Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Lyudmyla Gatsenko Людмила Гаценко (* 1969)

• 1969 - народилася в УРСР 31 березня 1969 року в місті Херсон

• 1986- закінчила Херсонську загальноосвітню школу №47

• 1991- Херсонський педагогічний інститут

• 1991 – народила старшого сина Олексія

• В березні 2022 року приїхала з молодшим сином Владиславом до Праги

Український оригінальний текст слідує за чеським перекладом. (Ukrajinský originál textu následuje za českým překladem.)

Obklíčili naše město a zakázali lidem odejít do bezpečnějších míst. A ti, kteří se o to pokusili, byli zastřeleni. Ruská armáda nikoho nešetřila, ani děti, ani dospělé

Jsou to dva roky, co byl značný počet Ukrajinců nucen opustit svá rodná města a hledat útočiště v jiných zemích. V novém prostředí se snaží poskládat svůj život dohromady, aniž by se ztratili v rozlehlém světě. Avšak ani s odstupem času bolest v srdci nepolevuje. Důvody jsou různé: ozvěna strašlivých výbuchů, střely, co těsně minuly cíl, četná úmrtí, jichž byli svědky, a neuvěřitelně bolestný stesk po jejich rodinách, které stále přihlížejí okupaci a ničení svých rodných měst. Chtěli by, aby se jejich duševní rány alespoň částečně zahojily, ale stále to nejde, protože je stále nesnesitelně bolí...

Lyudmyla Gatsenko se narodila 31. března 1969 ve městě Cherson v Ukrajinské sovětské socialistické republice. Rodina žila ve vlastním bytě a Lyudmylini rodiče Roman a Halyna pracovali v Chersonském závodě na výrobu polovodičů. Rodina často jezdila na dovolenou k Černému a Azovskému moři, která se nacházela nedaleko. V dětství Lyudmyla často navštěvovala své prarodiče, rodiče její matky žili ve Vinnycké oblasti a rodiče jejího otce v Ternopilské oblasti. Jeden z prarodičů, otec její matky, byl účastníkem druhé světové války, a tak malé Lyudmyle často vyprávěl o pohnutých dobách, které zažil. „A Den vítězství, 9. květen, byl jeho oblíbeným svátkem,“ vzpomíná Lyudmyla Gatsenko.

„Když jsme byli malí, často jsme se ve škole účastnili soutěží o nejlepší malůvku na chodník na téma mír a přátelství. Tehdy jsme si ani nedokázali představit, že v budoucnu budeme svědky války, a to mezi bratrskými národy,“ říká smutně Lyudmyla Garsenko.

Život ve škole

„V naprosté většině vzdělávacích institucí v našem městě se vyučovalo v ruštině. Teď už chápu, že to nebyla náhoda, byla to jakási ideologie, jejímž cílem bylo zabránit tomu, abychom znali svůj rodný jazyk. Často nám také říkali, jak je špatné žít v zahraničí. My jsme se přesto přesvědčili o opaku, tam se totiž starají o své občany,“ říká a pokračuje:

„Dobře jsme se učili na chersonské střední škole č. 47, všechny předměty se vyučovaly v ruštině. Náš třídní učitel byl ale učitel ukrajinštiny, takže jsme ji uměli docela dobře. Třída byla přátelská. I teď udržujeme dobré kontakty a občas se setkáváme. Mými oblíbenými předměty byly ukrajinština, kreslení, dějepis a chemie,“ vypráví a dodává:

„Po škole jsem nastoupila na Chersonský pedagogický institut, kde jsem získala filologickou specializaci v oboru ukrajinský, ruský jazyk a literatura. Po ukončení studia jsem pracovala ve škole. Vzpomínám si, jak jsme s učiteli každoročně pořádali letní zájezdy k moři, kam jezdily děti z jiných měst včetně Černobylu.“

Období SSSR

„V té době byli téměř v každé továrně, včetně té, kde pracovali moji rodiče, důstojníci KGB, takže otec s matkou nemohli nikomu říct, že máme příbuzné v zahraničí (v České republice). To se tehdy nesmělo říkat, protože by naše rodina mohla být odněkud z Chersonu vystavena represím,“ říká Lyudmyla Gatsenko.

1991, rok vyhlášení nezávislosti Ukrajiny

„V té době jsem byla na mateřské dovolené pro svého nejstaršího syna, nepracovala jsem. Pamatuji si na určité duchovní povznesení obyvatelstva ze zprávy o nezávislosti. Vzpomínám si, jak jsem při pohledu na svého malého syna snila o tom, že až vyroste, tato nezávislost mu hodně pomůže. Opravdu jsem věřila, že v průběhu let bude moci realizovat svůj potenciál. Stalo se však něco, co nebylo podle očekávání. Teď jsem matkou dvou synů - nejstaršího Oleksije a nejmladšího Vladyslava, se kterým jsem vlastně přijela do České republiky,“ říká Lyudmyla Gatsenko.

Válka na východě Ukrajiny. Rok 2014

„Na Revoluci důstojnosti si pamatuji velmi dobře. S napětím jsme v tomto období sledovali události, které byly pro Ukrajinu osudové. Nyní jsou podle mého názoru lidé odvážnější, jsou zvyklí mluvit nahlas a hájit své názory, což například v době bývalého prezidenta Leonida Kučmy nebylo,“ říká a dodává: „Velmi podporuji současného mladého, energického prezidenta Ukrajiny Volodymyra Zelenského, který statečně bojuje za vůli svého lidu. Být v čele země v době války je podle mého názoru velmi odvážné rozhodnutí.“

Když vypukla válka v Donbasu, který leží nedaleko Chersonu, a byl anektován sousední Krym, začala mít obavy. „Měli jsme strach o lidi, kteří se nacházeli ve válečné zóně. Pak se ukázalo, že Rusové chtějí svými zločinnými akcemi a vnucováním své ideologie rozbít naši jednotu,“ říká Lyudmyla Gatsenko.

Okupace Chersonu 24. února 2022

„Naše město bylo obsazeno asi za dvě hodiny po plnohodnotné invazi ruských vojsk na Ukrajinu. Mnoho vojáků přišlo ze směru od Krymu. Město bylo obklíčeno, čímž bylo lidem znemožněno odejít do jiných bezpečnějších ukrajinských měst. A ti, kteří se to odvážili, byli zastřeleni. Nikdo nebyl ušetřen, ani mladí, ani staří. Našli se i stateční obránci území, kteří se chopili zbraní, aby ochránili ostatní civilisty, ale ruští nepřátelé je brutálně zastřelili,“ vypráví a pokračuje:

„Od začátku války jsme téměř celou dobu trávili v protiatomových krytech. Nepřátelská letadla létala dost nízko, všude dopadaly granáty a po městě jezdily tanky. Já jsem se spolu s dalšími sousedy ukrývala v protiatomovém krytu v továrně, kde pracovali moji rodiče. Nebyly tam vhodné podmínky, protože nikdo nevěřil, že je možná plnohodnotná invaze, takže jsme nebyli připraveni.

Byla zima, byli jsme bez kousku chleba, továrny byly zastaveny, Rusové rabovali sklady a obchody. Abychom sehnali vytoužený kousek chleba, museli jsme stát půl dne ve frontě za zvuků nepřátelských granátů. Abychom nějak nakrmili rodinu. Když byl Cherson plně obsazen, vyšli jsme z protiatomových krytů a zůstali ve svých domovech. Mezitím Rusové chodili po městě, zkoumali, kde žijí rodiny vojáků, a tyto lidi odváděli.

Aktivisté, kteří chodili na shromáždění proti okupaci, byli také mezi těmi, po nichž Rusové pátrali, a poté, co byli nalezeni, lidé beze stopy zmizeli. Osady v okolí Chersonu zůstaly téměř bez lidí, plné hrobů... Předpokládám, že podobně tomu bylo v roce 2014 v Luhanské a Doněcké oblasti, protože lze vysledovat stejný rukopis okupantů: četné vraždy, nucené vydávání pasů a deportace do Ruska.

Po měsíčním pobytu v protiatomovém krytu bylo tedy zřejmé, že tato okupace bude trvat dlouho, protože ruské vojenské techniky v našem městě přibývalo. Brzy jsem se musela rozhodnout, že odjedu z Chersonu do České republiky, protože v této zemi mám příbuzné.

Odjížděli jsme pod palbou, protože boje neustávaly. Věděli jsme zhruba, kdy ruská armáda znovu bude nabíjet zbraně, ta přestávka trvala asi hodinu, takže právě v této době jsme se pokusili odejít... A teprve po několika neúspěšných pokusech v různých dnech se nám konečně podařilo odejít. Řeknu víc: stávalo se, že naše auto například dokázalo projet, ale na další už se střílelo. Na ruských stanovištích prohledávali lidi, odebírali jim vybavení, které by Rusy mohlo kompromitovat (například fotografie, jak zabíjejí civilisty apod.).

Cherson byl bombardován převážně v noci. Nemohla jsem vůbec spát a můj mladší syn se snažil spát přes den, protože se obával, že kdybychom usnuli v noci, neslyšeli bychom výbuchy a nestihli bychom doběhnout do protiatomového krytu. Pokud jsme byli doma, schovávali jsme se na chodbě nebo ve sklepě,“ vzpomíná na hrůzné události Lyudmyla Gatsenko.

Odjezd do Prahy

„Věděla jsem, že pojedu do Čech, protože tam žijí moji příbuzní z otcovy strany a moje prababička se v Čechách narodila. Teta žije v Mariánských Lázních a strýcové s rodinami v Kutné Hoře. Můj dědeček, otec mého otce, žil dlouho v Čechách a po dokončení vzdělání odešel pracovat na Ukrajinu, kde se seznámil s mou babičkou a založil rodinu, do které se později narodil můj otec. Potom čeští příbuzní mému dědečkovi radili, aby se vrátil do Čech, protože tehdy vnímali poměrně nestabilní ekonomickou a politickou situaci SSSR pod nadvládou Moskvy...“

Lyudmylin otec a teta ale zůstali v Chersonu, odjet s ní a jejím synem odmítli. „Mám o ně velké obavy, protože Cherson zůstává jedním z nejžhavějších míst, které je nepřetržitě ostřelováno. Můj otec jako opravdový vlastenec souhlasil, že přijede do České republiky pouze v případě, že Ukrajina zvítězí, aby jen viděl svou rodinu a vrátil se domů. Nesmírně důležitým aspektem byla a zůstává vzájemná pomoc mezi obyvateli Chersonu, kteří se ve všem podporují. Existuje také řada různých organizací a dobrovolníků, kteří se starají o lidi, včetně starých lidí,“ dělí se o své myšlenky Lyudmyla Gatsenko.

Život po příjezdu do České republiky

 „Po příjezdu bylo obzvlášť těžké najít ubytování, a když se nám to podařilo, museli jsme si po krátkém bydlení v jednom z apartmánů hledat jiný, protože majitel se k nám choval dost špatně. Byla jsem úplně zoufalá, nevěděla jsem, co mám dělat. A v této těžké situaci s bydlením nám pomohly pracovnice organizace Women For Women,“ popisuje a dodává:

„Následovalo hledání práce. Jsem velmi vděčná majiteli cukrárny v centru města, který mě zaměstnal. Je velmi příjemné vědět, že lidé různých národností jsou ochotni pomoci druhým. Můj zaměstnavatel mluví anglicky, takže jsem si musela osvěžit a uplatnit v praxi své znalosti tohoto jazyka. Česky umím částečně proto, že jak jsem se již zmínila, máme zde příbuzné. Chci se ji však naučit dokonale.

Teprve půl roku po příjezdu do Prahy se můj mladší syn dokázal uklidnit a vzpamatovat z prožitého stresu. Od loňského roku studuje na skvělé české škole, kam nás po příjezdu laskavě zapsali. Když jsme ale změnili bydliště, uvažovali jsme o změně školy, ale syn to kategoricky odmítl, protože se mu ve škole moc líbí. Tam se navíc učí česky a dokonce i ukrajinsky,“ říká.

Úvahy o budoucnosti

 „Nedělám si plány do budoucna, protože chápu, že válka bohužel neskončí tak brzy, jak bychom si přáli. Už dříve jsem měla plány odjet do České republiky, ale nikdy mě nenapadlo, že důvodem bude útěk před válkou. Každé ráno se probouzím s vědomím, že jsme tu v bezpečí, ale těžko se mi chápe, proč žijeme tak daleko od domova a za takových okolností.

Upřímně řečeno, všechny své naděje vkládám do svého syna. Sním o tom, že zde získá vzdělání. Chci, aby poznal historii pro nás relativně nové země, aby mohl v budoucnu cestovat. To je však možné pouze v případě, že válka skončí. Vždyť plnohodnotný život a pocit štěstí nejsou v takových podmínkách možné. Každý den myslím na svou rodinu: jak žijí, co jedí, co cítí? I když jsme neustále v kontaktu.

Myslím, že nejdůležitější pro nás všechny je MÍR. Svoboda a mír mají podle mého názoru na tomto světě největší cenu.

Pro mě je štěstí, když jste zdraví, spokojení a můžete být užiteční ostatním. A mým největším přáním je, aby se všichni ti, kteří zemřeli ve válce, vrátili do života. Chci, aby žádná matka nepocítila strašnou bolest ze ztráty svých dětí, a chci, aby krveprolití konečně skončilo. Upřímně věřím ve vítězství Ukrajiny a v to, že dobro definitivně zvítězí nad zlem,“ shrnula Lyjudmila Gatsenko.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

«Наше місто оточили і недавали людям виїхати в більш безпечні міста. А тих, хто всеж намагався це зробити – розстрілювали. Російські військові нікого не жаліли: ні дітей, ні дорослих...»

Минає другий рік, як значна частина українців вимушено виїхали з рідних міст, шукаючи порятунку в інших країнах. В нових умовах вони намагаються скласти свій життєвий пазл, не втративши себе в неосяжному  світі. Проте  навіть з плином часу душевний біль ніяк не вщухає. Причини на це різні: суголосся страшних вибухів, снаряди, що пролітали поруч, численні смерті, очевидцями котрих вони стали,а також  неймовірно-болюча туга за рідними, котрі продовжують споглядати окупацію та руйнацію рідних міст. Їм так хочеться, щоб душевна рана хоч частково загоїлася, а вона всеж не хоче, як раніше нестерпно болить...

Людмила Гаценко народилася в УРСР 31 березня 1969 року в місті Херсон Херсонської області. Сім’я жила у власній квартирі,батьки Людмили Роман та Галина працювали на херсонському заводі «Напівпровідників». Часто родина їздила відпочивати на Чорне та Азовське моря,котрі були розташовані поблизу.Також в дитинстві Людмила часто гостювала у своїх бабусь та дідусів,зокрема мамині батьки жили у Вінницькій області, а татові в Тернопільській .Один з дідусів- мамин тато був учасником ІІ світової війни, тому часто розповідав маленькій Людмилі, про ті буремні часи,які пережив. А День Перемоги, 9 травня було його улюбленим святом, - пригадує Людмила Гаценко.

«Коли ми були дітьми, часто у школі брали участь в конкурсах на кращий малюнок зображений на асфальті про мир та дружбу. Тоді ми навіть не могли припустити, що в майбутньому будемо свідками війни, ще й між братніми народами»,- говорить зі смутком Людмила.

Шкільне житя

«У переважній більшості навчальних закладів нашого міста була російська мова навчання.Зараз розумію,що то було не випадково,така собі  ідеологія завданням якої було, щоб ми не знали своєї рідної мови. А ще нам часто розповідали про те, як погано жити за кордоном, доки ми не пересвідчились у протилежному, адже тут дбають про своїх громадян.

Вчилися ми добре у Херсонській загальноосвітній школі №47,усі предмети викладали російською. Проте наш класний керівник був вчителем української мови, тому знали ми її досить добре. Клас був дружнім. Навіть зараз ми гарно спілкуємося і періодично зустрічаємося.Улюленими предметами моїми були українська мова, малювання, історія, хімія.

Після школи я вступила до Херсонського педагогічного інституту, де здобула філологічну спеціалізацію «Вчитель української, російської мови та літератури». По завершенню навчання працювала за фахом у школі. Пригадую як разом з ішими вчителями щороку організовували літні поїздки на море, куди приїзджали діти з інших міст, зокрема Чорнобиля»,- ділиться спогадами пані Людмила.

Період  CРСР

«В той час практично на кожному заводі ,зокрема де працювали мої батьки, були служби КДБ, тому тато з мамою не могли нікому розповідати, що у нас  є рідні за кордоном ( в Чехії), оскільки в той час це було заборонено говорити, адже нашу сім’ю могли репресувати кудись з Херсону»,- зазначає Людмила Гаценко.

1991, рік здобуття Україною незалежності

«В той час,я була в декретній відпустці за старшим сином,не працювала.Пам’ятаю певне духовне піднесення серед населення,від звістки про незадежність. Пригадую як мріяла , дивлячись на маленького сина,що коли він виросте ця незалежність йому значно допоможе.Дуже вірила ,що за ці роки він зможе реалізувати свій потенціал. Проте сталося дещо не так,як гадалося. 
Зараз я мама двох синів- старший Олексій та молодший Владислав, з яким я власне приїхала до Чехії»,- розповідає Людмила.

Війна на Сході України. 2014 рік.

«Я дуже добре пам’ятаю Революцію Гідності.
З хвилюванням спостерігали за доленосними подіями для України в цей період . Зараз, як на мене, люди стали сміливішими, звикли говорити прямо та відстоювати свою думку,чого не було, до прикладу, за часів колишнього президента Леоніда Кучми..
Дуже підтримую нинішнього молодого,енергійного президента України - Володимира Зеленського, котрий відважно бореться за волю свого народу . Адже бути головним у цей воєнний час досить сміливе рішення, на мою думку.

Коли розпочалася війна на Донбасі, який не так далеко від Херсону та анексували сусідній Крим, ми разом з іншими жителями нашого міста,дуже хвилювалися за людей,котрі опинилися в зоні бойових дій. Тоді стало очевидним , що росіяни своїми злочинними діями , нав’язуючи свою ідеологію, хочуть зламати нашу єдність»,- розповідає Людмила Гаценко.

Окупація Херсону 24 лютого 2022 року

«Наше місто окупували приблизно через 2 години, після повномасштабного вторгнення російських військ на територію України. Багато військ зайшло до нас зі сторони Криму. Місто оточили, тим самим недаючи людям можливості виїхати в інші більш безпечні українські міста. А тих, хто наважувався це зробити – розстрілювали. Нікого не жаліючи ні молодих, ні старших за віком. Були і сміливці з тереторіальної оборони, котрі взяли до рук зброю,щоб захистити інших мирних людей, проте були жорстоко розстріляні російськими ворогами.

Практично весь час від початку війни ми пробули в бомбосховиші. Ворожі літаки досить низько літали,повсюди влучали снаряди та їздили містом танки. Я разом з іншими сусідами ховалася у бомбосховищі  на заводі, де колись працювали мої батьки. Належних умов там не було, адже ніхто не вірив, що можливе повномасштабне вторгнення, тому їх не підготували.

Холод, ми без шматка хліба, заводи були призупинені, росіяни розграбували, склади,магазини.Тому, щоб знайти бажаний кусок хліба потрібно було пів дня під звуки ворожих снарядів стояти в черзі, щоб хоч якось нагодувати сім’ю. Коли відбулася повна окупація Херсона, ми вийшли з бомбосховищ і непорушно сиділи в домівках. Тим часом росіяни ходили містом, розвідували де живуть родини військових і забирали цих людей.

Активістт, котрі виходили на мітинги проти окупації, теж  були в числі тих, кого розшукували росіяни, а після того як їх знаходили - люди безслідно зникали.
Приближні населені пункти до Херсону залишилися практично без людей,повно могил... Я припускаю, що так було і в 2014 році в Луганській та Донецькій областях, адже відслідковується один і той же «почерк» окупантів: численні вбивства, примусова видача паспортів, вивезення до Росії.

Отже пробувши  в бомбосховищі місяць стало очевидним,що ця окупація надовго,оскільки кількість російської воєнної техніки у нашому місті наростала дедалі більше.Тому невдовзі я мусила ухвалити рішення про від’їзд з Херсона до Чехії, оскільки в цій країні у мене живуть рідні.
Виїзджали під обстріли, адже бої не припинялися. Орієнтовно ми знали коли російські військові будуть перезаряджати зброю, тривало це близько години, тому  саме в цей час ми намагалися виїхати..І лише після декількох невдалих спроб у різні дні , ми нарешті змогли виїхати. Скажу більше: було й так, що наша машина, до прикладу, змогла проїхати, а наступну – розстрілювали.На російських постах обшукували людей , забирали техніку,яка б могла скомпроментувати їх( наприклад знімки вбивств ними мирних людей і т.д.).

Бомбили Херсон переважно вночі. Я не могла спати  зовсім ,а молодший син намагався заснути вдень, адже хвилювався, якщо заснемо вночі, можемо не почути ударів і не встигнемо добігти до бомбосховища. Якщо були вдома  то ховалися в коридорі, або підвалі»,- пригадує страшні події Людмила.

Від’їзд до Праги

«Я знала, що поїду саме до Чехії,адже тут живуть мої рідні по татові,зокрема моя прабабуся народилася в Чехії. В Маріанських Лазнях мешкає моя тітка, а у Кутній Горі дядьки зі своїми родинами.

Мій дідусь, батько мого тата, тривалий час мешкав в Чехії та після здобуття освіти поїхав працювати в Україну, де зустрів мою бабусю,сторив сім’ю, в якій згодом народився мій тато. Чеська рідня ще в далекому минулому радили дідусю їхати до Чехії, оскільки ще тоді вони розуміли досить нестабільну економічну та політичну ситуацію СРСР з центром управління в Москві..»

В Херсоні залишилися тато Людмили і тітка, які відмовилися їхати з нею та сином. «Дуже хвилююся за них,адже Херсон залишається однією з найгарячіших точок, який цілодобово обстрілюють. Тато- як справжній патріот держави, приїхати до Чехії погодився лише у разі перемоги України,для того, щоб побачити рідних і повернеться додому.

Надзвичайно важливим аспектом була і залишається взаємодопомога між херсонцями, які підтримують в усьому одне одного.Також є низка різних організацій,волонтерів,які піклуються про людей,зокрема старшого віку»,- ділиться думками пані Людмила.

Життя після приїзду в Чехію

 «Особливо важко по приїзду, було знайти житло, а коли вдалося, проживши недовго на однній з квартир, мусили шукати інше,адже власник досить погано ставився до нас. У повному відчаї, я не знала, що робити. І в цій скрутній ситуації з житлом нам допомогли працівники організації Women For Women.

Далі були пошуки роботи. Дуже завдячую власнику солодкої крамниці, що в центрі міста, котрий взяв мене на роботу. Надзвичайно приємно усвідомлювати,що люди різних національностей, готові допомогти іншим. Мій роботодавець спілкується  англійською мовою, тому довелося і мені згадувати та застосовувати на практиці знання цієї мови. Чеську я частково знаю, оскільки, як я раніше зазначала, маємо тут рідних. Проте маю бажання її вивчити досконало

Тільки через пів року після приїзду до Праги молодший син зміг дещо заспокоїтися та відійти від пережитого стресу.

З минулого року він навчається у прекрасній чеській школі, куди нас любязно зарахували по приїзду. Та коли змінили місце проживання,думали змінювати і навчальний заклад, проте син категорично відмовився, адже йому дуже подобається його школа. В ній він додатково вивчає чеську та навіть українську», - переповідає Людмила.

Роздуми про майбутнє

 «Не будую планів на майбутнє,оскільки розумію,що війна не завершиться,на жаль, так швидко,як нам того хочеться. Щодо поїздки в Чехію в мене були плани і раніше, але ніколи не думала що приводом  буде порятунок від війни. Щоранку прокидаюся з розуміням, що ми тут в безпеці, але не розумію чому за таких обставин життя і так далеко від дому.

По завершенню війни відразу поїду в Україну, до рідних. Проте скоріш за все потрібно буде змінювати місце проживання на більш безпечне, адже Херсон залишається однією з найгарячіших точок де ведуться бої та знаходиться поблизу окупованого Криму. На мою думку, більшість кримчан теж мають бажання бути у складі України. Адже раніше ми часто їздили в Крим і ніяких непорозумінь чи конфліктів не виникало, кримські татари,до прикладу однаково сприймали україно та російськомовних українців, не надаючи комусь перевагу.

Відверто кажучи усі надії покладаю на сина. Мрію, щоб він здобув тут освітню кваліфікацію. Хочеться пізнавати  історію відносно нової для нас країни,подорожувати в майбутньому. Але це можливо лише за умови,що закінчиться війна. Адже повноцінне життя та відчуття щастя не можливе за таких умов. Щодня витають думки в голові за рідних: як живуть,що їдять,що відчувають? Хоча ми постійно на зв’язку.

Найголовніше, я вважаю, для нас усіх - МИР. Свобода і мир, на мою думку, вартують найбільше у цьому світі.

Для мене щастя – це коли ти здоровий,реалізований та можеш бути корисний іншим. А найбільше бажання - зробити так, щоб всі хто загинув на війні ожили. Щоб ні одна мати не відчувала страшного болю від утрати дітей, аби нарешті закінчилося люте кровопролиття. Я щиро вірю у перемогу України та в те, що добро обов’язково переможе зло..», - підсумувала Людмила Гаценко.