На той час питання більше, знаєте, стояло не стільки про незалежність в глобальному розумінні... Дуже важкі часи почались, і безробіття почалося фактично. Хоча я повернувся [з армії], у мене була робота. Я закінчив ПТУ [професійно-технічне училище], у мене була професія як моряка, і я пішов працювати в Усть-Дунайськ. Це портофлот називається. Але, знову ж таки, інші люди не всі мали професію. Навіть-от батько наш. Так сталося, що він залишився без роботи на деякий час, і всі ці «культработнікі» так звані — вони нікому не потрібні стали. І прийшов час, що ми родиною вимушені були зайнятися торгівлею. Та всі тоді займались цим: купували взуття, якісь світера, щось таке. Ми на той час вже в Ізмаїлі жили. Батько з мамою, з дітьми переїхали, я з армії повернувся теж в Ізмаїл, з ними вже жив. І ми на базарі торгівлею займалися. Був такий період, допоки ми почали роботу громадську, відкрили потім вже центр громадський в місті. Але от був такий [період]. Вся країна була в такому стані. Дуже важко було.
Наша мама — вона на той час вагітною була з Юліанчиком нашим, — вона по справах поїхала в Київ з кимось там з знайомих зустрітися, про щось... Щось їй треба було. І в автобусі, коли з Ізмаїла в Київ їхала, вона познайомилась там, — я навіть не пам’ятаю, з ким вона розмовляла... Якийсь чоловік розповів їй про те, що зараз держава дозволила національним меншинам відкривати отакі організації, які можуть розвивати культурні традиції, культуру і інші свої всі потреби. Для неї це було, знаєте, як підказка якась, зверху щось таке. Вона загорілась цією ідею. Приїхала назад, додому, розповіла це нам. Ми спочатку не зрозуміли, що це таке? Для чого воно? Бо батько і так допомагав усім, хто приходив до нього. Допомагав: якісь проблеми з поліцією (на той час міліція), якогось незаконно якщо затримали, або щось побилися, або ще щось. Тобто постійно це... І ми не могли зрозуміти — для чого ця організація взагалі? Навіть назву організації не розуміли... Але все ж таки, не розуміючи, все одно почали це робити. Мама, вона... Ідея, напористість її. І відкрили, зробили статут. Нам допомогли статут цей зробити, написати його, зареєструвати цю організацію. Перші два-три роки фактично ми шукали інформацію, як це працює, як з цим треба рухатись. На той час паралельно також в Закарпатті відкрилась така організація. Ще не було такої комунікації між [ромськими організаціями], такого кола не було.
Порушень чомусь багато почалось проти ромів, знаєте, на побутовому рівні, але це переростало в більш масштабні розміри. На той час, це 2002 рік, я пам’ятаю, це Петрівка була, коли людей вигнали з села — це Одеська область, до речі, — і спалили їх будинки там. А все почалось з того, що хлопець в кафешкє з дівчиною щось там… Ромський [хлопець] з дівчиною іншої національності, і почалося потім все це... І дійсно ми розуміли, особисто я, що треба стати адвокатом. Чому саме, проблема в чому? Якщо в суд йти, то там юристів пускали, але треба було все одно якийсь від організації дозвіл, складний йшов момент, і треба було стати адвокатом, щоб вже йти і напряму представляти інтереси і захищати людей. Я хочу вам сказати, що десь до [19]98 року, [199]9-й, 2000-й, якось воно, знаєте, становлення [відбувалось]. Якщо про громадський рух ромський говорити, питання правозахисту не виникало. А от з 2000-х років почались якісь, знаєте, вже порушення і в країні почались якісь такі зміни — інші потреби у суспільства, більш про права почали говорити. Можливо, вплив, що розʼяснень трохи більше стало. У нас вже партнерські організації міжнародні зʼявилися, вони нам про це почали говорити. І ми почали на ці речі по-іншому дивитись.
Робота у нас почалась по документуванню. На той момент — багато саме в Одеському регіоні — у людей проблема була з паспортами. Багато хто... [Паспортів не було.] Взагалі! Просто у людей... «Не було» — тут треба уточнення. Старі паспорти есересеровські, вони просто їх або загубили, або багато хто не перейшов, і не отримав українське громадянство, і не отримав паспорт. І оцей перехід — треба було його відновлювати і з людьми працювати. Це складний процес. Тут задіяні різні органи влади: міграційна служба, юстиція, поліція і так далі, і так далі... — А от до вас приходили люди, як вони пояснювали, що у них немає паспортів? — Перше, тут же багато в Одеському регіоні тих, хто жили на час СРСР в Молдові. Є ті, хто жили на території Грузії. Ну і з самої Росії. На момент, коли вони сюди приїхали, а потім розвал [СРСР], і вони тут залишились вже жити. У когось родини вже тут свої багато років, і просто не було можливості повернутися і взяти з архіва щось отримати. Хтось не оформив, він був дитиною, коли сюди приїхав, батьки там залишились, він тут з тіткою якоюсь або ще з кимось, з бабусею тут залишився. Проблема була вже їхати там щось отримувати. Кожна історія своя. Але, на жаль, таких випадків дуже багато. На тот момент нараховувалось десь тисяч до 20 осіб, які не мали документів.
Наскільки це можливо було бути готовим? Я не сказав би, що я був готовий бачити те, що відбувалося. Війна застала нас тут, в Одесі, і ці ракети коли, постріли, це дуже було страшно чути, дійсно. На другий день треба було жінок вивозити. Ми поїхали до Кілії, там родина, наші родичі. Звідти я уже відправив дружину, тещу до доньки. Вони в Іспанію поїхали, вони там знаходились, а я тут залишився. Страшно було. Навіть якщо ти розумієш, що щось буде, реально, розумієш, що це біда і може статися все що завгодно. Але треба було тут... Ми з перших днів почали допомагати нашим ромам, які були на території, там де окупація почалась. Їх треба було вивозити, багато в кого не було грошей якось вибиратись. Десь ми домовлялись, щоб їх на автівках забирали. Реально, сидіти там і боятися не було часу. Ми почали... Ми розуміли, треба працювати. Ми об’єдналися. Плюс я як юрист, групи почали створюватися в інтернет-просторі: адвокатів, правозахисників, обговорення почались різні, групи. На той час об’єднання пішло. Треба було щось робити. Я не військовий. Як правозахисник я почав свою справу, те, що я знаю, робити.
Володимир Анатолійович Кондур — правозахисник ромського походження. Народився 14 липня 1970 року в місті Кілія на Одещині у родині ромів-келдерарів, вихідців з Румунії. Навчався на суднового електромонтажника. Служив у військах радіорозвідки особливого призначення і міг продовжити кар’єру в спецслужбах, та, повернувшись з війська, обрав працювати за фахом на Усть-Дунайському портовому флоті. У 1990-х через економічну кризу перших років незалежності займався торгівлею. З 1996 року допомагав батькам, Анатолію та Юлії Кондурам, у Асоціації циган міста Ізмаїла та Ізмаїльського району — одній з перших в Україні ромських громадських організацій. Здобув юридичну освіту і став адвокатом, щоб захищати права ромської спільноти. У 2014 році заснував і очолив громадську організацію «Правозахисний ромський центр», яка сприяє соціальній інтеграції ромів. З 2022 року працює в Офісі Омбудсмана, де очолює відділ прав національних меншин, корінних народів та релігійних поглядів.
Володимир Кондур та Юлія Лісова перед черговим засіданням суду за позовом ромських сімей, постраждалих під час погромів в селі Лощинівка. Одеса, 2017 р.
Володимир Кондур та Юлія Лісова перед черговим засіданням суду за позовом ромських сімей, постраждалих під час погромів в селі Лощинівка. Одеса, 2017 р.
Hrdinové 20. století odcházejí. Nesmíme zapomenout. Dokumentujeme a vyprávíme jejich příběhy. Záleží vám na odkazu minulých generací, na občanských postojích, demokracii a vzdělávání? Pomozte nám!
