazyk. Lidé se sjednotili v zájmu dobré budoucnosti.

V předvečer vypuknutí války jsem znovu mluvila se svou babičkou Alexandrou Konstantinivnou, která mi stejně jako v dětství vyprávěla o událostech druhé světové války, jichž byla svědkem. Ale i jako dospělé mi všechny ty příběhy připadaly jako nějaký dobrodružný film. Nedokázali jsme si představit, že se brzy podobná realita objeví i v našem životě,“ říká Viktoriia Slyvka.

Ráno 24. února

„Na ráno 24. února si vzpomínám velmi dobře. Tehdy jsme s rodinou ještě žili na západní Ukrajině. Když jsem zvedla telefon, viděla jsem častá oznámení a moje messengery byly plné zpráv. Aniž bych si hned uvědomila, co se děje, rychle jsem zavolala své matce, která žila v Charkově.

Ráda bych podotkla, že v předvečer té strašné zprávy panovala v našem městě napjatá, emočně tíživá atmosféra, jako by existovala předtucha něčeho nevyhnutelného. Na sociálních sítích i v reálném životě panovala panická nálada. Přesto nikdo nečekal to, co se 24. února stalo.

Podle mé matky se první výbuchy ozvaly ve čtyři hodiny ráno nedaleko našeho domu v severní čtvrti Saltovka. Lidé zpanikařili a utíkali co nejrychleji do lékáren, obchodů a bankomatů. Můj bratr Denys se v předvečer války doslechl o možném útoku, a tak když válka začala, požádal maminku, aby se rychle sbalila a odjela s ním do Charkovské oblasti, k rodině jeho ženy, na bezpečnější místo.

Pak začalo obsazování a zabírání části Charkovské oblasti, včetně takových osad, jako je Izjum, Kupjansk a Balaklija. Řada mých přátel, kteří žili na těchto okupovaných územích, říkala, že jediné místo, kam mohli odejít, aby si zachránili život, bylo Rusko. A mnozí z nich nebyli ani požádáni o souhlas, ale byli násilně odvezeni do té cizí země. Přestože je Charkov stále svobodným ukrajinským městem, ostřelování ze strany Ruska neustává, město je nadále ničeno, a co je horší, civilisté nadále umírají,“ konstatuje smutně Viktoriia Slyvka.

Odjezd do České republiky

„Ranní rozhovor s matkou 24. února a popis situace v zemi ovlivnil mé rozhodnutí opustit Ukrajinu. Můj manžel v té době pracoval v České republice, a tak jsme s dcerami odjely za ním. V prvních dnech nebylo snadné odjet, protože na celé Ukrajině bylo v té době hlasité ostřelování a nebylo jasné, jak se události budou vyvíjet. Nevěděli jsme jistě, co nás čeká, ale vnitřní pocit nám říkal, že jako rodiče musíme své děti chránit.

Cesta do Prahy byla psychicky náročná, protože hranice byly přeplněné plačícími ženami s dětmi, které se zoufale vydávaly do neznáma, aby zachránily život svůj i svých dětí. Když jsme dorazili do České republiky, uvědomili jsme si, že jsme v bezpečí. Abych však byla upřímná, stále mám z rána 24. února nepříjemný pocit, jako bychom tam stále byli a čas se zastavil.

Chtěla bych také poděkovat za neuvěřitelnou pomoc z České republiky, včetně možnosti žít pod klidným nebem. Ale bez ohledu na to, jak dobře se tu mám, mé srdce a mysl jsou doma na Ukrajině. Děti teď chodí do české školy, učí se jazyk, celkově je vše velmi dobré, ale stále se jim stýská po rodině a kamarádech a zajímá je, kdy se vrátíme domů.

Já, jako jedna z mála, jsem měla velké štěstí, že jsem v Praze našla práci ve svém oboru. Po pohovoru na české škole jsem byla přijata jako asistentka pro ukrajinské děti. Jelikož je ve škole hodně dětí z Ukrajiny, byla tato pozice potřeba, aby se usnadnila adaptace dětí, které dočasně změnily zemi pobytu. Děti, které sem přišly, jsou vzhledem k okolnostem v těžkém psychickém stavu, ale naším úkolem je podpořit je, pomoci jim a motivovat je.

Stejně jako všichni Ukrajinci věřím ve vítěznou sílu pravdy a dobra a v to, že všechny zkoušky, kterým naše země čelí, brzy skončí. Nejhorší je, že tolik laskavých, skvělých a úžasných lidí zemřelo a bohužel stále umírá při obraně celého ukrajinského národa před strašnými ruskými vrahy. Jediné, co nám všem podle mého názoru dodává sílu, je víra v zasloužené vítězství ukrajinského lidu a vědomí, že tyto bolestné ztráty našich obránců a civilistů nebyly zbytečné. Vždyť ti lidé museli bojovat za skutečné právo na svobodný život, bránit svou vlast,“ shrnula Viktoriia Slyvka.

-------------------------------------------------------------------------------------------

Війна... про неї більшість з нас чули з розповідей бабусь та дідусів. Здавалося ті страшні реалії назавжди залишаться у минулому і лише пам’ять час від часу відтворюватиме візуальні образи, того, що пережили люди. Проте 24 лютого 2022 року українців віч-на-віч зустріла нова неминуча реальність, до якої ніхто не був готовий. Цього дня війна залетіла холодною хурделицею у домівки громадян України, змушуючи їх тремтіти від страху та рятувати найцінніше - ЖИТТЯ.

Дитячі роки

Вікторія Сливка (Васюренко) народилася 3 серпня 1989 року у місті Харків. Батьки Вікторії Олег та Ірина Васюренко началися в харківському університеті ім. В.Н. Каразіна, де і познайомилися. Мама на той час здобувала філологічну освіту, а тато опановував професію гідрогеолога. Студентське кохання згодом увінчалося шлюбом.

Дитинство в 1990-х роках для Вікторії та її молодшого брата Дениса було безтурботним, щасливим. Завдяки батьківській любові та їх старанням, діти не відчували часом складних моментів економічної кризи, яка була на той час.Сім’я жила неподалік станції метро «Героїв праці»,що межує з районом північної Салтівки, в напрямку Бєлгорода.

«Як і всі діти я ходила в дитсадок, потім в школу. Не дивлячись на те, що Харків вважали переважно російськомовним містом, у нас завжди було беззаперечне право обирати мову спілкування, навчальні заклади. Я, до прикладу, навчалася в україномовній Харківській загальноосвітній школі № 124. Педагоги, котрі там працювали, позитивно вплинули на виховання у нас, учнів, патріотизму, любові до своєї рідної країни. А власне українська – була для нас основною мовою, як і належить. Шкільні роки були щасливими, усі тяжіли до знань, старалися добре навчатися. Моїми улюбленими предметами були російська мова та зарубіжна література, вчилася на «відмінно»»,- пригадує Вікторія.

Навчання у школі було досить насиченим та цікавим для дівчини. А її батьки, в свою чергу, всіляко сприяли всебічному розвитку дівчини та молодшого брата. Діти відвідували різноманітні секції, гуртки, вивчали іноземні мови та творчо розвивалися. Часто Вікторія з сім’єю ходили в похід до українського, не окупаваного Криму, де вдавалося насолодитися природою та цікаво відпочити. 

Після завершення 9 класу, у 2014 році, Вікторія почала навчатися у Харківському гуманітарно-педагогічному коледжі.Там, на допитливу дівчину чекало цікаве, насичене начання, де окрім освітніх здобутків, вона отримала низку спортивних та хореографічних нагород.

Після закінчення педагогічного коледжу, Вікторія продовжила навчання у цьому ж Харківському гуманітарно-педагогічному інституті, здобуваючи фах «вчителя фізичної культури». Після випуску у 2010 році,певний час працювала у школі, далі в рідному університеті культорганізатором, а після - у школі мистецтв.

У 2015 році Вікторія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком та невдовзі переїхала на Західну Україну. Згодом у подружжя народилося дві донечки: Ксенія та Вероніка.

Тривожні події 2014 року. Невдала спроба захопити Харків

«Ми не знаємо коли був готовий план захвату нашої держави. Але зокрема для Харкова був знаковим 2014 рік, коли місто ледь не взяли в окупацію. Харків завжди мав статус російськомовного міста та попри це ми були і залишаємося частиною України.

Пригадую події 1 березня 2014 року, коли ворог планував захопити наше місто. Проте харків’яни тримаючи оборону, не дали цього зробити. Серед тих сміливців, котрі виборювали право жити у вільному українському Харкові був і мій брат. Він тоді дивом лишився в живих. Довго не виходив на зв’язок, бо довелося переховуватися, як і іншим активістам, від угрупувань загарбників. Після тих подій, що прийшлось пережити нашій сім’ї, хвилюючись за життя Дениса, ми вважаємо, що він має два дні народження: 1 березня, коли обороняв місто і залишився живим та 2 березня, власне.

Раніше, до початку війни, ми вважали росіян братнім народом. Безліч рідних харків’ян проживали та проживають в Росії, в тому числі і наші рідні. Проте після подій 2014 року спілкування з агресивно налаштованими проти нас російськими родичами - припинилося, з їх ініціативи, без причин і пояснень.

З огляду на події 2014 року багато що змінилося і у свідомості харків’ян. Зокрема розпочався новий виток у відродженні української самобутності, національної свідомості, ідентичністі, утвердження патріотизму в місті Харків. В громадських місцях все частіше лунала наша рідна, солов’їна мова. Люди згуртувалися заради прекрасного майбутнього.

Напередодні повномасшабної війни, я вчерговий раз розмовляла зі своєю бабусею Олександрою Костянтинівною, котра так як і в дитинстві, переповідала мені про події ІІ світової війни, свідком якої вона була. Та навіть у дорослому віці всі розповіді були схожими для мене на якийсь пригодницький фільм. Ми не могли уявити, що незабаром схожа реальність буде і в нашому житті» - ділиться спогадами Вікторія Сливка.

Ранок 24 лютого

«Я дуже добре памятаю ранок 24 лютого. В той час я зі своєю сім’єю як і до цього проживали на Західній Україні. Взявши до рук телефон, я побачила часті сповіщення, у месенджерах рясніла стрічка новин. Не відразу зрозумівши ,що відбувається я хутко зателефонувала мамі, яка жила в Харкові.

Хочу зазаначати: напередодні страшної звістки, у нашому місті серед населення панувала напружена, емоційно важка атмосфера, ніби було передчуття чогось неминучого. І в соцмережах і в реальному житті відчувався панічний настрій. Та навіть попри це, того, що сталося 24 лютого ніхто не очікував.

За словами мами о четвертій ранку пролонунали перші вибухи недалеко від нашого дому в районі північної Салтівки. Почалася паніка серед людей, всі чимдуж бігли до аптек, магазинів та банкоматів. Мій брат Денис, напередодні війни чув про можливий напад, тому, коли почалася війна, попросив маму швидко зібрати речі та їхати з ним в Харківську область, до рідних його дружини,в безпечніше місце.

Далі почалося захоплення та окупація частини Харківської області ,зокрема таких населених пунктів як Ізюм, Куп’янськ та Балаклія. Низка моїх знайомих, котрі мешкали на цих окупаваних тереторіях розповідали, що єдине куди їм дозволяли виїхати, аби врятувти життя – до Росії. А у багатьох навіть не питали згоди, а примусово вивозили на чужину. Попри те, що Харків і дотепер залишається вільним українським містом, обстріли з боку Росії не припиняються, місто продовжують руйнувати та, що саме страшне – продовжують гинути мирні люди»,- з сумом зазначає Вікторія.

Від’їзд до Чехії

«Ранкова розмова з мамою 24 лютого та опис ситуації довкола країни вплинув на моє рішенення про від’їзд з України. Чоловік на той час працював в Чехії, тому я з доньками відправилися до нього.Виїхати в перші дні було не просто, оскільки обстріли в той час гучно лунали по всій Україні, було не зрозуміло як далі розгортатимуться події. Ми не знали напевне що нас чекає, але внутрішнє відчуття підказувало, що ми як батьки маємо захистити своїх дітей.

Морально тяжким видався шлях до Праги, адже кордони були переповнені жінками з дітьми, які плакали, від безвиході, їдучи у невідоме, заради того, щоб вберегти своє та життя дітей. Приїхавши в Чехію ми зрозуміли,що знаходимося в безпеці. Проте чеснокажучи і дотепер не покидає тривожне відчуття ранку 24 лютого, здається ніби ми залишилися там, а відлік часу зупинився.

Принагідно, хочу подякувати за неймовірну кількість допомоги зі сторони Чехії, а зокрема можливості жити під мирним небом. Але якби не було добре тут думки і серце вдома - на Україні. Зараз діти ходять до чеської школи, вивчають мову, все загалом дуже добре, проте всеодно вони сумують за рідними та друзями, а також цікавляться коли поїдемо додому.

Мені, одній з небагатьох, дуже поталанило знайти роботу в Празі за фахом. Пройшовши свівбесіду в одній з чеських шкіл, мене прийняли на посаду асистента для українських дітей. Оскільки тут багато школярів з України виникла потреба в цій посаді, аби полегшити адаптацію дітей, котрі тимчасово змінили країну проживання. У дітей, котрі приїхали непростий психологічний стан в силу обставин, але наша задача підтримувати їх, допомагати, мотивувати.

Я, як і всі українці, вірю у переможну силу правди, добра, що всі ті випробовування, які випали на долю нашої держави скоро закінчаться. Найстрашніше те, що стільки добрих, світлих, чудових людей загинули і на превеликий жаль, продовжують гинути, захищаючи увесь український народ від страшних російських вбивць. Єдине, на мою думку, що додає сил усім нам – віра у заслужену перемогу українського народу та усвідомлення того,що ці болючі втрати наших захисників та мирного населення не були марними.. Адже людям довелось виборювати істинне право на вільне життя,захищаючи свою рідну землю...»,- резюмувала Вікторія Сливка.