Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Taras Maksymovych Тарас Максимович (* 1928)

“Подорож в “Совецку Гавань””

  • народився 11 листопада 1928 року у Львові

  • 1935 році Тарас Максимович йде до першого класу української “Рідної школи”

  • через фінансову скруту батьки не змогли далі оплачувати українську школу, і хлопчик був переведений до польської школи знову у перший клас

  • бачив, як до до села Гусакова Мостиського району, де він тоді перебував у родичів, вступали радянські війська

  • в грудні 1945 року Тарас Максимович ще із трьома товаришами був арештований

  • 1946 року відбувся суд. Тарасу Максимовичу і одному з його товаришів винесли вирок - 10 років ув’язнення у таборах, проте вирок переглянули і хлопців відпустили

  • 1947 році Тарас Максимович закінчув школу №44 у Львові. І того ж року вступив на механічний факультет університету “Львівська Політехніка”

  • 1950 року на батька Тарас Максимовича - Мирона Максимовича доносить співробітник, як на учасника УПА. Сім’ю арештовують

  • сім’ю Максимовичів було відправлено в поселення Чіпалі Хабаровського краю

  • на спецпоселенні пан Тарас працював на декількох роботах, а також агітував робітників вступати до профспілок

  • в 1953 році продовжив навчатися у Хабаровському інституті

  • в 1956 році, пан Тарас працював в механічному технікумі

  • 1959 року Тарас Максимович з дружиною прибули до Львова

  • 1960 році він почав працювати на заводі “Автонавантажувач”

  • у 1998 році Тараса Максимовича було реабілітовано

Тарас Максимович народився 11 листопада 1928 року у Львові у сім’ї Мирона (1895 р.н.) та Марії (1904 р.н.) Максимовичів. 

Певний час сім’я Максимовичів жили в Мостиському районі на Львівщині, звідки походять батьки пана Тараса. Протягом 1930-1932 років - сім’я жила біля Парижу у Франції. Там Мирон Максимович працював на гіпсо-вапняковому заводі. 

Переїзд до Львова

У 1935 році Максимовичі переїжджають до Львова, і проживають на вулиці Лисенка, 33. На цій же вулиці батько Тараса Максимовича купив магазин, і займався торгівлею до 1939 року.

У 1935 році пан Тарас пішов до першого класу української “Рідної школи”, яка була платною. Через фінансову скруту батьки не змогли далі оплачувати українську школу, і хлопчик був переведений до польської школи знову у перший клас. У польській школі він закінчив три класи. Опісля приходу радянської влади, польські школи “не визнавали”. Тарас Максимович пішов вдруге до третього класу радянської школи.

Вересень 1939 року запам’ятався пану Тарасу двома подіями: похоронами його брата Богдана та вступом радянських танків до села Гусакова Мостиського району, де він тоді перебував у родичів. 

З 1941 по 1944 роки пан Тарас навчався в гімназії №2 на вулиці Підвальній (тепер приміщення Української академії друкарства). Його батько покинув роботу у крамниці, і став працювати на адміністративній посаді в управлінні будинками.

У той час сім’я Максимовичів переселилися в іншу квартиру у своєму будинку на вулиці Лисенка, у якій до них жила єврейська сім’я адвоката. Ця сім’я втекла до Румунії. А Тарас Максимович із сім’єю жив у цьому помешканні до 1950 року. 

Зростання протестних настроїв

В грудні 1945 року Тарас Максимович ще із трьома товаришами був арештований. Підставою стала дружба із хлопцем, який вже відбував ув’язнення за громадсько-політичну діяльність. 

А сам пан Тарас входив у “гурт молоді, який діставав інформацію зі Заходу. І його члени переповідали юнакам і юначкам, шо вже готовиться девізії, наступ на Радянський Союз. Шоб молодь зберігалися, не давала можливості агітувати себе в радянське військо”. Підпільну інформацію отримували Тарас Максимович і ще двоє його побратимів, і передавали ці дані у невеличкі молодіжні гурти по 3-5 осіб. Відтак, ці групи осіб не були свідомі про існування інших таких груп. Загальна кількість молоді, яка належала до цієї мережі, становила приблизно 50 людей. 

 У березні 1946 року відбувся суд. Тарасу Максимовичу і одному з його товаришів винесли вирок - 10 років ув’язнення у таборах, як учасникам УПА. Їх вивезли у Золочівську пересильну тюрму, де готували до етапу. Проте, вже туди прийшло рішення повторного суду про їхню невинність, та хлопців відпустили на волю. І вони змогли продовжити шкільне навчання.

В 1947 році Тарас Максимович закінчув школу №44 у Львові. І того ж року вступив на механічний факультет університету “Львівська Політехніка”, де провчився три курси.

Життя на спецпоселенні

Наприкінці весни 1950 року на батька Тарас Максимовича - Мирона Максимовича доносить співробітник, як на учасника УПА. Сім’ю арештовують та ув’язнюють в Замарстинівській в’язниці. 

У 1950 році всю сім’ю вивозять на Далекий Схід, у “Совецкую Гавань”. 

“Пам‘ятаю, місяць транспорт не йшов, дали вагони, в яких перевозили худобу. Розуміється, почистили трохи і нас туди.  Ніяких ліжок, нічого не було, крім пріч з дошок. І у вересні місяці, здається, з’явилися в порту Ваніно. А звідти перевезли в Совєцку Гавань”. 

Сім’ю Максимовичів було відправлено в поселення Чіпалі Хабаровського краю. Пан Тарас згадує, що село Чіпалі було невеликим. Там знаходилась школа, лікар. Люди жили в наметах чи господарських приміщеннях. До прикладу, Максимовичів поселили у приміщення конюшні, в якій зробили нари. 

З самого початку, усім прибулим потрібно було відмічатися у коменданта кожного дня. Вже пізніше - раз в тиждень. А потім - раз в місяць. 

Першою роботою пана Тараса була робота в гаражі автомобільним механіком. 

Пан Тарас мав добрі відносини з комендантом. І його призначили “агітатором” вступу до профспілки тих, хто працює на лісоповалі. Вступ до профспілки гарантував більші виплати та соціальне забезпечення у разі травм на виробництві. 

До 1952 року Тарас Максимович жив із батьком, матір’ю та сестрою. У 1952 року - сестра почала працювати на судно-ремонтному заводі в Хабаровську. А пан Тарас завідувачем гаражу на пошті.

В 1952-му році прийшла команда вивезти всіх спецпоселенців району Совєтскої Гавані ближче до Хабаровська. Більшість спецпоселенців почали працювати на гіпсо-вапняковому заводі в Ландоко. А сім’я Максимовичів поселилася у Біробіджані - адміністративому центрі єврейської автономної області. Пан Тарас потоваришував із єврейською спільнотою. Між собою вони намагилися говорити польською мовою.

В 1953 році Тарас Максимович вирішив продовжити університетське навчання. І надіслав документи до Владивостоцького політехнічного інституту. Проте, комендатура Хабаровської області не дала йому дозволу на навчання в цьому ВУЗі. Відтак, Тарас Максимович написав заяву в КДБ, де прохав про дозвіл на поновлення навчання. Із деякими перепонами, та все ж, пану Тарасу вдалося поновитися на навчання на 3-му курсі Хабаровського залізничного інституту. 

Паралельно із навчанням в інституті, Тарас Максимович закінчив військову кафедру у званні молодшого лейтенанта. 

Після закінчення інституту в 1956 році, пан Тарас працював в механічному технікумі, де навчав користуванню металургійними станками. Того ж року він одружився з Надією Целевич, і підпільно узяв з нею церковний шлюб. Її сім’я походила з Івано-Франківська, і теж була вивезена. Пані Надія працювала лаборнаткою в педагогічному інституті. 

Повернення в Україну

Після весілля, новостворена сім’я почала жити в Хабаровську при родині Надії Целевич. Молода сім’я мріяла якнайшвидше повернутися до України, до Львова, щоб не перейти на російську мову спілкування. Не забути рідну мову. 

29 липня 1959 року Тарас Максимович з дружиною прибули до Львова. Спочатку вони жили разом з батьками пана Тараса. У 1960 році він почав працювати на заводі “Автонавантажувач”. Опісля працював на склозаводі та заводі медобладнання. А дружина, пані Надія, почала працювати в музичній школі в Бібрці поблизу Львова. 

В 1998 році Тараса Максимовича було реабілітовано.

Тарас Максимович присвятив частину життя на пошук посмерних масок українського поета та художника Тараса Шевченка, їхнього опису й підготовки публікації на цю тему. 

-----------------------------

Taras Maksymovych was born on November 11, 1928, in Lviv in the family of Myron (born in 1895) and Mariya (born in 1904) Maksymovych. 

For some time, the Maksymovych family lived in the Mosty district in the Lviv region, where Mr. Taras‘s parents come from. During 1930-1932 - the family lived near Paris in France. There Myron Maksymovych worked at a gypsum-limestone plant. 

Moving to Lviv

In 1935, the Maksymovych family moved to Lviv and settled at 33 Lysenko Street. On the same street, Taras Maksymovych‘s father bought a shop and worked in trade until 1939.

In 1935, Mr. Taras went to the first grade of the Ukrainian „Native School“ (Ridna Shkola), which was fee-paying. Due to financial difficulties, the parents could no longer pay for the Ukrainian school, and the boy was transferred to a Polish school again to the first grade. He finished three classes in a Polish school. After the advent of Soviet power, Polish schools „were not recognized.“ Taras Maksymovych went to the third grade of the Soviet school for the second time.

Mr. Taras remembered September 1939 with two events: the funeral of his brother Bohdan and the entry of Soviet tanks into the village of Husakiv in the Mosty district, where he was staying with relatives at the time. 

From 1941 to 1944, Mr. Taras studied at Gymnasium №2 on Pidvalna Street (now the premises of the Ukrainian Academy of Printing). His father quit his job at a store and began working in an administrative position in house management.

At that time, the Maksymovych family moved to another apartment in their house on Lysenko Street, where a Jewish family of lawyers lived. This family fled to Romania. And Taras Maksymovych lived with his family in this apartment until 1950. 

Rising protest sentiment

In December 1945, Taras Maksymovych and three other comrades were arrested. The reason was a friendship with a guy who was already serving a prison sentence for public and political activities. 

And Mr. Taras himself was a member of „a group of young people who received information from the West. And group members told the young men, that the division is getting ready and the attack on the Soviet Union will happen soon. The young people should save themselves, and didn‘t listen to propaganda for joining the Soviet army“. Taras Maksymovych and two other colleagues received underground information and passed this information to small youth groups of 3-5 people. Therefore, these groups of persons were not aware of the existence of other such groups. The total number of young people who belonged to this network was about 50 people. 

In March 1946, a trial took place. Taras Maksymovych and one of his comrades were sentenced to 10 years in prison as members of the Ukrainian Insurgent Army. They were taken to Zolochiv remand prison, where they were being prepared for prisoner transport. However, the decision of the second court announced them not guilty, and the boys were released. And they were able to continue their schooling.

In 1947, Taras Maksymovych graduated from school №44 in Lviv. In the same year, he entered the mechanical faculty of Lviv Polytechnic University, where he studied for three courses.

Life at a special settlement

At the end of the spring of 1950, an employee reported Taras Maksymovych‘s father, Myron Maksymovych, as a member of the Ukrainian Insurgent Army. The family is arrested and imprisoned in Zamarstynivska Prison. 

In 1950, the whole family was taken to the Far East, to the „Soviet Harbor“. 

„I remember there was no transport for a month; they gave cars in which cattle were transported. Of course, they cleaned it a bit and then put us inside. No beds, nothing but benches from the wooden boards. And approximately in September, we appeared in the port of Vanino. And from there we were transported to Soviet Harbor.“ 

The Maksymovych family was sent to the settlement of Chipali in the Khabarovsk Territory. Mr. Taras recalls that the village of Chipali was small. There was a school, a doctor. People lived in tents or utility rooms. For example, the Maksymovych family was housed in a stable, where bunks were made. 

From the very beginning, all newcomers had to report to the commandant every day. Later - once a week. And then - once a month. 

Mr. Taras‘s first job was working in a garage as a car mechanic. 

Mr. Taras had good relations with the commandant. And he was appointed as an „agitator“ to join the union of those who work in logging. Joining a union guaranteed higher benefits and social security in the event of an injury at work. 

Until 1952, Taras Maksymovych lived with his father, mother and sister. In 1952, his sister began working at a shipyard in Khabarovsk. And Mr. Taras became the head of the garage at the post office.

In 1952, an order arrived to take all the special settlers of the Soviet Harbor district closer to Khabarovsk. Most of the special settlers began working at a gypsum-limestone plant in Landoko. And the Maksymovych family settled in Birobidzhan, the administrative center of the Jewish Autonomous Region. Mr. Taras befriended the Jewish community. They tried to speak Polish to each other.

In 1953, Taras Maksymovych decided to continue his university studies. And he sent the documents to Vladivostok Polytechnic Institute. However, the Khabarovsk Oblast Commandant‘s Office did not give him permission to study at this university. Therefore, Taras Maksymovych wrote a statement to the KGB, where he asked for permission to resume his studies. With some obstacles, however, Mr. Taras managed to resume his studies in the 3rd year course of the Khabarovsk Railway Institute. 

At the same time with his studies at the institute, Taras Maksymovych graduated from the military department with the rank of junior lieutenant. 

After graduating from the institute in 1956, Mr. Taras worked in a mechanical college, where he taught the use of metallurgical machines. In the same year, he married Nadiya Tselevych, with whom he secretly concluded a religious marriage. Her family came from Ivano-Frankivsk and was also deported. Mrs. Nadiya worked as a laboratory assistant at the Pedagogical Institute. 

Return to Ukraine

After the wedding, the newly formed family began living in Khabarovsk with the family of Nadiya Tselevych. The young family dreamed of returning to Ukraine and Lviv as soon as possible, they didn‘t want to switch to Russian. They didn‘t want to forget their native language. 

On July 29, 1959, Taras Maksymovych and his wife arrived in Lviv. At first, they lived with Mr. Taras‘ parents. In 1960, he began working at the Forklift Plant. He later worked at a glass factory and a medical equipment factory. And his wife, Mrs. Nadiya, started working at a music school in Bibrka near Lviv. 

In 1998, Taras Maksymovych was rehabilitated.

Taras Maksymovych devoted part of his life to searching for death masks of the Ukrainian poet and artist Taras Shevchenko, their description and preparation of a publication on this topic. 

 

 

© Všechna práva vycházejí z práv projektu: Paměť Ukrajiny