Ivan Hrechko Іван Гречко

* 1929

  • "Та й, та й вже прийду з роботи, вже дивлюсі, там обтираю то то від порохів, знимаю з рамок, та й дивлюсь там чи нема там тої біди якоїсь, відшліфовую то то всьо. Тоди, ну то то то старе, то то, знаєте, нищене то. І то мальоване фарбами такими олійними звичайними, такими як паркани малювали. Треба як то то закріпити, як воно вже потріскало, вже обсипається. Та я то думав, думав, питав реставраторів, реставраторів тих, що ікони в музеях реставрували, такий був Петро Ільницький. Дуже добрий такий мій приятель був, хоть був старший від мене, але ми з ним були на "ти". Та й я йому принесу, кажу: "Петре а ну подивись шо з тим робити. То десь їм вести та й розбилося мені самі, самі кавалочки шкла". Він каже: "лиши мені то то, я буду шось з цим робити". Він рік то то знаєте з тих таких маленьких складав-складав. Потому якось то то, показав мені як то то треба укріпити, закріпити воно сі, аби воно було на одній площині, би воно ще не з'їздилосі тако як то розбите шкло. Та так я навчився вже."

  • "Я якось інтуїтивно, знаєте, то, якшо ти маєш добру волю, а не такуво шкурну, як то кажуть москалі, то тебе пан Біг провадит. Якось так чуїш: "ага, чекай, я тепер поїду в Голови, а тепер, а, ну, може я тепер поїду в Городенщину, бо казали, шо й там ше були такі". Та й поїхав, знайшов там також таких, шо десь там з мамов були на Сибірі та й зачєв говорити. "Та й, та й, є тут такі, але то вже ніхто сі на то не дивит, то вже в старих хатах, там вже ніхто не жиє, а ну ходім". Пішли ми – є ікони, шось кілька таких, такі файні, але з порохами, павутиньом, розумієте з всім отим. Та я зачєв, бо ж би я купив, "та нє, та як то продавати, та то колись то-то купували чи дідо, чи прадід. То свячене, то не можна за то гроші брати. Привезіть мені ото на то місце такі, як то тепер є образи такі, як німі продают". У Львові на краківському, в тої, на тій церкві, яка то є…Преображенській, коло Преображенській церкві, там німі, то ті, шо не говорят. Вони робили такі з старих образів, не на шклі, а старих образів, тих. Знимки робили, трошки їх розмальовували якимсь тушами червоними та й чорними та й продавали. Ну та й… я пішов до них, узєв шось там три та й повіз туда. Вони мені ті познимали, повісили то ті, всьо. [...] Боже сохрани, та де, та то ж треба було мати агєнта, там він ходив, старий чоловік такий, такі шо на Сибірі були з моїми, такий поважний чоловік ходив по людях випитував, а потому я з ним ішов. Приїду та йдемо туда, аби якось ті ікони від них видурити, чи відкупити, чи як. А ну в кожнім селі був ж міліціонер, розумієте: "То хто, шо то за чоловік якийсь львівський, такий незнаний?". Міліція була на кожному кроці. "Та й нічо, нічо, то-то мій знайомий, то син мого знайомого, то свій чоловік". Вже, вже я маю, як би сказати, леґітимацію, вже мене міліція не буде лапати за то. І там взьму тих зо три ікони в мішок, файно зав’єжу та й до Коломиї, в Коломиї на поїзд і до Львова – рано-раненько я вже є тут. Приніс до хати – виніс то-то на балькон, та й боюся, знаєте, відкривати, думаю або якісь таргани, або які дідько буде зараз мені в хату налізе; прийду з роботи та й помаленьки витягаю по-одній, витираю, шукаю там би не було чогось такого, якихось тарганів, чи блошиць, чи чого. І так то по-повід цому мусів ся навчити реставрувати там, де мали якусь утрату. А то нема кого питати, реставрації не було тої, того я мусів сам десь находити якісь польські підручники старі, та й до того сам доходив. Питавсі старих людей як то колись малювали, ті які, яку і шо то чим розводили – чи олійом, чи чим. А то покостом – то була така, такє як олія, тільки для того, шо малювали стіни."

  • "Ну був журнал підпільний такий "Ідея і чин". Знаєте, то він уже тоді не видавався, то якраз він ше з, ше за німців видавався, ще десь перед тим. То в підпіллі чисто був такий ідеологічний журнал. Ілюстрований навіть був чорно-білими якимись там, графікою. Ну і про то говорили, і мріяли. То не не були програмні якісь розмови, знаєте, бо ніхто не сподівався, шо все ж таки держава колись то та повстане. Я вам казав вже не раз, шо як ми думали колись про державу, то думали, шо як вона за, за двіста років десь, буде колись самостійна Україна, ну то ми в гробі будемо сі отако перевертати з радості. А то якось так Пан Біг зарядив, шо ми ше, шо ми ше застали її, чи вона нас застала ше. Таких во, старих як я. Шо ше дивимось як вона якось тяжко росте, Боже мій, ну, а так росте людина. Дитина також не... росте, так вродилися відразу дорослий чоловік з розумом практичним, праґматик великий – нє. Шпортається дитинка, то так падає, вбиває собі ніс, коліна, носи, роти розбиває, але росте. Так і народ, так і нація мусе рости."

  • "(А що ви малювали?) Жовнірів, козаків, Стрільців Січових переважно. Такі, така мелітарна тема була цікава, бо то сі оспівувало, то ся говорило цілий час і то ся хотіло малювати. То я собі малював добре, як на хлопчика, так шо я навіть думав йти в якусь, якусь школу малярську, як вже, як вже я доріс, но але потом інакше ся стало. Та й про то сі слухало, бо то як то було колись, знаєте, приходила пізня осінь, десь так від Покрови вже починаючи, вже роботи в полі нема, вже ґазди сі сходять ввечір до якоїсь хати, в нас така хата була, всі курили страшенно, мама там коло кухні шось там робить, сестра коло мами сі крутит, ну а я сиджу на запічку: "Сиди тихо, биз не заваджєв, бо ґазди прийдуть, аби не обзивав". Там сиджу та й слухаю, та й як вони говорять, розумієте, про шо, що головна тема була тих, історія тих старих наших, то бувші Січові Стрільці з тої першої воїни. Ну, як вони, як вони болюче переживали уже тепер, знаєте, вже та воїна давно минула, вже Польська [держава] була, чого вони програли воїну? То я так подивляю тепер, роздумуючи, які глибокий патріотизм вони мали, шо тільки про то говорили. Не господарка, не діти, ні нічого – як вони воювали, чого програли воїну, чому той, хто ними керував, чому так не робив, чому він так не робив? То було, знаєте, то була велика історія, то були переживання тої історії назад."

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, 07.06.2021

    (audio)
    délka: 01:57:58
    nahrávka pořízena v rámci projektu Memory of Ukraine
  • 2

    Lviv, 30.06.2021

    (audio)
    délka: 01:57:43
    nahrávka pořízena v rámci projektu Memory of Ukraine
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Покоління українців, народжених між світовими війнами: „Ми не стільки вибороли Україну, як виговорили її“.

Іван Гречко
Іван Гречко
zdroj: archiv pamětníka

Іван Гречко народився 19 січня 1929 р. у с. Рафайлова (тепер - Бистриця), Надвірнянського повіту, Станіславівського воєводства (тепер - Івано-Франківської області), але дитинство провів у Надвірній. Батько - Михайло-Константин та старший брат Ярослав - були у підпіллі, загинули в 1946 р. Мати - Євдокія та сестра Орися були депортовані у Сибір в 1947р. Івану вдалось уникнути арешту. В 1947 р. поступив в Львівський Політехнічний Університет на механічний факультет, де в кінці академічного року його арештували. Перебував у тюрмі на Лонцького. У 1948 р. поступив у Лісотехнічний, який закінчив 1953 р. з фахом інженера. Викладав у Коломийському лісотехнічному технікумі; 1954 р. повернувся до Львова, де влаштувався на „Теплоелектропроект“. Зібрав колекцію гуцульських ікон на склі, більшу частину якої, в лютому 2013 р., передав Українському Католицькому Університеті. Співзасновник і голова Клубу греко-католицької інтелігенції „Обнова“, Член редколегії „Євшан-зілля“, Голова комісії свободи сумління Народного руху України. З середини 1970-х рр. брав активну участь у житті підпільної УГКЦ та її відновленні в 1989 р.