Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Nataliia Melnyk Наталія Мельник (* 1983)

• 1983 - народився в Комунарську, Українська РСР

• 1991 - Україна проголосила незалежність, Комунарськ перейменовано на Алчевськ

• 2000 - вступила до Луганського державного педагогічного інституту імені Тараса Шевченка

• 2011 - одружився

• 2013 - народився син Ростислав

• 2 червня 2014 - виїхала з Алчевська після вторгнення Росії в Україну

• 2014 - 2022 - жила в Харкові, працювала психологом

• 2020 - чоловік Олександр помер від Covid 19

• 24 лютого 2022 року - Росія вдруге вторглася в Україну, Харків неодноразово бомбили

• 8 березня 2022 року - втекла до Праги через Полтаву

Український оригінальний текст слідує за чеським перекладом. (Ukrajinský originál textu následuje za českým překladem.)

Třicet let poté, co Ukrajina oficiálně získala nezávislost, musela znovu prokázat své právo na existenci a samostatný suverénní stát. Události z 24. února 2022, kdy Rusko zákeřně a agresivně napadlo Ukrajinu a zahájilo totální válku, změnily a rozdělily životy Ukrajinců na „předtím“ a „poté“. V době, kdy válka klepala na dveře ukrajinských domů hlasitými výbuchy, lidé začali zachraňovat své životy odchodem do jiných měst a zemí. Jednou z uprchlic byla Nataliia Melnyk.

Dětství

Nataliia Melnyk se narodila 13. dubna 1983 v Kommunarsku (Luhanská oblast) v Ukrajinské sovětské socialistické republice. V roce 1991 bylo město přejmenováno na Alčevsk. Nataliina matka pochází z regionu Vinnycja, její otec je z Luhansku. Maminka Lidia Merkulova pracovala jako učitelka v mateřské škole, otec Vladislav Merkulov byl horník. Zpočátku žila mladá rodina s rodiči Nataliina otce, po nějaké době se přestěhovali do nového domova na vesnici Yuriivka v Luhanské oblasti. Tam malá Nataliia chodila do místní školy. Školní léta byla pro pamětnici bohatá a zajímavá, mezi předměty byla historie, biologie, filozofie, humanitní vědy a předměty, které rozvíjely kreativitu. Nataliia se ráda učila. „Během sovětského období se metody výuky a výchovy dětí ve školách značně lišily od moderních,“ poznamenává. „V té době měli učitelé vyšší nároky, byli zásadovější, někdy i přísnější. Rozhodně to však byli profesionálové, kteří vyučovali předměty zajímavým a neotřelým způsobem.“

Nataliia byla jedináček, takže jí nechyběla láska a podpora příbuzných. Babičky Tamara a Marusja i dědečkové Alexej a Konstantin poskytovali vnučce veškerou lásku i znalosti, všestranně ji rozvíjeli. Dívka často slýchala od jedné z babiček příběhy o událostech druhé světové války, zejména o partyzánech. Rodina babičky měla pět dětí, které museli za války schovat, protože kdyby se našly, nikdo by nezůstal naživu. Při poslechu příběhů, které babička vyprávěla, Nataliiu ani ve snu nenapadlo, že jednou zažije podobné chvíle a pocítí strašlivý dech války zblízka.

Život v éře SSSR

„Žili jsme samozřejmě skromně, bez zbytečného luxusu. Nestrádali jsme ale, měli jsme všechno, co jsme potřebovali,“ poznamenává. V devadesátých letech došlo na Ukrajině k ekonomickým a sociálním změnám, životní úroveň obyvatel zaostávala za očekáváními. V době „nuzných devadesátých“, jak je později nazývali, ale příbuzní Nataliiy Melnyk dokázali přežít, a dokonce založit malý rodinný podnik.

Studium na vysoké škole a láska k psychologii

Středoškolské roky na vesnici Yuriivka ubíhaly zajímavě a rychle a již po Nataliině maturitě si její rodiče koupili byt v centru regionu – Luhansku, kam se později přestěhovali. V roce 2000 začala Nataliia studovat na Fakultě historie Luhanského státního pedagogického institutu Tarase Ševčenka. Protože se vždy zajímala i o psychologii, rozhodla se po ukončení studia historie získat další kvalifikaci, která ji naplňovala, a nakonec se stala diplomovanou psycholožkou. Poté začala Nataliia pracovat ve škole jako učitelka a speciální pedagožka. Živě se zajímala o psychologii, zejména o studium chování dětí z různých typů rodin a v různých podmínkách.

Rodinný život

V roce 2011 se Nataliia vdala. Brzy poté, roku 2013, se páru narodil syn Rostislav. Manžel Alexandr pomohl své ženě otevřít celou síť rozvíjejících se psychologických center v Luhansku. Nataliia byla šťastná, protože dělala to, co milovala, a realizovala svůj tvůrčí potenciál, pomáhala ostatním. Manželé pracovali, užívali si života, vychovávali syna. Jednoho dne, konkrétně 2. června 2014, se ale všechno změnilo. Začala rusko-ukrajinská válka na východě Ukrajiny.

2014: Válka na východní Ukrajině

„2. června nás probudily zvuky výbuchů. Dobře si to datum pamatuji, protože k tomu došlo v den narozenin mé maminky. Moji rodiče v té době žili v Alčevsku a my v Luhansku. Ten den jsme k nim jeli, abychom poblahopřáli mamince, aniž bychom si plně uvědomili, že začala válka. Když se ale situace začala zhoršovat, můj manžel, syn i já jsme byli nuceni zůstat s rodiči, protože bylo nebezpečné vrátit se domů do Luhansku,“ říká Nataliia Melnyk.

Nemohli jsme uvěřit, že by ve 21. století mohla být válka

„Málem jsme si s sebou nevzali věci, protože jsme si mysleli, že to není na dlouho, že se brzy vrátíme do Luhansku a budeme žít jako předtím. Ale jak se ukázalo, mýlili jsme se. Boje byly čím dál intenzivnější, výbuchy byly slyšet častěji a blíže. Proto jsme se jednoho dne, po poradě s rodiči, rozhodli odejít společně k našim příbuzným do Charkova, kde jsme kvůli okolnostem zůstali dlouhou dobu. Následně jsme prodali byt v Luhansku a místo toho koupili byt v Charkově. Začala naše nová životní etapa,“ vzpomíná Nataliia Melnyk. V Charkově Nataliia pokračovala v tom, co ji naplňovalo, a také se jí s podporou blízkých podařilo otevřít vlastní truhlářskou dílnu na výrobu dřevěných hraček šetrných k životnímu prostředí. Jedinečné autorské hračky byly vyvinuty na základě potřeb psychologického vývoje dětí, s nimiž pracovala.

Pandemie Covid-19 a těžké ztráty

Epidemie koronaviru, která začala v roce 2020, vnesla do běžného života Ukrajinců nová pravidla. Tento rok otestoval síly Nataliiy Melnyk, a to nejen v profesionální oblasti. Neskonalý zármutek pocítila, když zemřel její mladý manžel Alexandr, který byl pro ni značnou oporou. Ve svých myšlenkách se Nataliia snažila hledat odpověď na otázku, kde najít sílu žít, jak se nevzdat. Věděla ale, že hlavním smyslem jejího života je její syn. Proto se pevně rozhodla nabrat síly a udělat všechno pro to, aby se její syn cítil šťastný.

2022: začátek totální války na celé Ukrajině

Ráno 24. února 2022 zažila Nataliia Melnyk déjà vu – vzpomíná na strašlivé výbuchy a začátek totální války na Ukrajině. To, co prožila v roce 2014 na začátku války na východní Ukrajině, se opakovalo podruhé, po pouhých osmi letech. Pochopení, že začíná válka, se nedostavilo okamžitě. Postupně však Nataliia Melnyk a její sousedé v Charkově začali vnímat hroznou realitu, ukázalo se, že je to pravda. „V naší oblasti nebyly ani sklepy a protiletecké kryty, nevěděli jsme, kde se schovat. Všechny rodiny měly malé děti, takže bylo zapotřebí rozhodných kroků k záchraně životů těch nejdražších.“

Válka se nemaskovala. Do domů sázela kulky a do lidských srdcí zoufalství a strach

Bývalá šicí dílna nedaleko jejich domova se stala protiatomovým krytem a částečně novým útočištěm pro Nataliiu Melnyk, její příbuzné i jejich sousedy. Vymysleli a objevili ji muži, aby chránili své ženy a děti. Bylo to jediné místo v okolí, kde se člověk mohl schovat před hlasitým a děsivým ostřelováním. „Říct, že to bylo děsivé, je málo. Dokonce ještě měsíc po příjezdu do Prahy jsem dlouhou dobu nechápala, že jsem v bezpečí. Jela jsem například tramvají nebo vlakem a nebyla si jistá, jestli jsem naživu, nebo už nejsem na této planetě,“ vzpomíná Nataliia Melnyk s pohnutím, když si vybavuje vzpomínky na hrozné okamžiky.

Silní a nezlomní

Velké místnosti v dílně připomínaly stěny nemocnice. V té době byly obchody zavřené, nic nefungovalo a lidé se ochotně dělili o všechno, co měli: kdo měl, dal chleba, někdo jiný zase brambory. Všichni žili jeden pro druhého jako příbuzní. Navzdory okolnostem panovala v protiatomovém krytu atmosféra podpory, péče a víry v to nejlepší. Každý měl jedinou touhu – žít.

Obvyklý život se změnil na podzemní, plynul za zvuků sirén a výbuchů. Dospělí se snažili různými způsoby odvrátit pozornost dětí od hrozných událostí: kreslili si s nimi, vyprávěli příběhy, zasévali do jejich srdcí víru v to nejlepší. I v těchto hrozných podmínkách rozptylovali svoje děti, aby je uchránili úzkosti z výbuchů, které se ozývaly velmi blízko. Do stěn staré charkovské šicí dílny se navždy otiskly kresby malých dlaní dětí, které je kreslily pastelkami a čile se pod ně podepisovaly jmény, protože upřímně věřily ve vítězství.

Do neznáma, ale pryč od války

Nataliia Melnyk říká: „Nevěděli jsme, kam jedeme, ale chtěli jsme určitě někam, kde je klid a bezpečí.“ Situace v okolí se zhoršovala, a tak se po dvou dnech, 8. března, její rodina rozhodla odejít z Charkova k příbuzným v Poltavě, kde byl v té době relativní klid. Když se po dvou týdnech i situace v Poltavě začala postupně zhoršovat, Nataliia s rodinou znovu nastoupili do prvního vlaku a odjeli, aniž by tušili, kde skončí. Jednoho dne pak dorazili na Hlavní nádraží v Praze. „Když jsme přijeli do Prahy, dobrovolníci nám říkali: ‚Tady mají rádi, když se lidé usmívají, jsou veselí.‘ Bylo těžké přijít na to, jak se usmívat, když zkrátka nemáte důvod. Ani nevím, jak vysvětlit tento můj vnitřní stav, v němž bylo mnoho lidí, kteří utekli před válkou,“ vzpomíná Nataliia Melnyk.

Příjezd do České republiky. Nová kapitola života

„Jsem si jistá, že jako většina lidí jsme nešli do žádné konkrétní země nebo města, ale chtěli jsme jen zachránit holé životy. Byla spousta různých lidí, někteří z nich si vybrali místa, kde to bylo lepší, pohodlnější, zatímco moje rodina měla jedinou podmínku – klid. To bylo vše, co jsme potřebovali, nic víc. Ve vlaku do Prahy jsme jeli bez osvětlení kvůli bezpečnosti, jak nám vysvětlili, spali jsme na podlaze, jen děti spaly na lůžkách. Po příjezdu do Prahy jsme požádali dobrovolníky o pomoc při hledání bydlení, ale oni pokrčili rameny a vysvětlili, že lidé čekají na vyřešení podobného problému více než týden, a bezvýsledně. Zoufalí jsme jen nehnutě seděli na nádraží a čekali. Vtom k nám přiběhla dobrovolnice s dobrou zprávou, že nám našla bydlení v jednom z klášterů v centru Prahy, kam jsme posléze šli.“

Kostel Panny Marie Sněžné

„Mniši, kteří tam žijí, nás pohostinně přijali a pomohli doslova všem, za což jsem jim nesmírně vděčná, protože nám bez nadsázky zachránili život. Byla jsem velmi příjemně překvapená jejich pohostinností a milosrdenstvím. Stali se z nich pro nás svého druhu příbuzní. Letošní deváté narozeniny mého syna Rostislava byly v mnoha ohledech neobvyklé, ale hlavní je, že je v bezpečí oslavil. Mniši mu blahopřáli, dali mu dort, zpívali písničky a upřímně mu přáli všechno nejlepší. Jejich pozornost nás velmi potěšila,“ říká Nataliia Melnyk.

Život v Praze

Po příjezdu Nataliia Melnyk nějakou dobu nepracovala, protože se nemohla vzpamatovat z prožitého šoku. „Celý život jsme si zvykli spoléhat sami na sebe, nežádali jsme o pomoc stát, a už vůbec ne cizí zemi, ale tady jsme museli,“ vzpomíná a vybavuje si fronty na humanitární pomoc. Kvůli silnému emočnímu stresu na chvíli ztratila chuť k jídlu, její zdraví se zhoršilo a celkově zeslábla. Když se poněkud zotavila z neustálých obav a stresu, začala pracovat jako kustodka v klášteře Panny Marie Sněžné, kde spolu s dalšími ukrajinskými ženami provádějí historické exkurze pro návštěvníky. Vše bylo morálně obtížné i pro Nataliiny rodiče, kteří kvůli zhoršujícímu se zdraví a zoufalství plánovali návrat domů. Otec se nedávno vrátil zpět do Alčevsku a i maminka plánuje brzy odejít, aby byla oporou svému manželovi a pomohla mu s jeho léčbou.

O budoucím návratu do Charkova

„Já ani moji sousedé nejsme zvyklí ptát se jeden druhého, jaké je to u nás doma. Mám na mysli Ukrajinu, zejména Charkov, protože ta otázka zůstává bohužel otevřená: bude kam se vrátit? V našem bloku, kde jsme žili v Charkově, dopadly granáty na hřiště. Bude děsivé se vrátit, protože tam je – a i po skončení války bude – mnoho zaminovaných míst, která se budou muset vyčistit, a to si vyžádá čas. Víme, jaké to je, vrátit se po válce domů, protože jsme to nejednou zakusili. Vzpomínám si, jak jsme jeli z Charkova do Luhansku, abychom prodali byt, a to, co jsme viděli v roce 2014, bylo děsivé: zkáza, bolest, šok. Mladí lidé odešli, zůstali jen starší, zdálo se, že jsme se vrátili zpátky v čase. Válka neznamená jen morální a materiální škody, je to také ničení životního prostředí,“ sdílí své myšlenky Nataliia Melnyk.

Je dobře tam, kde nejsme? 

„Nikdy předtím jsme v zahraničí nebyli, tohle je poprvé,“ říká Nataliia Melnyk. „Samozřejmě, ta krása kolem je úžasná, vezměte si například jen tu krásnou Františkánskou zahradu vedle kostela. Moc se mi líbí kreativní přístup Čechů k různým věcem, jejich zajímavý smysl pro humor, lehkost, estetika kolem. Vždycky se nám zdá, že je dobře tam, kde nejsme, ale to není tak úplně pravda. Když už mám určité zkušenosti, můžu s jistotou říci, že náš stát také nezůstává pozadu a je progresivní v mnoha odvětvích,“ říká Nataliia Melnyk. Synovi Rostislavovi se velmi stýská po domově. „Nejdůležitější v životě jsou kamarádi,“ opakuje syn často své mamince, protože mu moc chybí jeho kamarádi z Charkova a doufá, že se s nimi brzy setká.

O snech do budoucna a skutečných životních hodnotách

Hlavním snem Nataliiy Melnyk je, aby ve světě vládl mír, nedocházelo ke krveprolití a vraždění, aby děti byly šťastné a nevěděly, co je válka. Sní o tom, že bude pokračovat ve své profesní činnosti v Praze, což chce čas, znalost jazyka a nějaký kapitál, jak sama poznamenává. „Dospělí by měli být silní, odolní, protože naše děti si z nás berou příklad, nemůžete se vzdát.“ Syn Rostislav postrádá svého dědečka, otce Nataliiy. Sní o míru a návratu do Charkova, o procházkách ve známých uličkách, o hrách na oblíbených hřištích, o tom, že obejme kamarády. I přes svůj nízký věk děti výrazně dospěly, což má na svědomí válka.

„V roce 2020, po všech osobních ztrátách, jsem přemýšlela o tom, zda chci vůbec žít. Nicméně po událostech z 24. února, kdy jsme my dospělí žili s dětmi v suterénu, skrývali je před hroznou realitou, když strop a stěny zničily výbuchy a střelný prach z vápna padal přímo na nás, když jsem zakrývala svého vlastního syna, uvědomila jsem si, že hlavní věcí pro mě je žít a moci vidět, jak můj milovaný syn vyrůstá. I když jen sedí a tiše jí, uvědomuji si, jaké je to obrovské štěstí – jen ho pozorovat a vědět, že je v bezpečí.“

-----------------------------------------------------------------------

Через 30 років після того, як Україна офіційно стала незалежною, їй вкотре довелося доводити своє право на існування як окремої суверенної держави. Події 24 лютого 2022 року, коли Росія підступно та агресивно напала на Україну, розпочавши повномасштабну війну, змінила та розділила життя українців на «до» та «після». В той час, коли війна гучнимии вибухами стукала в двері українських осель, люди почали рятувати свої життя, відїзджаючи до інших міст та країн. Однією з біженок була Наталія Мельник.

Дитинство

Наталія Мельник народилася 13 квітня 1983 року в Комунарську Луганської області в Українській Радянській Соціалістичній Республіці, в 1991 році це місто отримало нову назву - Алчевськ. Мама Наталії родом із Вінницької області, тато з Луганської. Мама-Лідія Меркулова працювала вихователем в дитсадку, тато Владислав Меркулов-шахтарем. Спочатку молода сім‘я жила з батьками тата Наталії, її бабусею та дідусем, а через деякий час переїхали у власний дім до селища міського типу - Юр‘ївка Луганської області. Саме там маленька Наталія пішла до місцевої школи. Шкільні роки для героїні були цікавими та насичинеми, серед уюблених предметів – історія, біологія, філософія, гуманітарні науки та предмети, які розвивали творчість.

Навчатися в школі Наталії подобалося.«В період СРСР методи навчання та виховання дітей в школах суттєво відрізнялися від сучасних,» зазначає Наталія, «тоді вчителі були більш вимогливими, принциповими, наказовими навіть інколи. Проте однозначно були професіоналами, які цікаво та нестандартно викладали предмети».

Наталія була однією дитиною в сімї, тому любові і підтримки з боку рідних їй небракувало. ЇЇ бабусі Тамара та Маруся, дідусі Олексій та Костянтин вкладали всю любов та знання в улюблену онучку, всіляко сприяли її всебічному розвитку. Дівчинка часто чула від однієї з бабусь розповіді про події другої світової війни, зокрема про партизанів. У бабусиній сімї було п‘ятеро дітей, яких у воєнний період їй доводилося ховати, адже, якби знайшли, то нікого б не залишили живим. Люди боронили свої життя та дітей . Слухаючи життєві історії, що переповідала бабуся, Наталія навіть подумати не могла, що колись, в майбутньому,буде проживати схожі моменти і відчуватиме страшний подих війни настільки близько...

Життя в період СРСР

«Жили звичайно, скромно, без зайвих предметів розкоші. Проте нам нічого небракувало. Все, що було потрібно, ми мали»,- зазначає героїня.

В 90-х роках в Україні відбулися економічні та соціальні зміни, рівень життя населення залишав бажати кращого, час «лихих 90-х», як пізніше казали, але рідним Наталії вдалося вистояти та, навіть розпочати невеличкий сімейний бізнес.

Навчання у вищому навчальному закладі та любов до психології

Шкільні роки в Юр‘ївці промайнули цікаво і швидко, і вже по завершенню навчання Наталії, її батьки купили квартиру в обласному центрі, куди згодом і переїхали.

У 2000 році Наталія вступає до Вищого навчального закладу - Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка і розпочинає навчання на історичному факультеті. Оскільки Наталію завжди цікавила психологія, по завершенню навчання на історичному факультеті, вона вирішує здобути ще одну кваліфікацію, ту яка їй дійсно цікава та близька і врешті стає дипломованим психологом.

Здобувши професію Наталія почала працювати у школі вчителем та соціальним педагогом. ЇЇ надзвичайно цікавила психологія, зокрема вивчення теми поведінки дітей в різних сім‘ях та обставинах.

Сімейне життя

У 2011 році Наталія вийшла заміж. Невдовзі в 2013 році у подружжя народився син Ростислав. Чоловік Олександр допоміг дружині відкрити у Луганську цілу мережу розвиваючих психологічних центрів. Наталія була щаслива, адже займалася улюбленою справою та реалізовувала свій творчий потенціал, допомагаючи іншим. Пара працювала, раділа життю, виховувала сина. Та в один момент, а саме 2 червня 2014 року, все змінилося. Адже розпочалася російсько-українська війна на сході України.

2014 рік: війна на сході України

«2 червня ми прокинулися від звуків вибухів, я добре запамятала день, адже це сталося на день народження моєї мами. Батьки на той час жили в Алчевську, а ми в Луганську. В цей день ми поїхали до батьків, вітати маму зі святом, до кінця не розуміючи, що розпочалася війна. Та коли ситуація стала погіршуватися ми з чоловіком і сином вимушено затрималися у батьків,адже повертатися додому, в Луганськ було небезпечно»,-переповідає Наталія.

Не могли повірити у те, що в ХХІ столітті може бути війна

«Речей з собою майже не брали, адже думали,що це ненадовго, скоро повернемося в Луганськ і будемо жити як раніше. Та, як виявилося, ми помилялися. Далі воєнні дії чимдуж посилювалися, вибухи лунали частіше і ближче...тому в один момент, порадившись з батьками, ухвалили рішення разом їхати до рідних в Харків. Де, в силу обставин, залишилися жити на довгий час. Згодом квартиру в Луганську ми продали, натомість придбали квартиру в Харкові. Розпочавши новий етап життя»,- згадує Наталія.

У Харкові Наталія продовжила займатися улюбленою справою, а також за підтримки близьких, вдалося відкрити власний столярний цех з виробництва екологічних деревяних іграшок. Унікальні, авторські іграшки розробляли на основі потреб психологічного розвитку дітей, з якими працювала Наталія.

Пандемія Covid-19 та важка втрата

Епідемія коронавірусу, що розпочалася у 2020 році, внесла нові правила у звичне життя українців. Цей рік починає випробовувати на міцність Наталію, не тільки у професійній сфері. Стається непоправне горе - помирає молодий чоловік Наталії Олександр, який був для неї неабиякою опорою і підтримкою. В думках Наталія намагається знайти відповідь де взяти сили,щоб жити далі, як не опустити руки. Проте, розуміє, що головний сенс її життя поруч – це син. Тому вона твердо вирішує зібратися з силами та зробити усе можливе для того,щоб син відчував себе щасливим.

2022 рік: початок повномасштабної війни на всій території України

Ранок 24 лютого 2022 року...ефект дежавю...так згадує моторошні вибухи і початок повномаштабної війни на Україні Наталія. Те, що вона проживала у 2014 році ,з початком війни на Сході України,повторилося вдруге, через 8 років. 

Розуміння початку війни прийшло не відразу. Проте, коли Наталія та її сусіди в Харкові, почали сприймати страшну дійсність, виявилося що це насправді так.

«У нашому районі не було навіть підвалів та бомбосховищ, ми не розуміли куди ховатися. Всі сім‘ї були з малими дітьми, тож потрібні були рішучі кроки, аби вберегти життя найдорожчих».

Війна не маскувалася, вона стукала кулями по домівках, а розпачем і страхом у серця людей

Колишній швейний цех, неподалік від їхнього дому, став бомбосховищем, а за сумісництвом новим прихистком для Наталії, її рідних та їх сусідів. Його знайшли та відкрили чоловіки, щоб захистити своїх жінок та дітей. Це було єдине місце поблизу, куди можна було заховатися від гучних та моторошних обстрілів.

„Сказати, що було страшно - не сказати нічого,навіть через місяць по приїзду в Прагу, довгий час не було розуміння, що ти в безпеці. Ось їду я до прикладу, в трамваї, чи поїзді і не розумію чи я жива, чи вже навіть не на цій планеті,“ згадує Наталія Мельник з хвилюванням, відтворюючи в пам‘яті страшні моменти.

Сильні та незламні

Великі кімнати в цеху нагадували стіни лікарні. В цей час магазини були зачинені, нічого не працювало та люди охоче ділилися усім, що мали: хто хлібом, хто картоплею, хто що мав.

Всі були як рідні одне одному. Не дивлячись на обставини в бомбосховищі панувала атмосфера підтримки, турботи, віри у краще. Усі мали єдине бажання - ЖИТИ.

Звичне життя змінилося на підземне зі звуком сирен,прильотів та вибухів. Дорослі старалися відволікати увагу дітей від страшних подій різними способами: малювали разом з ними,розповідали історії,вселяли в їхні серця віру у краще. Навіть перебуваючи у страшних умовах, дорослі робили дозвілля своїх дітей цікавим, аби хоч якось відволікти їх від тривог та вибухів, які лунали зовсім поруч.

На стінах старого харківського швейного цеху назавжди закарбувалися малюнки маленьких долоньок дітей,які обводили їх фарбами і старанно під ними писали свої імена, так тоді вони проживали дитинство, щиро вірячи у перемогу.

У невідомість, але подалі від війни

Наталія говорить: «Ми не знали, куди їдемо, проте знали напевно туди, де тихо і безпечно». Ситуація довкола погіршувалася, тому через 2 дні, 8 березня родина Наталії вирішує їхати з Харкова до рідних в Полтаву, де на той момент було відносно спокійно. Коли через 2 тижні ситуація почала ставати дедалі гіршою і в Полтаві, сім‘я Наталії знову сіла в перший потяг, який рушив з Полтавського вокзалу, і поїхали самі не знаючи де опиняться. Так, непримітно для самих себе, в один момент вони прибули на головний вокзал в Празі.

«Ми коли приїхали до Праги нам волонтери сказали: тут люблять коли люди посміхаються, є радісними. Натомість, важко було зрозуміти, як можна посміхатися, коли тобі просто бракує слів. Я навіть не знаю, як пояснити цей мій внутрішній стан та багатьох людей,які втікали від війни »,- ділиться спогадами Наталія.

Приїзд в Чехію. Нова сторінка життя

«Впевнена, як і більшість людей, ми їхали не конкретно в якусь країну чи місто, а лише рятували свої життя.

Було багато різних людей, деякі з них вибирали місця де краще, зручніше, натомість для моєї сім‘ї була лише одна умова - тиша. Це все що нам було потрібно. Не більше. В потязі до Праги ми їхали в темноті задля безпеки, як нам пояснили, спали на підлозі, лише діти спали на полицях.

Приїхавши до Праги, ми попросили допомоги у волонтерів знайти житло, проте вони розводили руками, пояснюючи,що люди очікують вирішення аналогічного питання вже понад тиждень і безрезультатно.

Зневірившися, ми просто сиділи на вокзалі і не рушали з місця, чекали. Коли в один момент до нас підбігла волонтер з радісною новиною, що знайшла для нас місце для проживання в одному з монастирів в центрі Праги, куди ми і вирушили.

Костел Матері Божої Сніжної (Kostel Panny Marie Sněžné )

«Нас гостинно прийняли монахи, котрі там мешкають та допомогли буквально усім.За що я їм надзвичайно вдячна, адже вони, без перебільшення, врятували нам життя. Дуже приємно вразила їхня гостинність та милосердя. Вони нам стали як рідні. 9 день народження сина Ростислава цьогоріч був незвичайним з усіх міркувань, а головне він відзначав його в безпеці. Монахи привітали його, подарувавши торт, лунали пісні та щирі побажання для сина. Нам була дуже приємна така увага з їхнього боку» – говорить Наталія.

Життя в Празі

По приїзду, деякий час Наталія непрацювала, адже не могла прийти до тями від пережитого шоку «Ми не звикли просити про допомогу. За все життя ми звикли розраховувати на себе, не просили допомоги у держави, а тим більше в чужій країні, а тут довелося»,-згадує Наталія, відтворюючи в памяті про черги для отримання гуманітарної допомоги. Через сильний емоційний стрес у Наталії на певний час зник апетит, погіршився стан здоров‘я, сил зовсім не було. Дещо оговтавшись від постійних думок та стресу вона почала працювати кустодом, при монастирі Матері Божої Сніжної (Kostel Panny Marie Sněžné ), де разом з іншими українками проводять історичні екскурсії для охочих. Морально важко було і батькам Наталії, які через погіршення стану здоров‘я і розпач,запланували повертатися додому. Тато Наталії нещодавно повернувся назад, в Алчевськ, а мама теж планує невдовзі їхати щоб бути поруч, підтримувати чоловіка, допомогти з лікуванням.

Про майбутнє повернення в Харків

«Ми з сусідами не звикли запитувати в один одного як там твій дім, маємо на увазі Україну, зокрема Харків, адже відкритим, на превеликий жаль, залишається питання:чи буде куди?

У наш двір, де ми жили в Харкові прилітали снаряди на дитячий майданчик, повертатися страшно, адже багато замінованих місць є і буде ще після завершення війни, які потрібно буде розмінувати, а це теж час.

Ми знаємо,що таке повертатися додому, після війни, адже робили це не раз. Я згадую,як ми їздили з Харкова до Луганську продавати квартиру і те,що ми побачили у 2014 році це страшно: руйнація, біль, шок, молодь виїхала, залишилися лише люди похилого віку,таке враження, що повернувся назад в минуле.

Війна це не тільки моральна та матеріальні збитки, це і екологічна руйнація»,- ділиться роздумами Наталія.

Чи добре там, де нас немає? 

«Ми раніше, ніколи не були за кордоном, це вперше, - розповідає Наталія, звичайно краса довкола вражає, взяти,до прикладу лише один прекрасний Францисканський сад поруч з костелом. Дуже сподобався творчий підхід чехів до різних речей, їх цікаве почуття гумору, легкість, естетика довкола. Нам завжди здається, що добре там, де нас нема, проте це не зовсім так, маючи вже тепер певний досвід, можу впевнено сказати, що наша держава теж не пасе задніх і є прогресивною в багатьох галузях»,- говорить Наталія.

Син Ростислав дуже сумує за домівкою. «Найголовніше в житті - друзі»,- часто повторює мамі син, адже дуже сумує за друзями з Харкова і сподівається на близьку зустріч.

Про мрії на майбутнє та істинні цінності життя

Головна мрія Наталії - щоб у світі панував мир, без кровопролиття та вбивства, а діти були щасливими і не знали, що таке війна. В думках Наталії є мрія продовжити свою професійну діяльність вже тут, в Празі, проте на це потрібен час, знання мови, певний капітал, як вона зазначає. «Дорослі мають бути сильними, стійкими, адже з нас беруть приклад наші діти, опускати руки нівякому разі не можна»,-впевнена Наталія.

Син Ростислав дуже сумує за дідусем, батьком Наталії, мріє про мир і повернення до Харкова, прогулянку знайомими алеями,гру на улюблених майданчиках, обійми з друзями та головне мир. Попри малий свій малий вік діти значно подорослішали,так вирішила війна.

«У 2020 році, після особистих втрат, я замислювалася над питанням, чи хочу жити взагалі. Проте після подій 24 лютого, коли ми, дорослі, жили з дітьми у підвалі, ховаючи їх від страшної реальності, коли від вибухів руйнувалися стеля та стіни, а порох від побілки падав прямо на нас,коли я прикривала собою власного сина я усвідомила: головне для мене це життя і мати можливість бачити як зростає мій дорогий син. Навіть тоді, коли він просто сидить і спокійно їсть, я розумію яке це величезне щастя просто споглядати за ним і знати, що він у безпеці».