Людмила Козак Kozak Ludmyla

* 1947

  • «Ще хочу сказати, що з виданням оцих пісень закарпатських були надзвичайно великі труднощі. Тому що в той час в радянській системі не визнавали… вся політика була напрямлена на, напевно, отаке от вирівнювання цілої нації, а які тут ще діалекти, мало того, що українською мовою, та ще і на різних діалектах. І коли він підготував збірку до друку, йому не хотіло прийняти ні одне видавництво, вимагали, щоб він переклав пісні, тексти пісень літературною мовою. А яка користь від тої пісні, якщо там не буде тої автентичної мови? В нас є навіть уривок листа, де звертався Максим Рильський на підтримку тата у видавництво, щоби надрукували. Але ні. В Києві йому відмовили. Але, на щастя, під час однієї з конференцій (тоді проходили всеукраїнські, всесоюзні конференції)... Тато, виступаючи на якійсь конференції, познайомився в Москві з видавцем, який погодився видати українські пісні Закарпаття у Москві, але паралельно з автентичним текстом мусив бути текст російською мовою. І тато на це погодився, тому що автентичний текст, український, зберігся. І ось, перша його книжка вийшла в Москві, в [19]68 році. Після неї були подальші дослідження, а оскільки тато дуже багато друкувався в наукових журналах, і, як казав Микола Мушинка, такий є академік Національної академії наук <…> він дуже підтримував тата і друкував його праці у різних наукових журналах Словаччини [де він проживав]. То він, виступаючи 5 років тому на конференції, присвяченій пам’яті мого тата, він казав, що “Гошовський має надрукованих 14 праць в Радянському Союзі і 74 праці — за межами Радянського Союзу”. Тобто, його твори, його праці, друкувалися в словацьких, в чеських, в болгарських, у англійських журналах — різних європейських і навіть американських. Він був відомий більше на міжнародній арені, ніж тут, в Україні».

  • «Ми почали відроджувати. Це почалося відродження ще до настання Незалежності, вже в кінці 80-х років. От у мене син, молодший, він тоді вчився в Малій Академії наук <…> Святослав, його тоді керував, чи там шефство вів над Малою Академією, Ігор Рафаїлович Юхновський, і він сформував таку групу здібних молодих хлопців, які є патріотами, які є розумними. І почали їх готувати до того, щоби вони стали пластунами. Дуже цікаво відбувалося, бо в них там і лекції з історії України їм читали, і з літератури, і історія “Пласту”, і спортивні різні навички розвивали, фізично загартовували і так далі. І посвята відбулася в “Пласт”, от мій син Святослав, він був в тій першій когорті пластунів, яких висвячував ще блаженної пам’яті Володимир Стернюк. Тоді йшла посвята перших пластунів. Це був курінь Лісових чортів, і вони дотепер, між іншим, тримаються всі купи, ці “лісові чорти”. Шляхи по-різному склалися, але отой “Пласт” їм поклав ту основу. І я, як завідувач відділу освіти, сприяла, тішилася, що є виховники. Ми відразу їх по школах скеровували, щоб вони набирали групи, щоби вчили дітей. Коли на початку 90-х комуністів погнали, у нас в Залізничному районі це відбулося в один день. Мені дзвонить голова районної адміністрації, він тоді називався голова виконкому, і каже: “Людмило Володимирівно, завтра ваш відділ освіти має знаходитися в приміщенні, де був Залізничний райком партії”. (У них було приміщення на Виговського, такі прекрасні кабінети, а ми (відділ освіти) були — тепер це вулиця Шептицьких, в такій старій будівлі — там був відділ освіти, інспектори, бухгалтерія, методичний кабінет — всі разом.) І от ми протягом одного дня мали переїхати туди, перенестися. Комуністи втікали, навіть з вікна викидали все, щоб швидше вибратися. І ось ми приїхали, і я, як завідувач відділу освіти, сиділа в кабінеті першого секретаря райкому партії…Залізничного районного комітету партії. Тобто в мене був такий кабінет — ще та їхня дерев'яна стіна лишилася, з тими їхніми шафками, бо то не можна було демонтувати. А решта ми наповнення робили своє. І наш район, і наші депутати дуже пишалися, що вони найкраще приміщення віддали освіті. А те приміщення, яке ми займали старе, — це вже я відвоювала, ходила-просила, щоб це приміщення віддали “Пласту”. І там створили домівку “Пласту”, і там, між іншим, дотепер знаходиться пластова домівка, в цьому приміщенні, де колись був відділ освіти».

  • «І я поставила собі мету — я бачила, що маю змінити. По-перше, ще мені було легко, тому що обласне управління очолила Ірина Калинець. Це також була дуже велика підтримка. І вона також, як і я, не мала досвіду роботи на керівних посадах в державних установах… Тобто тут треба було інші планки… інші ставити собі завдання. Що стосується виховання, ми добре розуміли (я особисто переконана, що виховання має бути в сім’ї), в Радянському Союзі виховання було — політика школи. Але сім'я має мати від школи допомогу. Тим більше, що незалежна держава утворилася, така ніби прогалина у вихованні. І ми почали будувати на християнських засадах отой виховний процес. І ось цю програму з християнської етики, яку запровадила Львівщина, потім вже спільно з Івано-Франківською, Чернівецькою областю, вже спільно приймалася, а ми починали, ще не маючи готових затверджених програм, а ми вже почали в школі експериментувати і проводити. Ми розуміли, що тільки на засадах християнської моралі ми можемо виховати гідне покоління людей незалежної держави. І я вважаю, що те, що зараз ми бачимо, під час війни, оця кількість добровольців, людей, які хочуть пожертвувати життям заради України, оце є також результат отого виховання, ось цієї зміни орієнтира із комуністичних ідеалів на християнські морально-етичні цінності».

  • «В мене виросли крила, мені здавалося, що я все можу. Про мене навіть газета “Правда” писала тоді, московська, що “у Львові Кавалера ордена Макаренка завідуючу звільнили, а представниця Руху без відповідних навичок…”, чи як вони там писали, “безпартійна, очолила відділ освіти”… Але мені здавалося, що я все зможу, все зруйную. І ви знаєте, ті роки були настільки щасливими, настільки добрими, тому що була велика підтримка депутатського корпусу. А це надзвичайно важливо — коли все, що ти хочеш зробити, тебе підтримують депутати. Бо все треба було затверджувати – там, програми розвитку, чи бюджет, чи що. Тоді депутатами стали люди, які вийшли з Товариства української мови чи з Руху, які бачили, що освіта — це є основа нової держави, і вони освіту підтримували. Я коли приходила з якимись пропозиціями — мене не критикували. Оце я відчула ту різницю, коли вже пізніше, вже в 2000-х роках, стала депутатом обласної ради, де почалися міжпартійні ось такі…така боротьба, і оскільки я не з тої фракції, то ставлять палки в колеса, але я говорю не про політику, а про освіту! То в 90-х роках була надзвичайно велика підтримка депутатів».

  • «Я на мітингах не виступала — був голова, я була його заступником, той директор школи, який очолив обласну партійну організацію, — він і виступав на мітингах, а я була його заступником, і оскільки я мала досвід такої роботи бюрократичної, то я, в основному, в тих структурах партійних і займалася розбудовою партії. Працювала з районними осередками, консультувала, надавала допомогу і так далі… і мене запропонували… ми приїхали в Київ, тоді була така процедура, коли списки складалися, це ще була пропорційна система — і списки складали в міську раду, в обласну раду. Затверджувалися вони в Києві, і от я приїжджаю з тими списками, там засідає політрада Всеукраїнська… І я так пам’ятаю, як читають наш список, і голова дає характеристику кожному, декому я даю характеристику. І в нас у списку аж одна була представниця жіночої статі. Тобто нам зробили зауваження. Голова пояснює, що найбільш активні там чоловіки і так далі. А не пам’ятаю хто, здається, Турчинов, він же тоді очолював штаб Юлії Тимошенко, каже: “А ось сидить Козак!” (мені хотілось сховатись під стіл). “Вона заслужений працівник, вона цей — що ж ви її не включили в списки?” Ну, і мене включили. В принципі я вже перегоріла. Бо в 2002-му, коли пішла з посади завідувача, я балотувалася в міську раду, так само програла, і це був мій другий програш. А я хотіла як депутат піти в комісію з питань освіти і далі продовжувати щось робити. І тут, коли мене включили в той список, я зразу сказала: “Тільки при умові, що я буду працювати в комісії з питань освіти”».

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, 08.11.2022

    (audio)
    délka: 02:19:44
    nahrávka pořízena v rámci projektu Voices of Ukraine
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

«Якщо з Богом говориш українською, то ти – українка!»

Людмила Козак під час розмови у листопаді 2022 року
Людмила Козак під час розмови у листопаді 2022 року
zdroj: Post Bellum

Людмила Володимирівна Козак (із родини Гошовських) народилася 14 червня 1947 року у Празі (Чехія). З 1991 року є громадянкою України. Батько — Володимир Гошовський, відомий учений зі світовим ім’ям, музикознавець і фольклорист, що першим запровадив кібернетичні методи для аналізу музичних творів — усе життя був орієнтиром для доньки. Родина Гошовських, а згодом і родина пані Людмили, плекала та зберігала українські, чеські, християнські традиції. Закінчила Львівську середню школу № 28 у 1965 році, а 1972 року — фізичний факультет Львівського державного (нині — національного) університету імені Івана Франка, вечірнє відділення, за спеціальністю «Радіофізик». Паралельно з навчанням працювала на кафедрі радіофізики, де познайомилася з майбутнім чоловіком — Михайлом Козаком. У сім‘ї народилися два сини — Ярослав і Святослав. Пані Людмила обрала шлях вчителювання і пропрацювала вчителькою фізики близько 20 років (спочатку у Львівській середній школі № 65 (1973–1978), а в 1978–1990 роках — у Львівській середній школі № 15). У 1990–2002 роках — завідувачка відділу освіти Залізничного райвиконкому Львівської міської ради. У 2002 році вимушена була піти на пенсію. У 1997 році пані Людмилі присвоєно почесне звання «Заслужений працівник освіти України». З 2002 року вона активно займається громадською та політичною роботою. У 2002–2004 роках — координаторка освітніх програм у фонді «Право і демократія». З 2004-го — членкиня партії ВО «Батьківщина», радниця голови Львівської обласної організації ВО «Батьківщина», завідувачка відділу організаційно-партійної роботи, з 2005 року — заступниця голови Львівської обласної організації ВО «Батьківщина». У 2006–2010 роках — депутатка Львівської обласної ради від Блоку Юлії Тимошенко, голова постійної комісії з питань освіти та науки. Присвятила своє професійне життя розбудові нової концепції освіти в молодій демократичній державі та розвитку лідерства в освіті. У 2022 році живе у Львові, пенсіонерка.