Отець Володимир Маргітич

* 1931  

  • «Треба правду сказати, що до наших греко-католицьких священиків також дуже з великою повагою відносилися не тільки в’язні, але й сама адміністрація. Хоч були й переслідування, але ми роботу виконували чесно, з нами вони ніколи суєти ніякої не мали. Що треба було зробити, ми завжди зробили, всі плани, як кажуть, виконували. Але і з іншої сторони до нього ставилися – і як величину його поважали, і як людину – сама та постать і сама та поведінка його. Коли він пройшовся, то всі вставали, всі дивилися, всі віталися – бо це є митрополит. Не за те, що він митрополит, а за те, що це така людина, що і він міг би вдома сидіти, як всі інші сидять, а, може, десь у кабінеті собі, але він, бачите, вибрав собі таке місце як митрополит.»

  • «Це була неділя, і оцей отець Дрибітко, який був завжди присутній, то він чергував у цеху, де ми працювали, і він каже: “Ми там підготуємо”. То ми змели, стерли, витерли добре, нічого не простелили, бо у нас нічого не було, лиш у нього була серветка та, що він під час Служби Божої звик накривати. На станкові, на столі циркулярної пили він то все розложив і каже, щоб ми Службу відправили. Моя перша Служба була на циркулярному столі, на залізі… Це була перша Служба Божа, а тоді вже і мене наділили. Ну, що у нас було, чаш у нас таких не було, а маленький такий стаканчик, дуже маленький, як у аптеці, то мені дали, і маленький дискос мені дали – ото все. Я вже служив Служби Божі сам окремо. Склав у тумбочку, бо ще трошки мені тяжкувато було. Ще треба згадати про те, що у нас не було тексту Служби Божої, а я її напам’ять не знав. Я її знав, але напам’ять не знав. І ось митрополит наших збирає і каже, щоб вони написали мені Службу. І розділив: той до Євангелія, до Премудрості, той після Євангелія, а потім той другий знову, по кусках. П’ятеро їх, і вони то написали. Я то собі попереписував був в один такий момент, коли ніхто не бачив, за один день. То треба було звідти вичитувати, боячись, щоб то ніхто не бачив, щоб то не забрав. Бо боявся не за то, що заберуть, а боявся, щоб не зчистили (авт. забрали) Святі Дари, того боявся. Тоді вже вони то написали, і в мене Служба Божа, і до сьогоднішнього дня є той маленький блокнотик, в якому було написано».

  • «…Прийшли, цікавилися, хто він такий, як він виглядає. Ось його приводять до нас, привезли у табір. Ми раділи, то така радість була, тому не треба було радіти, але ми раділи, що він прийшов до нас. Йому визначили місце, і десь через півтори години він виходить пройтися, то я підійшов до нього ще з одним, Мамчуром Степаном, із Києва… Ось ми підходимо до нього, до нашого митрополита, і я його поздоровив із Пасхою українською. Він подивився, згорбився трошки (він був високий ростом, з борідкою), подивився, заплакав, поставив мені на плече руку, каже: «Дякую, дякую» – три рази. Я бачив, що він трошки розгублений. – «Вибачте» – ми повернулися і пішли. Це була перша наша зустріч і перший раз, коли я з ним зустрівся через десь півтори години. – Яка зовнішність його була, як Ви його сприйняли, Ви особисто? – По-перше, це людина, якщо на неї було подивитися, то заслуговувала великої поваги в усіх відношеннях. Я не хочу казати про підтягнутість ту його і скільки він уже пробув по таборах, і як він находився, як його мучили, скільки він на голові мав, бо відмовлявся від того, що влада йому нав’язувала. Силу волі велику мав. Людиною дуже великою був і дуже поважали його всі. Я пригадую маленький випадок. Десь на третій день, коли митрополита привезли до нас, він був ростом високий, і ось стоїть на сходинках у барак, повернутий до барака, а перед ним із машинкою для стриження один надзиратель. І він його на сходинках, стоячи, стриже. Він стояв на сходинках вище, бо був маленький ростом, а митрополит вищий. То він його стриже налисо, я так подивився і подумав: “Боже, ти ж не знаєш, кого ти стрижеш.»

  • «На Службі Божій я не був присутній, ніхто із наших священиків навіть не був. Лише один, той, що там біля нього був, отець наш, забув прізвище, не можу згадати зараз. Справа в тому, що ми не могли колективно ніяк бути, ми завжди охороняли. Коли він служив Службу, то ми завжди по цілому таборі несли таку своєрідну також службу, щоби десь застерегти у випадку чого, щоби не помішати йому. Але самі ті, що були там, різного роду сектанти, ніхто ніколи не помішав. Якщо вони бачили, що він служить, могли з цікавості залишитися там на кілька хвилин, а потім виходили з бараку. – А де відправляв Службу Божу митрополит? – Він спав на таких двоповерхових ліжках… – Нари? – Нари, він внизу мав місце. Третє ліжко в нього було з правої сторони, а десь шосте з лівої сторони у тому ряду – він там тумбочку мав свою. Сидячи, частково на ліжку своєму, а в тумбочці все було у нього приготовлено: коли треба було, відкривав тумбочку і витягував звідти, коли були свячення або щось таке».

  • «Коли вже було домовлено, що буде висвячувати мене митрополит, каже отець Дрибітко: «Ну як же так, а ризи, треба щось придумати». І ось це було 19 серпня, на свято велике. Домовлено було, що ми без 15 хв. 10 год. ранком заходимо, вже половина Служби пройде, і митрополит повинен мене висвячувати. Але ми ще не готові були, бо ми задумали, щоби все-таки ризи якісь зробити. У мене було пальто. Ми відрізали підкладку із пальта, відрізали рукави і то все, бо підкладка була на пальті. То ми скоренько, як могли, так спішили, підготовили, і спізнилися навіть на 3 хв. до митрополита. Він уже нас чекав, що аж головою помахав, чого ми спізнилися, бо там кожна хвилина була дорога… Правду кажучи, я настільки був глибоко у тому висвяченні і в тому, що я хотів бути священиком, що я, правду скажу, я не відчував аж щось особливого, бо я завжди напружений був у цьому питанні. Але цей день мені запам’ятався… Саме свячення, безумовно, вже відбулося між двома ліжками… – Між двома нарами? – Між двома нарами, на підлозі, перед тумбочкою… – Митрополита? – Так, там, де митрополит спав… То не передаси словами, що тоді, на той момент, було, що така подія відбулася за колючим дротом, коли сидиш і тобі можуть ще 25 накатати за це, якщо би дізналися. Але я не за себе боявся, я за митрополита боявся».

  • Celé nahrávky
  • 1

    місто Берегово , 08.08.1995

    (audio)
    délka: 02:47:09
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

«Моя перша Служба Божа була на циркулярному столі… »

Отець Володимир  Маргітич
Отець Володимир Маргітич
zdroj: Інститут історії Церкви УКУ

Володимир Маргітич народився 23 лютого 1931 року в селі Неліпино Свалявського району Закарпатської області в сім’ї греко-католиків. Після закінчення 10-го класу вступив у Львівський інститут на факультет іноземних мов, який закінчив у 1955 році. Впродовж 1956-57 рр. працював інструктором Берегівського райвиконкому. Наприкінці 1957 р. був звільнений без будь-яких пояснень, а 28 січня 1958 р. арештований за поширення антирадянських листівок. Допити відбував в Ужгородській тюрмі. Засуджений за статтею 54 на 8 років ув’язнення і 5 років позбавлення прав. Покарання відбував у Мордовії, спочатку в першому, а потім у четвертому таборах. Через інших греко-католицьких отців, які перебували разом з ним у таборах, отримав таємні «богословські і філософські студії». У четвертому таборі в травні 1959 року зустрів греко-католицького митрополита Йосифа Сліпого, багаторічного в’язня радянських таборів. А вже 19 серпня 1960 року митрополит уділив йому священичі свячення. У таборах вів активну душпастирську працю. З боку адміністрації табору було кілька спроб заагітувати Володимира Маргітича до співпраці, але він відмовився. На початку 1959 року Володимир Маргітич написав скаргу до Президії Верховної Ради і до Колегії Верховного суду про несправедливий вирок. Позитивну відповідь отримав 29 грудня 1960 року, а 31 грудня йому видали довідку і гроші на повернення додому. Після повернення отець спочатку працював вчителем у Берегівській школі-інтернаті, викладав німецьку, французьку і частково англійську мови, а від 1983 до 1993 року – вихователем. У цей час також проводив активну підпільну душпастирську діяльність, контактував з іншими греко-католицькими священиками. Після виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля у 1989 році отець Володимир продовжує священичу діяльність.