Дора Салабан Горбачевська

Була така подруга Нуся Мриц, ми всі її дуже любили. Вона була, по-німецьки сказавши, einmalig, то тільки була подруга Нуся, таких інших, як вона не було. Вона із тих Мрицівних, там знимка є на Соколі, як вони такі кухні будують – вона там є. Вона Пластом жила. І вона роками була коменданткою юнацького дівочого табору на «Новім Соколі». І вона вірила, що як хтось є в пластовому однострою, то немає бути жодної косметики: шмінки (губної помади), що-небудь іншого, має бути природнє. Я вже була юначка, як вона знайшла шмінку в найстаршім гуртку (то вже були дівиці такі по 16-17 років, дівулі). Тоді ще були всі на таборі разом, бо в неділю було дозвілля, тоді можна було зустрічатися. І дівчата старші мали шмінку. Тож десь комендантка знайшла ту шмінку, при перевірці, попала на ті шмінки. Вона поставила тих дівчат до карного звіту, і скінчилося тим, що вона примусила власниць тих шмінок закопати ті шмінки перед табором - то була кара. Всім то залишилось в пам’яті! Нині як згадуємо ті часи: "О, пам’ятаєш, як подруга Нуся, подруга Мриц змусила закопати нашу шмінку?" А ми казали: "А ми боялися шмінку брати потім, як вона була".

Ми мали яму на відпадки, і тоді ще добре не орієнтувалися в хемії ями відпадкової, то щоби мухи не роїлися, то дижурні мусили засипали землею кожного вечора. Перепалити то, що годен був спалити, а потім землею притрусити просто. Но і одного дня, то було під час дня - страшний вибух. Ніхто не знав, звідки, що, як, там навіть пару дерев почало горіти. А то відпадкова яма, з тим всім, що там кидали… Всьо кидали там, і папір, і відпадки з кухні. Всьо там ішло, ну, і притрусили, видно, так багато землею, що то там тліло-тліло і ґази вибухли. Нас тоді всіх з таборів позабирали, на головну площу, надолині, коло кухні. Всі: "Що то буде!? Що то буде!?" І навіть не покликали пожежників - то так рано було, що то треба було самому то полагодити. Але хтось з сусідів подзвонив на пожежників, в Америці про такі речі відразу голоситься. Наші старші пластуни, впорядники, адміністрація подолали той вогонь, і тоді приїхали пожежники, насварили за ту яму, казали, що то так не робиться, що треба розділювати, якщо ми робимо. Вони би воліли, щоб ми взяли контракт і щоб нам забирали сміття, а не щоб ми в лісі палили. Так що відтоді мусіли найняти фірму, що приїжджала й забирала.

Ми обходили Адірондаки, ми обходили Білі гори, Нью-Гемшір… Далеко за схід ми не були, але там, на сході, обійшли ті всі місця - мандрували. Там все дуже добре позначене, але ми помимо добрих позначок, загубилися. Верталися назад, здається, то було, з Гейстаг, - і загубилися. Треба було ночувати так, бо ми дефакто не знали куди йти. Чи то ми не могли узгіднити мапи з існуючими дорогами, я не знаю... Там був такий ніби потічок, ніби кала баня, - а на той час вже всі знали, що треба пильнувати ноги. То ми по черзі мили ноги в тій калабані, зимна вода, як на щастя, - така зимна! А ми помили, і тоді хтось каже: "Гей, знаєте що? Мої ноги є теплі!" Тоді всі ствердили, що їх ноги є теплі: при тій зимній воді ноги нагрілися. Я думаю, що ми навіть не мали мішків до спання зі собою, бо то була одноденна прогулька. Але йшли бойскаути, вони йшли на гору з цілим вирядом, і сказали нам, де ми є, як ми задалеко є і що так, та дорога є нова, її на мапі нема, бо там рубали дерева і збудували ту дорогу для вивозу дерева, і то нас змилило. І вони по-джентельменськи поставили свої шатра і нам відступили ті шатра. Ще запиталися, чи ми маємо їдження, а ми мали такі рештки. Ми не признавалися, казали, що ми вже їли: "Дякуємо!", то й шатра вповні вистачають. Відразу знайомства: "А хто ви?", "А шо ви?", потім зачали співати. Довідалися, що ми співаємо декотрі пісні — "Чін чан ґу" – то є дуже популяпна між бойскаутами пісня. Тоді вони нас навчили інших нібито індіянських пісень, так що то був дуже цікавий кінець такої прогульки.

Як Княжинський [Антін] вернувся, бо... його схопили большевики у Відні, з вулиці його схопили, і він опинився в концентраку. А він був австрійський уродженин [громадянин Австро-Угорщини]. Його дружина і доньки ще в тих ранніх 50-х роках на всі сторони пробували його спровадити до них, з'єднати родину, бо то ще перед Ялтинським договором, шоб з'єднати родину... І його випустили... А Княжинський і стрийко Ромко дуже близько були разом - адвокати й, здається, вони разом в Коломиї жили. Вони дуже близько зі собою жили, так що як він приїхав в Америку, то було одне з перших місць, що він відвідав - то було Бафало. А ми як не було науки, то ми з дідусем з одного кінця міста або на рольках, або пішки йшли до стрийка Ромка. Туди й назад. То кавал дороги був! Ну, і як Княжинський вернувся, то дідусь каже: "Мусимо піти до Ромка, бо Княжинський буде цікаві речі розповідати". Но, і ми пішли. І він нас, Христю й мене, випросив з кімнати! Я не знаю що він дідусеви і стрийкові Ромкові розповів і стриянці Ґені, але каже: "Дівчатка, підіть бавитися до кухні". А потім він книжку написав, так що то, правдоподібно, було в книжці. Ми були замалі, щоби то знати... Я думаю, що всі, що приїжджали відтам в той час (їх багато не було), мали страшного пуда. Так боялися, доходило до параної, щоби вони комусь іншому не зробили зла. Не так про себе, але то, що вони скажуть, або люди переповідять. Бо Княжинський сказав, як прийшов до нас відвідати: "Знаєте що, люди? Вам всім язики порозв'язувалися. Ви вже не вмієте тримати язик за зубами". Бо в Америці кожний думав, що то все. свобода, а ми навіть не уявляли собі, скільки людей працювало для большевиків. Навіть собі не уявляли!