Володимир Семків (* 1929)

Володимир Семків

 

«Ніхто не думав, що до нас прийде радянська влада»

• народився у 1929 р. у м. Жовква на Львівщині
• був зв’язковим УПА
• у 1950 р. разом із сім‘єю депортований на Далекий Схід (поселення Парин)
• 15 лютого 1952 р. заарештований за розповсюдження повстанських листівок
• у червні 1952 р. засуджений на 25 років  ув’язнення у концтаборі м. Балін за статтею «антирадянська пропаганда»
• у 1956 р. після амністії повернувся на поселення Парин до батьків
• у 1969 р. повернувся на Батьківщину
• мешкає у м. Жовква

 

 Володимир Семків народився у м. Жовква на Львівщині. Був єдиною дитиною у сім’ї Степана та Юлії Семківих. Батько Володимира (колишній солдат австрійської армії) працював у кооперативі, мати займалася домашнім господарством. Три роки хлопець навчався у початковій польськомовній школі м. Жовква.

 

«Навчання було тільки польскою мовою. Пізніше, у 39-му році на весну (ше Польща була), то організували одну годину української. І я вчився одну годину українською мовою, а так всьо було польскою мовою. Української школи в Жовкві взагалі не було. У Львові я чув, шо була така «Рідна школа», а тут не було української школи.»

 

Дитинство Володимира до початку Другої світової війни у 1939 р. пройшло у поліетнічному містечку. Тут співмешкали люди різних національностей, більшість з яких були українцями, поляками та євреями.

 

«Я пам’ятаю, хтось рахував, якшо розділити на 3 національності, то всіх було порівну: третя частина була польського населення, третя частина – українського, а третя – жиди… Не можна сказати, шо дуже лояльно між собою жили українці з поляками… Були і ворожі настрої. Особливо не добре відносилися до наших вчителів. Відносилися досить вороже поляки. І ше якшо наші свята: день народження Коновальця, чи день народження других таких наших, то нам забороняли їх. Навіть розганяли. Поліція польска розганяла. Я ходив завжди до народного дому. Якась вистава було, то я завжди з татом ходив… Поляки так само недолюблювали жидів. А жиди, то, звичайно, вони тільки торгівля, гандиль і більше нічо їм в голові не було. Йому байдуже було (жидові), чи в нього купит поляк, чи в нього купит українець шось. Йому аби торговля йшла.»

 

Після приходу «перших совітів» у м. Жовква Володимир Семків став свідком репресій, які застосовувала радянська влада проти місцевого населення.

 

«Багатих людей і польські родини були вислані в Сибір. І наші родини, такі як вони називали куркулі, так само були вислані на Схід.»

 

Прихід німецької армії, яка зайняла територію Західної України на початку війни, населення сприйняло з новими надіями на краще життя.

 

«Зразу люди дивили сі на німців з надією, шо може трошки буде легше жити. Та й люди боялися отих вивозів. Страшно людей вивозили ше в 41-му і в 40-х роках. Дуже багато людей вивезли ті більшовики. То люди німців зустріли так би сказати з якимсь облегшенням. Шо бодай того не буде. А німці так само нам нічо доброго не принесли… я би не казав, шо німці шось таке добре… Особливо люди, котрі були в німецьких концтаборах, нічо доброго про них не говорять. Тільки з поганої сторони можна було чути розмову про німців.»

 

Роки німецької окупації у житті Володимира позначилися  новою зміною окупантів, полегшенням життя порівняно з першою радянською окупацією і формуванням руху Опору серед народу.

 

«Та вже розмови про УПА були ше й при німцях. А вже на повну пару йшла організація УПА спочатку радянської влади, 44-й рік. От так-во восени, осінь то була.»

 

З початком другої радянської окупації в 1944 р. знову розпочалися зміни у житті людей.

 

«Відразу далася чути недостача продуктів. Дефіцит всього… Хто співпрацював з німцями, то вони в 44-му році всі драпанули на Захід. Майже всі. Хіба, може, якийсь дурний остався, то той пізніше попав в концлагер.»

 

У 1946 р. Володимиру вдалося закінчити школу. Тоді ж хлопець розповсюджував антирадянські листівки.

 

«Мій батько був зв’язаний з хлопцями УПА ше від 44-го року. Від 43-го навіть був зв’язаний з ними… І до того часу, поки нас не вивезли, тато був зв’язаний з ними дуже тісно. То були всі хлопці з 21-, 22-, 23-, 20-го року. А я вже зв’язався по слідах батька. І мені запропонували розповсюджувати листівки.»

 

Наприкінці 1949-го року вночі до помешкання сім’ї Володимира зненацька ввірвалися радянські офіцери, наказали збиратися. За 2 години людей з майном, яке вдалося зібрати, відвезли в тюрму на вул. Замарстинівській у місті Львові.

 

«Завезли в тюрму, де одні камери. І там в кожну камеру по 3-4 сім’ї. Люди спали на підлозі. Там ті жилізні койки, то на койках своє розклали. Свої матраци хто мав, порозкладали. І там спали. І так рівно місяць. З 1 січня п’ятидесятого року. Той останній вивіз. То нас тим останнім вивозом вони вивезли.»

 

Через місяць сім’ю Семківих у «вагоні-телятнику» депортували на Далекий Схід. Люди опинилася на поселенні Парин за 12 км. від м. Комсомольськ-на-Амурі. Там Володимир працював на лісоповалі.

 

«Рівно через місяць ми доїхали до Комсомольська-на-Амурі. І тут об’явили, шо дальше вже нема дороги . Вже дальше Охотське море і так далі. А там санки і коні… І нас на кожні санки по одній сім’ї. А тих санок нагнали може зі 100… І всьо майно на ті санки. Хто міг, то йшов, а хто не міг, то посадили на ті санки. Той кінь волік. І так вони розгружали десь добу цілий ешелон… А там були бараки пусті. І вони їх всіх туда поселили. Бараки були закинені десь може років 2-3. В тих бараках ніхто не жив. Там були зеки… А нас там поселили, напхали ті бараки. Вони секціями називали ті бараки. В таку секцію 10 родин, 15 родин. І то не в оден, а в два яруси то всьо.»

 

15 лютого 1952 р. після двох років роботи на поселенні В. Семківа звинуватили у розповсюдженні повстанських листівок, нібито знайдених у батьківській хаті в м. Жовква. З м. Комсомольськ-на-Амурі його перевезли до м. Хабаровськ, де утримували 2 місяці.

 

«То була така система, шо вона мусіла когось посадити. Бо то були антирадянські листівки. Було їх 78. Як пізніше вони мені сказали – різного змісту. Вже в дорозі в мене думка блиснула, чи то не ті листівки найшли… Але мене не злапали відразу (думка блиснула в голову), але мене ніхто не злапав. То могли вони підкинути... »

 

У червні 1952 р. рішенням суду за статтею «антирадянська пропаганда» Володимиру  присудили 25 років ув’язнення в концтаборі суворого режиму м. Балін.

 

«Дуже коротко суд відбувався. Може 15 хвилин. Навіть мені там дали останнє слово. Вислухали, як ви на то дивитеся. По-російськи там відбувалось. Я кажу, шо то є всьо надуте і то є всьо не правда… Вони на то не звертали ніякої уваги. Суд мені значит сі 25 років. То був такий час. Там за шо-небуть давали тоді 25 років.»

 

Володимир відсидів у концтаборі м. Балін близько 2-ох років, проте після смерті Сталіна був амністований. У 1956 р. він повернувся на поселення Парин до батьків, а в 1969 р. – на Батьківщину.

Після здобуття Україною незалежності у 1991 р. Володимир очолював Товариство політв’язнів та репресованих на Жовківщині. Одружений. Мешкає у м. Жовква на Львівщині.