Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ольга Олексіївна Кривенька (* 1944)

Багато мешканців села Козаки співчували нашій долі.

  • народилась 25 квітня 1944 року в селі Старе Брусно Любачівського району, Польща

  • нac спочатку поселили у село Струтин Золочівського району, переїхали в село Козаки

   Кривенька (Дусь) Ольга Олексіївна – інтерв’ю брала учасниця пректу студентка Пишнограй Юлія Володимирівна 07.08.2011 року біля 13.00.

   Я, Кривенька Ольга Олексіївна, з дому Дусь, народилась 25 квітня 1944 року в селі Старе Брусно Любачівського району, Польща. Вийшла заміж  за Михайла Кривенького, який родом із Вінницької області. Маємо з чоловіком три сини і сім внуків. Закінчила десять класів середньої школи, в тому числі п’ять початкових класів   в школі в селі Козаки. Після здобуття середньої освіти поступила в залізничний технікум у місті Львові. Після закінчення працювала на залізниці по направленню у різних місцях колишнього СРСР.  Моя мати походить із села Горинець Любачівського  району, Польща, а батько Олексій Дусь походить із села Старе Брусно того ж району.

   Крім нашої сім’ї із села Старе Брусно на Україну була переселена сім’я Бабиків, які на даний час проживають у місті Золочеві.

   Моя сім’я жила у батьковій хаті в селі Старе Брусно. Крім старшої сестри, 1941 року народження я ще мала старшого брата Янека, 1928 р.н., якого хрестили у костелі і який залишився у Польщі.

   Мій батько у селі Старе Брусно мав великий дерев’яний будинок, велике господарство і свою майстерню з виготовлення надгробних памятників. Мати працювала у пансіонаті у селі Горинець.  Мати хоч і вірила в Бога, але не любила священнослужителів і не довіряла їм, тому що у 1928 році в церкві український священник відказав їй  у хрещенні першого позашлюбного сина. І тоді хресні батьки пішли до костелу і там охрестили мого старшого брата.

   Якраз перед моїм народженням перед Великодними святами в квітні 1944 року вночі до нашої хати постукав невідомий хлопець із лісу і попросив їсти. Моя мама дала йому хліба і молока і він подякував і повернувся в ліс. Зате на другу ніч до хати знову постукали аж троє невідомих людей із зброєю і за те, що мама дала тому хлопцю хліба і молока, жорстоко побили її так, що побиття викликало передчасні  роди. Потім вже після переселення мама зустрічала одного із тих, хто її побив у місті Золочеві. Підняла крик, щоб його зловили, але йому вдалось втекти.

   В травні 1945 року до нас приїхала на возі старша мамина сестра із семеро своїми дітьми і забрали нас на залізничну станцію звідки ми переїхали на територію Радянського Союзу.Мого батька на той час не було вдома, тому що він був змушений переховуватись від поляків. Батько наздогнав нас на залізничній станції. По дорозі батько захворів на тиф і був змушений зразу ж після переселення довго лікуватись. Мама згадувала як батько підлікувався і прийшов до дому і мама, не знаючи, що зразу після тифу не можна їсти багато  смачного, наварила йому пирогів. Він смачно поїв і тиф знову повернувся.

   Нас спочатку поселили у село Струтин Золочівського району у хату польського ксьондза. Батьки і мамина старша сестра з Горинця весь час надіялись, що за два-три місяці повернуться назад. Але так не сталось і, шукаючи спокійніших місць, батьки переїхали в село Козаки і там залишились жити на хаті, де тепер ми живемо. Одного разу діти маминої сестри, граючись сірниками, підпалили наш хлів і важко було погасити пожежу, тому що, як виявилось, у хліві було сховано багато військової амуніції: патрони, гранати і інше, що розриваючись, не допускало людей гасити пожежу. Потім із Польщі приїжджав колишній господар хати і господарства і мама згадувала йому про ту заховану військову амуніцію, через яку мало не загинули діти.

   Місцеві жителі прийняли нас добре. Багато мешканців села Козаки співчували нашій долі. У мене була і є найкраща подружка і тепер сусідка по селі Козаки Надія Ратушна з дому Гасій. Вона народилась у селі Козаки, але із-за того, що у її батьків у приватній власності було багато землі, їх вислали на Сибір. Після того як вона повернулась, ми з нею подружились і живемо в злагоді і дружбі аж до цього часу.