Тарас Броневич Taras Bronevych

* 1946

  • Колись навіть не можна було колосків збирати на колгоспному полі. Ну, і оскільки вони жили біля дороги, то (машин ще не було), возили підводами. Чи "фірами", чи підводами. У нас по-різному це трактують. А то є одна й саме значення має, слово. Упав сніг. <...> чи пшениці, чи жита – то я не знаю, цього я не знаю. То небіжку возили цілий день по полях, як злодія. А потім – тут є у нас вулиця, називалася Кірова, вона зараз називається проспект Лесі Українки. Там була тюрма. І вона там була в тюрмі, 10 діб. Оскільки ми вже не мали бо мама… то старша та сестра доїла ту козу нещасну. Я пам’ятаю, чи це мені вже так вбилося в голову, що була скляна бутилка, тоді ж не було пласмасової, і тим качаном була заткана ця пляшка чи бутилка молока. Сусіда та трошки мала там якийсь запас, то дала нам якусь паляницю і ми йшли до мами в тюрму сюди. <...>» Мама. Це є мама, моя мама була. І вона була у тюрмі. Так була у тюрмі 10 діб. Но видно було – будем вже навіть хвалити – якась порядна там людина і її відпустили разом з ним» Але я вже як був старший, і хотів змалювати цю картину, як виглядало, як вони йшли з тюрми. І малював собі, малював і розумів, що воно трохи дивно буде виглядати, то я вам скажу, як я собі змалював цю картину. Що це йшла не людина, а так якби тварина з своїми дітьми. Якась, ну я не буду грубе слово казати… Голі, напівбосі, голодні….

  • «Багато криївок реставровано, багато криївок взагалі майже наново (то шо казали, шо тут воно було) побудовані нові. І воно надихає. Як ці хлопці в 20, 21, 22 роки, як вони цілу зиму… уявити собі. Це є в натурі викопана яма, яка має вхід, добре ще було якось замаскувати якусь елементарну вентиляцію. Це там спати, їсти. Ну і всьо то, що людина. Людина є людина. І треба було сидіти. Вийти з криївки можна було тоді, коли йшов сніг (або не було снігу) — тому що, як був сніг, по слідах наші червонопогонщики вислідковували так, як ховрахів. І кидали там гранату чи шо… Багато було таких, шо, мені здавалось… здається, шо то є людський фактор. Є людина характеру твердого, а є така, що його б’ють і він… здається, ламається. Може, це людський фактор, і я на якомусь періоді часу думав собі, що, ну що зробиш, як він такий. Але я собі думаю, що ти уже у якомусь такому колективі, і ти знаєш, що не тільки ти постраждаєш, а постраждає чи колектив, чи там члени твого колективу. Значить, тут себе треба налаштувати на твердість. Або ти один відповідаєш, або усі. А вже як усі, то це недобре».

  • «У мами був рідний брат, який був в УПА, і в період [у 1947 році] — хвороба така була, як же називалася, тифус — хлопців з криївок відпускали додому, тому що ніхто не знав, чим лікувати, як лікувати, і, видно, харчування не було. <…> Він додому не йшов до своїх батьків, а пішов до мами. Тому що його в цьому селі менше знали. І він в якійсь мірі хотів, аби батьки не мали якихось неприємних ситуацій. <…> І так сталося, що <…> як то воно, коли вони робили наскоки, ці червонопогонщики… як це слово називалось? Облава. Зробили облаву, і хтось сказав, що облава. Не треба було, може; можливо, і не треба було тікати, треба було здатися. Але він не здавався знову ж таки по тій причині, що він не хотів сестрі зробити неприємну ситуацію. І його автоматною чергою пересікли фактично по половині. Кинули на підводу і привезли в це маленьке село. Село це маленьке, це 150 дворів, і зігнали ціле село, і хотіли ще знати, хто має відношення, — родина, будем так казати. В селі, правда, ніхто не признався, але розказувала це моя небіжка (мама), що це була польова дорога, його привезли на цих — колись не було на гумових колесах, а на таких дерев’яних колесах, на цій підводі привезли в село, зігнали це село, і небіжка моя мама стояла десь метрів п’ять біля воза, а може, шість. І дивилася на це, кров капала у ці порохи, тому що це польова дорога. До речі, людина має п’ять літрів крові. Це багато. Може, вона вся не витікає, але якась частина витікала, і вона на це все дивилася. То дві неділі вона взагалі вже не говорила після цього. А скільки вона ще була у роках молодих, видно, організм переборовся, і якось вона… Але цей слід, я так думаю, що він залишився в неї на ціле життя…»

  • «Це був насильницький рай. Колгоспний рай, я так назву це. <…> У лапках “колгоспний рай”. По-перше, треба було, господарку уже всю забрали до колгоспу. Там було: худоба, якийсь реманент, будівлі, одні порозбирали, другі лишили, і так далі, і так далі. На той уже час лишилося у господарці одна коза і дві курки. На роботу треба було ходити. Довго ще небіжка то й з тим мала мороку, тому що не хотілося землю віддавати. А хто не віддавав землю, вони тоді, та влада насильно клала такі податки, що їх вже сплатити неможливо було. Уже хотілося — не хотілося, треба було записуватися в колгосп. <…> Бо колгосп був організований. Це роки минали. Це не один рік організовувався цей колгосп. Люди одні записувались, другі не записувались — старалися якимось чином від того. Потім вже дійшло до того, що це вже було примусово. Інакшого шляху не було, тому що треба було якось жити. Лишали тільки город, землю, ту, яку люди мали. Кожне село — це специфічне. Є, були заможніші, були середні, а були такі, що і не мали, мали один-єдиний город. Ну, воно завше якось так є, що той, хто не хотів працювати, він не мав достатньо того для прожиття, і на нинішній день така сама ситуація».

  • Celé nahrávky
  • 1

    Kolomyia, 22.10.2022

    (audio)
    délka: 02:42:13
    nahrávka pořízena v rámci projektu Voices of Ukraine
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

„У мене страх ціле життя є. Був, є і, певно, ще й залишиться, бо я уродився в такі роки.“

Тарас Броневич за робочим столом, м. Коломия, 2022 р.
Тарас Броневич за робочим столом, м. Коломия, 2022 р.
zdroj: Post Bellum Ukraine

Тарас Дмитрович Броневич народився 8 серпня 1946 року в с. Фатовець Коломийського району Івано-Франківської області. Його батька, Дмитра Васильовича, було засуджено і вислано в Сибір за допомогу УПА, коли хлопцеві був рік. Радянський терор наклав відбиток на дитинство і все майбутнє життя Тараса Броневича — звідти тривога і неприйняття будь-якого насильства. З ранніх років полюбив природу, а особливо ліс. Ще юнаком брав участь у відновленні лісових посадок, мріяв пов’язати своє життя з подібною роботою. Загальну освіту здобув у турківській восьмирічній школі (1954–1962 рр.) та п’ядицькій середній школі (1962–1965 рр.). У 1969–1971 роках навчався в Коломийському технікумі механічної обробки деревини, отримав диплом техніка-технолога. Вступив 1972 року до Львівського лісотехнічного інституту, який закінчив заочно у 1977 році з набуттям кваліфікації інженера лісового господарства. Працю в лісі розпочав 1965 року маркувальником деревини нижнього складу Ворохтянського лісокомбінату, робітником лісозаводу. Після закінчення технікуму влаштувався столяром меблевого цеху Коломийського лісокомбінату. У грудні 1971 року перейшов на роботу лісорубом у Шепарівське лісництво. В 1972–1973 роках працював єгерем цього ж лісництва. З травня 1977 року — інженером Коломийського міжколгоспного лісгоспу. З часом очолив лісотехнічну дільницю міжколгоспного лісгоспу (на правах лісничого). За його участю створено сотні гектарів молодих лісів, здійснено рубки догляду та санітарні рубки. Одружився у 1969 році. Дружина — Броневич Марія Іванівна. Брав активну участь у Революції гідності на Майдані в 2013–2014 роках. З 2013 року очолює Коломийську міськрайонну організацію Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих. Є старостою церковного хору Михайлівської церкви міста Коломия, де і живе зараз, у 2022 році.