Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Борис Княжинський Borys Kniazhynskyi (* 1978)

Свобода — це найголовніше, що має бути в людини

  • народився 16 червня 1978 року в Херсоні

  • у 1991–1993 роках навчався у Фізико-математичному ліцеї (нині Херсонський фізико-технічний ліцей)

  • у 1993–1998 роках навчався в Херсонському державному технічному університеті за спеціальністю «Комп’ютеризовані системи управління та автоматики»

  • у 1998–2003 роках працював на авіабудівному заводі «Авіапро» (м. Херсон)

  • 2004 — учасник Помаранчевої революції в Києві

  • 2004–2007 — організатор і активіст громадської організації «Херсонщина-Пора»

  • 2013–2014 — учасник Революції гідності в Києві та проукраїнських акцій в Херсоні

  • з кінця лютого до 11 листопада 2022 року перебував в окупації в Херсоні, переховувався на безлюдному острові

Борис Княжинський розпочав свою громадську діяльність з Помаранчевої революції. Був співорганізатором ГО ««Херсонщина-Пора», боровся проти корумпованих суддів. Брав участь у Революції гідності в Києві та проукраїнських мітингах у Херсоні. Провів вісім місяців в окупації, переховуючись від російських спецслужб на безлюдному острові. Інтерв’ю записано через день після його виходу з безлюдного острова.

Перші уроки української та складні 90-ті

Борис Дмитрович Княжинський народився в Херсоні 16 червня 1978 року.

Його мама, інженерка Херсонського державного інституту проектування водогосподарського та меліоративного будівництва, родом з Курщини (Росія). 1944 року її сім’ю переселили до Криму на землі депортованих кримських татар.

Батько (нині покійний), уродженець Рівненщини, був начальником рефрижераторного поїзда.

Пан Борис має брата-близнюка Юрія: «Мы всегда идем по жизни вместе, мы всегда вдвоем».

Борис Княжинський зростав у російськомовному середовищі, але зберігає теплі спогади про уроки української, які їм з братом давав батько. Сім’я воліла зберігати ці заняття в таємниці, щоби не піддавати хлопців небезпеці. «Батько так і казав: “Ви нікому не розповідайте, що ми робимо такі заняття, бо проти вас можуть бить репресії”. Це була тайна». Зараз пан Борис не має достатньої мовленнєвої практики, але сповнений рішучості опанувати українську: «Українську мову я обов’язково вивчу, бо це такі часи».

Після закінчення херсонської середньої школи № 30 Борис та Юрій Княжинські 1991 року вступили до Фізико-математичного ліцею (тепер Фізико-технічний ліцей), де провчились до 1993-го. Ці роки були надзвичайно важкими для сім’ї: «Гіперінфляцію пам’ятаю дуже сильно, коли зарплата батька за день… одну буханку хліба можна було купити за його зарплату. <…> У нас була дача. Батьки працювали тоді на землі. Для того, щоб вижити. Для того, щоб було, що їсти».

Незважаючи на складні роки, пан Борис вступив до Херсонського державного технічного університету, який успішно закінчив 1998 року за спеціальністю «Комп’ютеризовані системи управління та автоматики».

Перша робота на авіабудівному заводі «Авіапро» не була напряму пов’язана з отриманою освітою — на заводі будували двомісні літаки міні бізнес-класу. За чотири роки Борис Княжинський пройшов шлях від робочого до керівника виробництва і вважає це хорошим життєвим досвідом.

2004. Помаранчева революція. «Мы — патриоты Украины»

Перший досвід суспільно-політичної діяльності пан Борис отримав на Майдані 2004 року. Тоді до Києва братів Княжинських проводжав батько: «Помню, провожал нас — все как надо, перекрестил… нас отец воспитал так: это ваша жизнь, вы принимаете решения; я вам только подскажу, если вы спросите. А так — дерзайте, хлопцы, дерзайте».

Після повернення додому Борис із братом організували міську громадську організацію «Херсонщина-Пора». «Мы так размышляли: менять нужно судебную систему. На судах завязано все остальное. Если будет честный суд, то и остальное все подтянется. И начали проводить разные пикеты против коррумпированных судей в Херсоне… Да, нас за это, кстати, били. Ловили возле подъезда бандиты, давали нам… Но мы не остановились».

Організація, що налічувала близько 30 членів, проіснувала до 2007 року. Як згадує пан Борис, після повернення у владу Віктора Януковича та зміцнення позицій його політичної сили учасники громадської організації розчарувались, бо відчули, що шанс на зміни в країні на той момент втрачено.

2013–2014. Революція гідності. «За свободу нужно сражаться»

Нові можливості для змін з’явились наприкінці 2013 року. Борис Княжинський каже, що пропустити цей Майдан просто не міг. У складі невеликої групи однодумців він приїхав до Києва вже на третій день від початку масових протестів: «Нас было 14 человек. Мы сняли 5-комнатную квартиру в Киеве, и это была наша база… Мы остались своей группой на Майдане и действовали, как сами решим». 

Але також його група координувала свої дії із «Правим сектором». На думку пана Бориса, ця організація виникла як протест проти неспроможності правих організацій створити бодай щось дієве. «Протест молодежи — вот что это было для меня. Молодые люди тогда уже поняли, что ничего мирно не будет, нужно будет применять силу». Симпатії до «Правого сектора» підживлювало і прагення діяти рішуче: «Если действовать, то максимально». 

Одним із найяскравіших спогадів, які залишаться з ним до кінця життя, пан Борис називає розстріли на Майдані: «Страшно. Это страшно. Первый раз под пулями… Наша группа тоже там была… Мы, конечно, не военные, но тоже видели, откуда ведется огонь, — прятались за деревьями, вытягивали раненых. Оружия у нас своего не было, огнестрельного оружия. Хотя приносили свои охотничьи ружья и давали ответку».

До подій на Майдані пан Борис вважав себе пацифістом. «Но, как показывает практика, когда наступает война, пацифисты умирают первыми. Их просто уничтожают, потому что они не сопротивляются. За свободу нужно сражаться». 

2014. Анексія Криму. «14 двоюродных братьев и сестер, и только один из них был за Украину»

Протиправне військове захоплення росіянами Криму та результати псевдореферендуму щодо статусу півострова остаточно розділили родину Бориса Княжинського не тільки за географічною ознакою, а й за ідеологічною. «После референдума в Крыму прекратилось общение с этими родственниками [по материнській лінії]. И наша мать тоже прекратила общаться с ними полностью. Она не захотела поддакивать <…> Для них мы всегда были бандеровцы», — згадує пан Борис.

2022. Повномасштабне вторгнення

24 лютого почалось для Бориса Княжинського з дзвінка брата Юрія і ракетного удару по аеродрому «Кульбакіне». Одразу спробували виїхати на підконтрольну Україні територію, але зазнали невдачі — потрапили під ракетний обстріл в районі чорнобаївського летовища. Довелось повернутись до Херсона. 

Менше ніж за місяць від початку окупації міста по Бориса Княжинського прийшли співробітники ФСБ Росії. Йому тоді пощастило уникнути арешту — вдома була тільки мама. «Мы знали, что мы в списках на розыск. Мы уехали. Уехали на остров». Дача, яка допомогла пережити складні 1990-ті роки, знов стала у пригоді. Світлу частину дня проводили на безлюдному острові, а вночі повертались до будинку. 

На острові брати провели близько восьми місяців. Пан Борис із вдячністю згадує сусідів по дачному містечку, які не видали братів окупантам, та власника магазину в селі Дніпровське. « <…> обменялись номером с владельцем магазина и созванивались: все у вас чисто? Иногда говорил: “Сегодня не едьте, куча БТРов в селе, не едьте” <…> Мы ему открылись полностью, сказали, что нас ищут». Коли не було можливості купувати продукти, Борис та Юрій Княжинські ловили рибу та міняли її на іншу їжу. «Строили планы: дождемся ноябрьских туманов, сядем в лодку и уйдем тихонько в Николаев… Почитали, что тепловизор дальше, чем на 200 метров в туман не видит». Але випробувати цю теорію не довелось. 11 листопада 2022 року Збройні сили України звільнили Херсон. «Мы ночью приехали на дачу, 11-го, и соседка: “Ребята, а вы в курсе, что в Херсоне наши?” — пан Борис ледь стримує сльози. — Пока без эмоций об этом сложно говорить».

Постійна загроза арешту та усвідомлення того, що все в його житті може закінчитись у будь-який момент, навчили пана Бориса не будувати далекоглядних планів. 

У грудні 2022 року звикає до життя у відносно мирному Києві та збирається в поїздку. «Брат и мама в Херсоне. Вывезти от обстрелов их — вот что теперь основное для меня».

Після того як рідні опиняться в безпеці, Борис Княжинський планує долучитися до лав Збройних сил України та битись за свободу, бо, на його думку, «свобода — это самое главное, что должно быть у человека».

 

© Všechna práva vycházejí z práv projektu: Hlasy z Ukrajiny

  • Příbeh pamětníka v rámci projektu Hlasy z Ukrajiny (Maryna Malchenyuk)