Marya Ivanivna Lutsenko Марія Іванівна Луценко (* 1932)

Луценко (Пупко) Марія Іванівна – народилась 15 березня 1932 року в селі Коритники Красічинської ради, на даний час Підкарпатське воєводство Перемишльського району, Польща. Українка, греко-католицького визнання.

Після війни її сім’я була переселена  у хутір Амбрози (Ямбрози) села Монастирок біля села  Козаки. Через деякий час сім’я переїхала у село Козаки і після закриття шахт поселились в будинку колишньої адміністрації шахт.

Заміжня, вийшла заміж за Луценка, спеціаліста гірничої справи  із сходу України.

У її рідному селі Коритники, звідки була переселена, була початкова школа. Але мало хто із дітей відвідував цю школу регулярно, тому що доводилось працювати на полі, допомагаючи батькам. У селі Коритники була українська греко-католицька церква. Село Коритники на той час, із слів пані Марії, складалось приблизно наполовину із українців та поляків. До якогось часу українці та поляки жили в злагоді. Але під кінець війни почалась  ненависть між українцями та поляками. У селі Коритники траплялись мішані шлюби. Переважно національність та релігійне визнання передавалась по батьковій лінії.

   Крім Постанов Польського та Радянського урядів сім’ю Пупко змусило виїхати із села Коритники вороже ставлення односельчан-поляків до односельчан-українів. Фактично, при переїзді їм не вдалось взяти із собою нічого. В церкві у селі Коритники  на богослужіннях український греко-католицький священник попереджував парафіян про виселення і пропонував добровільне переселення, при якому можна було взяти із собою нажите майно та живність. Але основна маса українських жителів села Коритники відтягувала переїзд, навіть не дивлячись на те, що священник і дяк покинули церкву і переїхали на територію Радянського Союзу.

Останні дні перед виїздом пані Марії запам’ятались вбивством поляками її діда та знущання над його мертвим тілом, а також агресія певних односельчан-поляків по відношенню до українців. Також, пані Марія пригадує односельчан-поляків, які у часі переселення співчували українцям і старались допомогти їм. Переважна кількість священників-греко-католиків з ближніх парафій перейшли на православний напрям. Менша кількість греко-католицьких священників пішла у підпілля. Усі діти пані Марії були хрещенні греко-католицькими священниками у підпіллі.

Сама подорож із села Коритники до хутора Амбрози складалась із небагатьох етапів, а саме: Перемишль (бараки) – Золочів (залізничний вокзал)-хутір Амбрози (Ямбрози).

На пунктах перерозміщення були певні повноважені, які керували розселенням переселенців. Існувала версія, що початкова літера польського села при переселенні  мала відповідати початковій літері українського села.

Першим враженням після переїзду був страх. Після пережитого в селі Коритники дівчинці 13-ти  років здавалось, що всюди вороги. Місцевий Голова пропонував на вибір опущені поляками хати. Батьки пані Марії вибрали для проживання хату польського ксьондза. Та й місцеві жителі хутора Амрози називали їх «лемками» та «заволоками».  У хаті не було нічого, тільки знайшли якусь сушену квасолю. Корінні жителі хутора Амрози були також греко-католиками. Але на той час влада вже заборонила греко-католицьку віру, а священників, які не перейшли на православ’я, - вивезли на Сибір в концентраційні табори.

В подальшому усі хрестини, шлюби та поховання проводились підпільно за участі греко-католицьких священників, які пішли у підпілля. Через деякий час сім’я пані Марії переїхала у село Козаки (приблизно 2 км), тому що там закривались нерентабельні шахти по видобутку бурого вугілля, і більшість шахтарів-спеціалістів переїжджали на схід України,  залишалишаючи хати у селі Козаки. Та ще й у селі Козаки проживало багато колишніх односельчан із села Коритники.

Більшість років свого життя пані Марії провела у селі Козаки, має тут дітей, внуків та правнеків, важко працювала біля землі і на свою батьківщину у село Коритники хотіла б подивитись хіба що як турист. Але на жаль такої можливості у неї не трапилось.

Протягом стількох років від переселення пані Марія вважає, що село Козаки змінились не в кращу сторону.  Після закриття шахт люди повиїжджали, школа і магазини закрились, а дітей возять автобусом до школи у інше село. Певні території села Козаків виділено владою дачникам.

Колишні мешканці села Козаки рідко приїжджають з відвідуванням своїх колишніх хатів.

Ця історія із примусовими переселеннями є болючою темою для пані Марії, її дітей і навіть внуків.